ГЛАВА XVIII „ПО ДОРОЗІ ДО ІСТИНИ”

Кетрін прокинулася пізніше звичайного. Чи причиною того стало те, що вона вчора лягла пізніше, чи щось інше... Жінка не хотіла підійматися з ліжка. Втома та деяка лінь ніби прикутала її до теплого, м'якого ліжка. Борючись із гарячим бажанням проспати до обіду, вона підвелася, закутавшись у теплий м'якенький халат. Заклала капюшон на розпатлане волосся, засунула ноги у хатні капчики, та в'яло підвелася. Відписавши Даніелю, вона зробила всі "ранішні справи" та попленталась у залу. 
Олівер прокинувся найраніше. Він уже з самого ранку був у залі, намагаючись оформити певну документацію, якою зазвичай займався Даніель. Раніше Браун справлявся із цим, але зараз потрібно було зробити за якимись новими вимогами. Хоч у нього й був зразок, але він не знав, і не уявляв, як його робити. 
Раптом почувся скрип нижньої сходинки. Олівер оглянувся, побачивши Кетрін із чашкою кави в руках. Він посміхнувся, кажучи:
-Доброго ранку, красуне). Як спалось? 
-Нормально, - кинула жінка. 
-А чому так буро?) 
-Не виспалась, чомусь, - відповіла Кетрін, підходячи до нього, - що ти робиш?
-Ох, намагаюся документацію зробити, - важко зітхнувши, мовив Олівер, - але щось не виходить. 
-Ти ж робив раніше? 
-Робив, - кивнув Браун, - але тут якісь нові вимоги... Ай, не питай мене нічого. 
-Даніель би зараз розібрався... - протягнула жінка, тарабанячи нігтями по чашці. 
-Точно, - мовив Олівер, клацнувши пальцями. 
-Що? 
-Він там всеодно нічим не зайнятий, - продовжував Браун, діставши телефон та шукаючи потрібний контакт. 
Кетрін всміхнулась, зробивши ковток кави. Олівер приклав телефон до вуха. Невдовзі слухавку підійняли. 
-Ало? - напівсонно мовив Даніель. 
-Так, - відповів Браун, а потім трохи збентежився, - ти що спиш? 
-Ні, мовчу увесь день, тому і голос такий. 
-Поговори з кимимось. 
-З ким? Сам з собою? 
-Коли людина говорить сама з собою, це вважається признаком високого інтелекту. 
-Дуже смішно. 
-Так, я взагалі-то, по справі. 
-Починається. Говори. 
-Зробиш документацію? 
-Ти ж її сам прекрасно до цього робив? 
-Там якісь вимоги нові, я не можу вникнути. 
-Так я теж не знаю тих вимог. 
-Ти зловишся скоріше, у тебе практика вже є. 
По інший кінець дроту почулося зітхання. 
-Добре... Надішли мені матеріали на пошту. 
-Дуже дякую), - посміхнувся Олівер. 
-Угу. 
-Я твій боржник. 
-Я запам'ятав цю фразу. 
Браун засміявся. Кетрін, що стояла поруч, штурхнула його в плече та прошепотіла: 
-Запитай, чи він говорив з реабілітологом. 
-Даніель? 
-М? 
-Ти говорив із реабілітологом? 
-Ні. 
-Чому? 
-Не було нагоди. 
-Скажи, - незадоволено почала Кетрін, - що якщо сьогодні або завтра не поговорить, я сама йому нагоду влаштую. 
Олівер знову засміявся та перефразував:
-Твоя дружина цим незадоволена. 
-О, а вона там теж є? 
-Так. Ще від початку розмови стоїть у мене над головою. 
-Запитай у неї, чи вона приїде сьогодні. 
-Кетрін, ти приїдеш сьогодні до нього? - глянувши на неї, запитав Олівер. 
-Не знаю. Можливо. 
-Можливо, - відповів Браун. 
-А коли? 
-Коли? - знову запитав Олівер, автоматично перевівши погляд на неї. 
-Ближче під вечір. 
-Ближче під вечір, - так само відповів він. 
-А чому вона так довго мені сьогодні зранку не відповідала?
-А ви не хочете собі якось самі поспілкуватись? - невдоволено запитав Олівер. 
Даніель коротко всміхнувся, промовляючи:
-Добре, добре). Це все? 
-У мене все. 
-Гаразд, бувай. Документацію зараз зроблю і десь через годинку, можливо дві надішлю. 
-Добре, ще раз дякую. 
-Угу, бувай. 
-Бувай. 
Олівер поклав слухавку, кладучи телефон на стіл. Він на хвилю про щось замислився, а потім промовив:
-Якщо документацію робить Даніель... То у мене тоді все. 
-Що будеш робити? 
-Не знаю... Фільм може якийсь подивлюся, чи що. 
-О, а як, до речі, вчора ви з Алексом? Все купили? 
-Угу, - кивнув Браун, - він постійно щось мені розповідав про процесори, материнські плати, якісь інші частини комп'ютера та їхні характеристики. Я його через слово розумів, але вирішив не перебивати). 
-Йому, напевно, немає з ким цим всім поділитись). 
-Ага. У результаті він впевнено спинився на якійсь новій моделі iMac. Ми розрахувалися, приїхали до нього додому, я допоміг все занести та встановити. У нього, до речі, такі дітлахи милі). 
-По скільки їм вже є? 
-По року точно. Так ходять ще незграбно тими пухкенькими ніжками, оченята такі великі, сяючі, глибокі, як у лялечок. 
-Ніколи б не подумала, що ти у таких подробицях будеш описувати малих дітей). 
-Кетрін, я люблю дітей. У мене всередині все починає танути, коли я бачу перед собою маленьку дитину. 
Жінка мило всміхнулася. Рідко доводилося зустрічати чоловіків, що так розчулювалися малими дітьми. 
-Гаразд, я, напевно піду, - мовив Олівер. 
-Угу. Я теж. Можливо на вулицю вийду, аби трохи роздуплитись. 
-А чому ти, до речі, так не виспалась? 
-Не знаю. Я взагалі останнім часом почуваю себе дуже втомленою. 
Він прикро відвів погляд, після чого зітхнув та промовив:
-Гаразд, красуне, я йду, бувай. 
-Бувай). 
Олівер посміхнувся їй на прощання та вийшов із зали. 
Алекс писав програму. Він розпочав ще вчора увечері, після того як проставив інсталятор, просидівши за комп'ютером до глибокої ночі. Продовжив роботу сьогодні рано вранці, поспавши чотири години. Чоловік розумів, що на даному етопі швидкість просування розслідування залежить лише від нього. Йому не хотілося затримувати його та підводити команду. Алекс бажав представити себе та свої навички у якнайкращому вигляді. 
Лаліт була трохи збентежена та навіть занепокоєна цим. Вона щиро була рада за чоловіка, що він, нарешті, знайшов ніби хорошу роботу. Але жінку непокоїло те, що Алекс від вчорашнього вечора майже не відходив від комп'ютера, щось напружено там роблячи. Вчора він не вечеряв, сьогодні теж відмовився від сніданку, хоча жінка і багато разів йому пропонувала, а був уже полудень. 
 Лаліт, вклавши дітей на денний сон,  підійшла до дверей, впершись плечем у дверний отвір. Алекс навіть не помітив її, будучи на своїй хвилі. Жінка кілька секунд дивилася на нього, після чого тихо, аби не розбудити дітей, запитала:
-Ти будеш обідати? 
-Можливо... - протягнув чоловік, не відриваючи погляд від монітора. 
Лаліт підійшла до нього, м'яко починаючи гладити його плечі. 
-Ти не хочеш трохи відпочити? 
-Хочу, але не маю такої можливості. 
Жінка зітхнула. 
-Лаліт, мені потрібно це доробити, - м'якше почав Алекс, - від цього залежить розслідування, а підводити я нікого не хочу. 
-Вотергаусу ти із такою завзятістю програми не писав... 
-М, прирівняла. Даніеля і Вотергауса. Чесне слово. Взагалі його ім'я при мені не згадуй. 
-Добре, не буду. А тобі ще довго? 
-Не можу точно сказати. Але, сподіваюсь, до вечора справлюсь. 
-Ясно... Гаразд, я тоді йду готувати обід, закругляйся. І не кричи, я дітей спати вклала. 
-А я хіба кричу? - підійняв брову Алекс. 
-Коли у тебе програма не запускалась - так. 
Чоловік всміхнувся, відповідаючи:
-Добре, постараюсь. 
Лаліт поцілувала його в голову, після чого попрямувала на кухню. 
Залишок дня Кетрін провела, займаючись якось маячнею. Вона не змогла знайти у собі сили, щоб зробити щось корисне. Протоколи подоробляли Олівер та Домінік. Жінка ж більшу частину дня то фільм якийсь дивилася, то дрімала. Ближче до вечора вона вирішила провідати Даніеля. Одягнулась, причесалась, накинула пальто, вийшла на вулицю та сіла до автомобіля. Погода сьогодні була, як зазвичай похмурою. Іншого в середині листопада можна й не очікувати. Настрій досі був в'ялий та сонний. Це трохи дратувало розум та мучило совість, що, мов, увесь день пролежала, нічого доброго не зробивши. Але поробити із собою жінка нічого не могла. Вона припаркувала автомобіль біля будівлі та попрямувала всередину. 
Даніель пів дня вбив на документацію. За ці три місяці він трохи призабув як це взагалі робиться, а тут ще й якісь вимоги нові... Чоловік дуже роздратувався цим, адже планував швидко завершити цю роботу. Врешті він, із горем навпіл, все доробив та відправив Оліверу на пошту. 
За завершенням своєї нудної праці Даніель вирішив почитати. Йому залишилося дочитати буквально кілька останніх глав книги, яку він розпочав читати позавчора. Чоловік уже дочитував останні сторінки, де описувалась розв'язка та долі усіх героїв,  як у двері постукали. Він зітхнув, адже був з головою занурений у події роману, але відклав книгу зі словами: «Увійдіть». Двері впевнено відчинилися і до приміщення зайшла Кетрін. Даніель, побачивши її, посміхнувся, кажучи:
-Доброго вечора). Чому ти так пізно? 
-Доброго, - підійшовши до нього та поцілувавши у щоку, відповіла жінка, - не знаю, так вийшло. 
-Ясно. Як справи? 
-Нормально. Ти? 
-Стабільно. 
-Ти не... 
-Ні, - перебив Даніель, розуміючи, про що вона хоче запитати. 
-Чому? 
-Не було як. Простіше, напевно, три таких протоколи зробити, - кивнувши на ноутбук, мовив чоловік, - ніж зловити його, коли він не зайнятий або ні з ким не говорить. 
Кетрін зітхнула. 
-Я ж просто хочу знати, як все проходить. Ти не уявляєш, як я вже чекаю, коли ти станеш на ноги(. 
-Уявляю, бо я теж цього хочу(, - поглядивши її по щоці, відповів Даніель, - але ти ж сама розумієш, що цього ще скоро не буде. 
-Розумію... - знову зітхнула жінка. 
Кілька секунд навколо панувала тиша. Аж раптом Кетрін запитала:
-Ти не спілкувався зі своєю мамою? 
-М-м, - заперечливо похитав головою чоловік. 
-Я просто давно щось про неї не чула нічого. Цікаво, як вона. 
-Потрібно, до речі, якось зателефонувати і поцікавитись цим. Після того як тато помер, вона знову почала віддалятись від нас. Там Алекс більше з нею спілкується, може він знає. 
-А він тобі, часом, не говорив, як там його програма? 
-Ні. 
-Ти що, як печерна людина не спілкуєшся ні з ким? - здивувалася Кетрін. 
Даніель засміявся, відповідаючи:
-Частково). 
-А ще говорить, що йому тут нудно. Зателефонуй комусь, поговори, дізнайся як справи. 
-Я інтроверт. 
-Ой, я тебе благаю. Це просто дурна відмазка. 
Він знову посміхнувся. 
-Сьогодні, до речі, я помітив, що сюди нова медсестра прийшла працювати. Знаєш що? Вона мені на тебе схожа). 
Кетрін всміхнулася, відвівщи погляд. 
-Гарна?)
-Копія завжди гірша за оригінал), - відповів чоловік. 
Жінка засміялася, явно не очікуючи почути таку рлзумну відповідь. 
-Тут навіть придертися нема до чого). 
-А ти хотіла?) 
-Ні, ні, що ти. 
-Угу. Охоче вірю. 
Вона черговий раз всміхнулася і, як вона то часто робила, скуйовджила його волосся. Кетрін та Даніель ще довго спілкувалися, чоловік переказав їй сюжет книги, яку прочитав, вони разом дочитали кінець, після чого жінка була вимушена поїхати додому, адже була уже пізня година. 
На наступний ранок Алекс завершив написання програми. Він кілька разів перевірив, як вона працює, переконавшись у її бездоганності. Чоловік щасливий прийнявся телефонувати Кетрін. Вони домовилися зустрітися біля офісу постраждалої фірми. Детектив, у свою чергу, здійснила дзвінок до директора компанії. Містер Аллен майже зразу підійняв слухавку, уважно слухаючи жінку. Він одразу ж відгукнувся на прохання приїхати в офіс. 
Кетрін припаркувала автомобіль, посставила його на стоянкове гальмо, та вийшла на вулицю, заблокувавши машину. Вона оглянулась кругом себе: Алекс уже стояв біля будівлі. Жінка ще раз опустила ручку на дверях авто, переконуючись, що вона дійсно заблокувала його, і підійшла до чоловіка. Програміст, побачивши її, привітно посміхнувся, кажучи:
-Привіт). Ти швидко). 
-І тобі привіт). Аллена ще не було? 
-Ні. Ну, принаймні я його не бачив. 
-Зрозуміло... - вона на хвилю задумалась, а потім промовила: ти говорив, що програма буде писатися два-три дні, а сам впорався за один. 
-Ну... Я вирішив трохи піднапрягтися). 
-Ти що, вночі не спав? - здивувалася Кетрін, помітивши, що чоловік на обличчі  виглядає дещо втомлено. 
Алекс всміхнувся, відповідаючи:
-Не зовсім). 
Він хотів було продовжити свою репліку, але до них несподівано підійшов трохи задиханий директор. 
-Доброго ранку, місіс Бейкер та...
-Містер Бейкер, - відповів Алекс. 
-Містер Бейкер. Я розумію, ви знайшли якусь нову... - він почав згадувати потрібне слово, - зачіпку? 
-Так, але не зовсім, - відповів програміст, - нам потрібен доступ до комп'ютера, що ви позавчора нам показували. 
-Я... Розумію, що зараз поставлю, можливо, безтактне питання по відношенню до вас та вашої роботи, але можете, будь ласка, сказати навіщо вам це? 
-Ми зараз спробуємо дізнатися яким способом викрадали інформацію і чи викрадали взагалі, - відповіла Кетрін. 
«А що робити після цього, я й гадки не маю...» - промайнуло у її голові. 
-Гаразд, ще раз перепрошую. Пройдемо, будь ласка, за мною. 
«Це найадекватніша людина, кому ми коли-небудь допомагали», - злегка вражено подумала жінка. 
Містер Аллен провів детективів у той ж кабінет, що у день тому. Алекс впевнено підійшов до комп'ютера, починаючи вмикати його. На цей раз він поводився в рази впевненіше, ніж раніше, що дуже тішило Кетрін. Вона, як зазвичай, стала трохи поосторонь, аби не заважати, але й щоб все чути.
Алекс почав свою роботу. Він вставив флешку в системний блок, завантажив свою програму, увів її у дію. Це все зайняло близько двадцяти хвилин. Увесь цей час директор стояв у нього за спиною, із легкою прискіпливістю та уважністю спостерігаючи за його роботою. Його погляд пильно перебігав із одного кінця екрану в інший, прослідковуюючи кожен крок програміста. Кетрін, спостерігаючи за цим, подумала: «Цікаво, він зараз у думках критикує його, чи схвалює? Чи взагалі не розуміє, що цей робить?» 
Невдовзі програміст, ледь помітно іронічно всміхнувся, кажучи:
-Є. 
-Що є? - не зрозуміла жінка. 
-Знайдена шахрайська програма, якщо це так можна назвати, - він повернувся до директора, - сюди ж раніше не встановлювали цієї маячні? 
-Точно ні, - відповів містер Аллен, вдивляючись в екран. 
На кілька секунд у приміщенні запала тишина. Кожен про щось розмірковував. Як у один момент мовчання порушив директор:
-А можна якось дізнатися, яким пристроєм викрали інформацію? 
Алекс проігнорував це питання, напружено дивлячись в одну точку і над чимось думаючи. У цю мить він виглядав в точності, як би виглядав Даніель у подібній ситуації. «Значить зламали... Цікаво, вичисливши IP-адресу комп'ютера, чи якимось іншим шляхом? І хто ж це мін зробити? - чоловік почав приблизно згадувати, хто із "Стокдейлу" володів відповідними знаннями і навичками, - цей не міг такого зробити, він так не програмує. Цей теж задурний для цього... Того, ніби звільними. Залишається лише... Вотергаус? А, і головний директор. Але я не знаю на якому рівні знання та вміння директора, тому будемо більше орієнтуєтуватися на Вотергауса. І як ж дізнатися, чи це справді зробив він? Знову якимось хакерським методом? А як? Ох, чому все так складно?(»
-Містер Бейкер? - повторив містер Аллен. 
-Так, даруйте, я замислився. Можете, будь ласка, повторити ваше питання? 
-Як дізнатися, яким пристроєм викрали інформацію? 
-Я не можу зараз точно відповісти, потрібно подумати. 
Почувши це, Кетрін злегка збентежено глянула на нього. Його замислений вираз обличчя все говорив. «Справді не знає? - здивувалася жінка, - і от що нам тепер робити? Я була до кінця впевнена, що він все вирішить...» 
-Я перепрошую, звісно, - почав директор, - але я трохи поспішаю. Якщо у вас все, я можу йти? 
Кетрін глянула на Алекса, після чого той кивнув. 
-Так, - відповіла жінка, - дякуємо вам, містер Аллен. Вибачте, що потурбували. 
-Все гаразд, це я маю перед вами вибачатись. Ще раз дякую. Дасте мені знати, якщо щось стане відомо. 
Кетрін, уже звикши до такої люб'язності та увічливості, відповіла:
-Обов'язково. Бувайте. 
-До побаченння. 
Кетрін та Алекс, уже запам'ятавши дорогу, перші вийшли за двері, прямуючи до парковки. Вони підійшли до своїх автомобілів, що були припарковані поруч один з одним. Кетрін одразу запитала:
-Ти що, справді не знаєш, що далі із цим робити? 
-Я не сказав, що не знаю. Вихід завжди є, просто треба добре подумати. 
-Ясно... 
-Що робимо далі? 
-Я, напевно, поїду до Даніеля. Розповім, що до чого. Може він щось придумає, чи наштовхне до цього. 
-У такому разі, якщо ти не проти, я поїду з тобою. 
-Гаразд, чому я маю бути проти? 
-Чудово. До речі, де Олівер та Домінік? 
-Ми вирішили, що буде марно всім їхати. Тому вони залишилися вдома. 
-Зрозуміло. Тоді... Їдемо? 
-Так. Тільки я спочатку зателефоную йому та попереджу. 
-Гаразд. 
Кетрін зателефонувала Даніелю, після чого вони із Алексом поїхали. 
Даніель поклав слухавку, вимкнувши телефон та кілька секунд думаючи, чим можна зайнятися, доки вони приїдуть. Не довго порозмірковувавши, він знову потягнувся до телефону, починаючи листати соц-мережі.
Не встиг він отямитися, як почувся стук у двері. Чоловік відклав телефон, кажучи: «Увійдіть». Двері одразу ж відчинилися і до приміщення швидкою впевненою ходою увійшов Алекс, а за ним трохи невдоволена Кетрін, що зачинила за ними двері. 
-Ну що там? - одразу ж запитав Даніель. 
-А чому ти не вітаєшся? - запитала Кетрін. 
-Ми говорили декілька хвилин тому. Є сенс? 
-Зі мною ти не говорив, - іронічно мовив Алекс, - так, це не важливо. Я з'ясував, що із їхнього комп'ютера дійсно викрали інформацію. Там підсаджена так звана програма, - він замислився, а потім додав: ну як, це важко назвати програмою... Ну комп'ютер зламаний, якщо простішими словами. 
-Та-а-ак... - протягнув Даніель, - далі? 
-І на цьому все, - зітхнув Алекс, - а, ще, до речі, я забув тобі сказати, що можлива фірма-крадій, "Стокдейл", це та компанія, де я раніше працював. 
Даніель зміряв його замисленим поглядом, чекаючи прлдовження його репліки. 
-Потрібно з'ясувати, хто із працівників "Стокдейлу" міг би цим займатися. 
-Гаразд. Ти знаєш, як це зробити? 
-У тому то й справа, що ні. Потрібно добре над цим пороздумувати... 
-Добре, - почала Кетрін, - як вони зламали цей комп'ютер? 
-Або використовуючи IP-адресу, або іншим хакерським способом. Але і для того і для іншого варіанту потрібно володіти просто неймовірними знаннями. 
-А ми не можемо цей раз також, як ти казав, "використати їхнє закляття проти них ж самих"? 
-Теж зламати комп'ютер? - підійняв брову Алекс. 
Даніель мовчки слухав їхню розмову, злегка невдовоено та напружено перекидаючи погляд іх одного на іншу. 
-Щось цього роду, - відповіла Кетрін. 
-Ні. Це практично нереально зробити. У офісі декілька десятків комп'ютерів, звідки я знаю, з якого конкретно все це проробляли? 
-Але ж у постаждалій фірмі комп'ютерів не менше. "Стокдейл" якось дізнався, де конкретно зберігається інформація. 
-Значить вони якось дізналися його IP, - мовив прогоаміст. 
-Ну а у тебе немає якихось тих самих їхніх IP, чи ще чогось такого, за що можна зачепитися? Ти ж там працював. 
Алекс замислився. «IP... Чи ще щось... Звідки у мене це, я вж не директор фірми...» Він відвів погляд, та раптом його осінило. У голові постала сцена: «Він байдуже перевернув його, аби глянути що це, сподіваючись, що не ще десять пунктів вимог. Але там був надрукований якийсь, схоже, вже непотрібний список. Алекс подумав: "Це що? 'Стокдейл' тепер буде економити папір? - він вчитався у рядки таблиці, - ого... Та це ж IP-адреси всіх наших комп'ютерів! Оце так! Директорський, Вотергауса... О, і мій тут є". Чоловік, сам не зрозумів чому, але його рука потяглася за телефоном і зробила фото цього списку. "І навіщо мені IP наших комп'ютерів?.. Ай, може колись знадобиться", - промайнуло у його голові».
-У мене є IP всіх комп'ютерів "Стокдейлу"! - піднесено промовив Алекс. 
Кетрін вражено змінила положення, а Даніель перевів на нього косий погляд. 
-Звідки у тебе така інформація? - здивовано запитала Кетрін. 
-Коли я той проєкт робив, Вотергаус, мій "коханий" начальник, щоб йому добро було, приніс мені аркуш із вимогами до роботи. На іншій стороні був надрукований список із всіма IP-адресами, підписано де чий комп'ютер та із якого кабінету. Схоже, цей список став уже непотрібним і на ньому з іншої сторони просто надрукували іншу інформацію. Я тоді той список сфотографував, не знаю, що мене спонукало це зробити. 
-Тобто ти будеш пробувати зламати по одному комп'ютеру? - не зрозуміла Кетрін. 
-Ні. Я почну із найпідозріліших. Знаючи їхні IP буде набагато легше позламувати комп'ютери. 
-Я, звичайно, перепрошую, що розганяю ваші радісні амбіції, - почав Даніель, - але мені здається, що цей спосіб не дуже законний. Що ми будемо казати на суді? Що ми позмували їхні комп'ютери? Це теж, на хвилинку, шахрайський метод, який карається законом. 
-А ніхто не дізнається, що ми це робили, - відповів Алекс, - дізнавшись напевне,що це зробив "Стокдейл" і конкретного працівника, хто у цьому замішаний, їх можна буде легко розвести на зізнання, повірте. 
-...Ти так у цьому впевнений? - невдовзі запитав Даніель. 
-На сто відсотків. Там не такі люди працюють. 
-Гаразд... - зітхнув детектив, - робіть, що хочете. Але тільки нехай хтось із правоохоронних органів дізнається. 
-Не хвилюйся, я вмію берегти секрети), - посміхнувся Алекс. 
-Скільки часу у тебе це займе? - запитала Кетрін. 
-Не знаю. В залежності від того, із якої спроби я вгадаю, хто цим займався. 
-Ясно... 
-Сподіваюся, не довго. Я повідомлю. 
-Добре. 
-Це все? - запитав Даніель. 
-Угу, - кивнув Алекс. 
-Вже будете йти? 
-Ну якщо ти ду-у-уже хочеш, - мовила Кетрін, - можемо ще трохи посидіти). 
Детектив всміхнувся, відповідаючи:
-Хочу). Тільки у вас є... - він глянув на годинник, - ще сорок хвилин. 
-Чим ти тут взагалі цілі дні займаєшся, - здивовано запитав програміст, - я, чесно, з розуму би зійшов. 
Даніель засміявся, відповідаючи:
-Я теж скоро зійду. 
-Ну, тільки не починай, - мовила жінка. 
-А що, все погано? - запитав Алекс. 
-Та... Ніби й не погано... - протягнув чоловік, - але всеодно до повного одужання ще довго. 
-Все буде добре. Головне - що ми тоді зробили правильний вибір і тепер твоєму здоров'ю нічого н буде загрожувати. Потрібно лише трохи набратися терпіння. 
-Це те, чого мені не вистачає... 
-Так, перестань нити, - мовила Кетрін, - от чому не можна просто налаштувати себе на щось хороше? 
-Бо я песеміст. 
-Залізний аргумент... - підійняла брови жінка, відвіши погляд.  
Кілька секунд навколо стояла тиша. Невдовзі Даніель, глянувши на Алекса, запитав:
-Ти не говорив із мамою? 
-Ні. Вона, чомусь, останнім часом взагалі не телефонує. Раніше хоч писала, чи кілька слів по телефону говорила, а зараз взагалі глухо. 
-А може щось сталося? - запитала Кетрін. 
-Навряд, - відповів детектив, - вона би повідомила. 
-Дивно, що не телефонує... - протягнув Алекс, - вона якось віддалилась... Ніби й забула про свої наміри помиритись. 
-Вона не забула, - прикро почала Кетрін, - вона просто занадто перейнялася Її останніми подіями(. 
-Я заїду зараз до неї, - мовив програміст. 
-Прямо заїдеш? - здивувався Даніель. 
-Угу. Подивлюся як вона. Бо, лише почувши голос, буде важко щось зрозуміти. 
-Ясно... 
Алекс їхав містом. Він давно уже не прямував цими вулицями. Насувався черговий дощ. Крупні краплі почали тарабанити по склу. Довелося увімкнути двірники. «Сподіваюся, вона вдома, - думав чоловік, - буде не дуже класно, якщо я зараз приїду, а двері зачинені. Хоча, де вона ще може бути? У таку погоду мало хто шастає містом за власним бажанням, - Алекс прикро звів брови разом, - враховуючи її нинішній психологічний стан...» Він трохи відволікся на дорогу, а потім знову занурився у свої думки: «Скоро буде уже місяць, як тата не стало. А вона досі не може звикнути... Невже вони справді знову покохали одне одного? Тоді можна й повірити в те, що все, що робити батьки, було від щирого серця, - він важко зітхнув, - і чому я це так пізно зрозумів?(»
Чоловік припаркував автомобіль біля тротуару, де і раніше залишав його. У вікні горіло світло, значить мати точно була вдома. Алекс підійшов до дверей. Він, перш ніж постукати в двері, на хвилю над чимось замислився. Потім, повільно видихнувши, його кулак зробив кілька голосний стуків у вхідні двері. Йому довго не відчиняли. Чоловік вже було подумав, що мама або ігнорує його, або її все ж таки немає вдома. Та раптом двері повільно, невпевнено відчинилися. Перед ним постала симось втомлена, виснажена та пошарпана Ванесса. У недбалому вигляді, із немитим волоссям, у пом'ятому костюмі. Побачивши перед собою сина, жінка зробила збентежений крок назад. 
-Алекс?.. - тихо промовила вона, зніяковіло обхопивши себе руками. 
-Привіт, - мовив чоловік, - я приїхав глянути, як ти. Давно не бачились, не спілкувалися. Я несильно потривожив тебе? 
-Я... Та... Ні, ні, що ти, проходь, - відповіла жінка, все ще будучи трохи сконфуженою. 
Вони пройшли на кухню. Ванесса одразу підійшла до плити, запитуючи:
-Чай, каву? 
-Давай каву. 
Мати почала ходити біля стільниці, дістаючи чашки, банку із кавою, цукор. Спочатку вони мовчали. Ніхто не наважувався заговорити першим. Та згодом цю ініціативу взяв на себе Алекс:
-Виглядаєш не дуже. 
-Я знаю, - байдуже відповіла жінка. 
-Чому? Раніше була як з подіуму, а зараз?
-А для кого старатись? 
Чоловік зрозумів, на що вона натякає. 
-Як для кого? Для себе, для сім'ї, оточуючих. 
-Я всеодно ні з ким не бачуся. А ти взагалі без попередження приїхав. 
-Ну і чому ні з ким не хочеш бачитись? Чому сидиш вдома? 
-Сьогодні дощ цілий день іде.
-Дощ тільки сьогодні, попередні дні були більш-менш погодні. Мам, все це не виправдовування. Глянь, як ти загнала себе. Я все розумію, але пора взяти себе в руки. Чи ти плануєш отак усе життя провести? 
-А що мені ще там залишається... 
-Навіть не говори такого. Як це "що мені там залишається"? Тобі лише сорок сім! У тебе ще пів життя попереду. У тебе є двоє синів, скоро буде три онука, невже ти більше не бачиш сенсу жити? Пора вилазити із цього дурного стану. Піди прогуляйся містом, сходи до мене в гості, побався із онуками, провідай Даніеля. Знайди собі якесь хобі. До речі, як там ваш бізнес? 
-Погано... Без... Кхм. Стівена все занепало. 
-То займися цим! Все тепер у твоїх руках. Не хочеш бізнесу - продай його і влаштуйся на звичайну роботу. 
Вона промовчала, ставлячи дві чашки на стіл. Ванесса сіла навпроти сина, дивлячись кудись вбік. Невдовзі Алекс продовжив:
-Я... Все розумію. Усім зараз важко. І тобі, і мені, і Даніелеві... Але ж це не кінець світу. Життя продовжується. Не треба настільки сильно зациклюватися на цьому і, тим більше, мучити себе. 
-Я не можу змиритися, Алекс, - тремтячим голосом відповіла жінка, - мені важко відпустити цю подію. Я... Виявляється все життя кохала його. І коли завагітніла, і коли народилися ви, і коли була у розлученні. Але моя лишня гордовитість і злопам'ятність витіснили ці почуття, вимкнули. Я їх просто не відчувала, забула про них. І тільки я зрозуміла, що це та людина, якої мені не вистачало всі ці роки, знову втрачаю її, - вона почала плакати, - тепер назавжди. 
Алекс мовчки все це слухав, прикро опустивши погляд. За завершенням її монологу, він промовив:
-Мамо, не переживай. Все буде гаразд. Візьми себе в руки і заспокойся. Не думаю, що батько був би радий, якби дізнався, що ти так тривожишся через нього. 
-Я знаю... 
-Ну то не розчаровуй його. 
-Гаразд, я... Постараюся. 
Алекс посміхнувся, лагідно взявши її за руку. Ванесса теж всміхнулась, відчуваючи щиру підтримку зі сторони сина. 
Даніель повернувся із лікування. Його свідомість одразу торкнуло питання: чим зайнятися? Сьогодні, чомусь, жодне заняття не викликало ніякого захоплення. Ні читання книг, ні перегляд фільмів, ні вивчення італійської. Він байдуже взяв телефон, починаючи в'яло гортати соціальні мережі. 
Раптом почувся стук у двері. Даніель різко підійняв голову, не очікуючи, що до нього зараз хтось має прийти. «Медсестра? - одразу подумав чоловік, - та ні, що їй може знадобитись? Кетрін, чи Алексу щось знадобилось? Ні, вони телефонують, перш ніж приїхати.  Реабілітолог? До речі, я його сьогодні тут бачив. А хоча, він, ніби на прийомі в цей день». Чоловік трохи насторожено промовив: «Увійдіть». Двері трохи невпевнено відчинилися, і на порозі, підпираючись однією милицею, з'явився... Марк Ейр. Той самий рятівник, що рік тому допомагав детективній команді у заповіднику. Даніель одразу впізнав його. Він здивовано та сконфужено хитнув головою, дивлячись на нього з голови до ніг. 
-Марк?.. - тихо запитав чоловік. 
Рятівник засміявся, теж будучи у деякому збентеженні, та відповів:
-Угу, я). Можна до тебе? 
-Ну... Заходь. 
Чоловік зашкктильгав до приміщення зачинивши за собою двері. 
-Ти... Як тут опинився, і як взагалі дізнався, що я тут? - вражено запитав Даніель. 
-Півтора місяці тому були неподалік від Лондона на завданні, де я зламав ногу. Там була якась маячня, стопа змістилась, ще щось, я вже несильно пам'ятаю. Я вирішив залишитися тут, аби долікуватися у реабілітолога, який розпочав моє лікування. Сьогодні прийшов на запланований прийом і поки сидів у черзі в коридорі, почув у розмові медсестер твоє ім'я. Здивувався спочатку, мов, що ти тут робиш. Трохи спереживався, адже люди просто так до реалібітаційних центрів не потрапляють.  Підійшов до них, запевнився, що це дійсно ти, і запитав номер твоєї палати. 
Даніель зніяковіло засміявся, явно не очікуючи такого повороту подій. 
-Зрозуміло). 
-Ти не ображаєшся, що я так спонтанно прийшов? 
-Ні, ні, що ти. Навпаки). 
-Розповідай. Що з тобою сталось, і як ти сюди потрапив? 
Даніель зітхнув, автоматично починаючи згадувати ті дні. 
-На автомобілі три місяці тому розбився. 
Марк скривився, пропускаючи повітря крізь зуби. 
-Прокинувся після операції: ніг не відчуваю, - продовжував чоловік, - виявилось, що пошкоджений хребет. Зробили ще одну ризиковану операцію, але благо все пройшло добре. От тепер проходжу реабілітацію. 
-Мені жаль... - зітхнув Марк, - от так живеш і не знаєш, що з тобою буде у наступну хвилину... 
Даніель теж понуро опустив голову, запитавши:
-А хто у тебе реабілітолог? 
-Містер Айворі. 
-Який збіг, у мене теж). 
-І як він тобі, - одразу ж запитав рятувальник. 
-Нормально. Як спеціаліст просто чудовий, а як людина трохи різковатий. 
Марк всміхнувся, очікуючи почути щось приблизно таке. 
-Розповідай, як у тебе в загальному справи? Як агенство? 
-Нормально. Хакера нещодавно собі в команду взяв. 
-Класно), - він до чогось придивився та запитав: ти одружився? 
Даніель машинально глянув на обручку, яка привернула увагу Марка, та, посміхнувшись, відповів:
-Угу. І ми уже чекаємо дитину). 
-...Кетрін? 
-Ти як здогадався? 
Рятувальник засміявся, згадаючи, події, що відбувалися рік тому. 
-Ось так). Що ж, я... Вітаю вас).
-Дякую).
-Скільки ж всього за цей час відбулося... - протягнув Марк. 
-І не кажи. Хоч бери і книгу пиши). 
Чоловік знову всміхнувся. Зараз він був трохи не такий, як тоді у заповіднику. Трохи м'якший, добріший. У ньому й було менше тієї гордовитості. І характер Даніеля також дещо пом'як. 
-А у тебе як справи у особистому житті? 
-Ніяк. Із моєю роботою складно знайти дівчину. Постійно у походах, без стабільного місця проживання. 
-Розумію(... 
-Я не сильно переймаюся цим. Немає і немає. Життя можна класно і без другої половинки облаштувати. 
-Ясно). 
-Як інші? Кетрін, Олівер, Домінік, Джейн? 
-Ого, прямо всіх по іменах пам'ятаєш?)
-У мене хороша пам'ять на обличчя та імена). 
-Все добре. У Джейн і Домініка народився десь пів року тому хлопчик. 
-Передасиш їм мої вітання). 
-Обов'язково. З Олівером та Кетрін теж все гаразд. А як справи у Вальтера?)
-Так само як в мене). Разом працюємо. Дівчину знайшов, яка теж тепер в нашій команді. 
-Чудово). Передасиш йому привіт від мене). 
-Гаразд. Ах... Обмінялися тоді контактами, а спілкуватися не спілкувались(, - прикро мовив Марк. 
Даніель потиснув плечима та відповів:
-Трохи важко підтримувати спілкування на відстані. 
-Так... Гаразд, я, напевно, піду, не буду тебе напрягати).  
-Чому? Залишайся, якщо нікуди не спішиш. 
-Якраз таки спішу(. Але я ще буду кілька тижнів у Лондоні, тому ще якось зайду до тебе). 
-Гаразд, був радий наші зустрічі). 
-Я теж). Бувай). 
-Бувай).