ГЛАВА XIV „НАДІЯ”

Минув один день. Даніеля перевели до звичайної палати. Кетрін цієї ночі була вдома. На її душі відчувалася незвична легкість. Невже все найскладніше справді було позаду? На її душі вперше заграв спокій. Вона привела себе до порядку, нормально виспалась і, набравшись нових сил, із свіжою головою та ясною свідомістю знову поїхала до лікарні. 
На цей раз Даніеля перевели до іншої палати, тому жінка ще кілька хвилин кружляла лікарнею, шукаючи потрібну їй. Нарешті, побачивши потрібні двері, вона підішла до них та, перевівши подих, зайшла всередину. 
Даніель дрімав. Жінка тихо зачинила за собою двері, підійшовши до нього. Його обличчя було розслабленим, дихання спокійним, рівномірним. Кетрін практично безшумно підсунула стілець, що стояв під стіною до його ліжка та сіла поруч, чекаючи, коли чоловік прокинеться, не відводячи від нбого погляд. 
Раптом він повільно розплюшив очі і, побачивши перед собою Кетрін, злегка всміхнувся і в'ялим голосом промовив:
-Ти вже є тут? 
-Угу, - вона нахилилась, поцілувавши його в щоку, - ти як? 
Він повільно потиснув плечем. 
-Неважливо... Але може бути. 
-Лікар вчора ще заходив? 
-Угу. Сказав, що сьогодні зранку теж  обов'язково має зайти. Кетрін, це правда, що під час операції, у мене зупинялося серце? 
«І хто тобі вже розповів?» - промайнуло у її голові. 
-Так, - коротко відповіла жінка. 
Він промовчав, роздумуючи над цим. 
-Чесно, я думала, що це вже буде все, - дивлячись кудись вбік, промовила Кетрін. 
-Я би теж так подумав. 
-Я так рада, що все добре закінчилось, - глянувши йому в очі, посміхнулась жінка. 
-Ще не закінчилося, - відповів Даніель, погладжуючи пальці на її руці. 
-Так, але все найстрашніше позаду. 
-Як там Олівер, Алекс, батьки?
Кетрін незрозуміло хитнула головою, трохи збентежено перепитавши:
-Батьки?
-Так. 
-Ну... Нічого, нормально. Все чекають моменту, коли до тебе можна буде навідатись. Джейн та Домінік, доречі, уже повернулися до Лондону, теж хочуть тебе побачити. 
Даніель всміхнувся, але одразу після цього, чомусь, його лице накрив смуток. 
-Агов, все гаразд?.. - схвильовано запитала Кетрін, помітивши його незрозумілі емоції. 
-Ні... Тобі мій батько нічого не говорив? 
-Та... Нічого такого... Що трапилось? 
-Позавчора нам, коли батько приходив до мене, вдалося трохи примиритися. Чому ти, до речі, не сказала мені, що він дав кошти на операцію?  
-Тому що він сказав, щоб я тобі цього не говорила, - відвівши погляд, відповіла Кетрін. 
-І тоді він ще мені сказав, - продовжив Даніель, набравши повні груди повітря, - що у нього рак легенів, і йому залишилося жити біля кількох місяців. 
Жінка збентежено та печально прикрила рот рукою. 
-Тому він й так кашляє... - протягнула Кетрін, - ти... Дуже переживаєш за нього?.. 
-Так. Верніше... Не те що переживаю, а... Я не знаю, як пояснити. Це якісь незрозумілі відчуття. 
У цей момент їхню розмову перервав скрип дверей. До палати увійшов містер Лорен. Побачивши там Кетрін, він тихо, коротко всміхнувся, що робив вперше. 
-Доброго ранку, - привітався хірург, а потім звернувся до Кетрін: ви вже тут?
-Як бачите, - трохи збетежено відповіла жінка. 
-Вам не набридло сюди ходити? 
-Пробачте, містер Лорен, але, на мою думку, це трохи дурне питання. 
-Гаразд, вибачте. 
Сьогодні лікар був у хорошому настрої. Він підійшов до Даніеля, запитуючи:
-Як вам спалося? 
-Нормально, - відповів чоловік. 
-Як зараз ваше самопочуття? Нічого не тривожить? 
-Ні, все добре. 
-До ваших ніг повернулася чутливість? 
-Я... Ніби так. 
-Чудово. 
Лікар забрав ковдру із його ніг, промовляючи: 
-Спробуйте акуратно, помаленько трошки поворушити пальцями ніг. Тільки не поспішайте. 
Даніель трохи припідійняв голову, аби самому бачити, що відбувається. Навколо запала тиша. Спочатку, як би Даніель не намагався поворушити хоча б одним пальцем, у нього нічого не виходило. 
-Не поспішайте, - повторив лікар, - спробуйте ще раз. 
Чоловік зітхнув. Раптом його великий палець чітко ворухнувся. Кетрін посміхнулася, радісно прикривши рот рукою. Даніель теж злегка всміхнувся. Містер Лорен промовив:
-Дуже добре. Це гарний початок. Через два-три дні вас переведуть до реалібітаційного центру, де ви будете перебувати до повного одужання. З вами будуть працювати реабілітолог та інші медичні працівники. Повірте, це професіонали у своїй справі із багаторічним досвідом. 
-А... Скільки буде тривати реабілітація? - запитав Даніель. 
-Я не можу сказати, адже це індивідуальний процес. В основму від чотирьох місяців до року, але все залежить від організму та рівня важкості травми. 
-Зрозуміло... 
-Не переживайте. У вас є дуже великі шанси на одужання. 
-Я дякую вам, містер Лорен. 
Хірург посміхнувся, промовляючи:
-Залиште. Це просто моя робота. Гаразд, ви відпочивайте, набирайтеся сил. Мені потрібно йти. До зустрічі. 
-До побачення. 
Із цими словами лікар вийшов із палати, залишивши їх знову наодинці. 
Алекс переступив поріг квартири. Настрій був на нулі. Проблеми із здоров'ям Даніеля трохи вляглися, тому програміст приступив до розгрібання власних проблем. Йому потрібно було знайти роботу. Сьогодні він ходив на співбесіду в одну фірму, аби влаштуватися працювати за своєю спеціальністю. Але, на жаль, отримав відмову. Його "слава" після проваленого проєкту прогриміла між багатьма фірмами-конкурентками Лондону, тому брати до себе працювати такого "невідповідального" робітника не захотіли. Алекс був просто приголомшлений цим. У нього не вистачало слів, аби описати всю ту злість і незадоволеність, що бушували в ньому. 
Почувши, що вхідні двері відчинилися, до коридору увійшла Лаліт. Вона побачила бурю негативних емоцій на його обличчі і здогадалась:
-Не взяли?(
-Не взяли, - пробурмотів Алекс. 
-Чому? 
-Бо я "невідповідальний" працівник, - кривляючи чиїсь слова, відповів чоловік. 
-А звідки вони знають? 
-Як звідки? Конкуруюча фірма впала, вони почали дізнаватися причину. І ось. 
-Ясно... - зітхнула Лаліт, - їсти будеш? 
-Ні. Я не хочу. 
-Шкода. Я млинців насмажила. 
-Кілька штучок, - кинув Алекс, дивлячись у дзеркало і поправляючи зачіску. 
Жінка всміхнулась і попрямувала на кухню.
Поївши, Алекс сів за ноутбук, починаючи щось інтенсивно шукаючи в інтернеті. Чоловік передивлявся оголошення про вакансії у різних підприємствах та фірмах, але поки що жодне з них йому не підходило. То спеціальність була не його, то місцерозташування роботи було непідходяще, то не влаштовувала зарплатня або умови роботи. Все це починало дратувати його. 
Раптом почулося, як відчинилися двері: до спальні, ведучи за руки двох дітей, увійшла Лаліт. Вона посадила Мішель та Ліама по черзі у манеж, після чого підійшла до чоловіка. Заглянувши у екран ноутбука, вона запитала:
-Роботу шукаєш? 
-Угу, - кивнув Алекс. 
-І як? 
-Безуспішно... - зітхнув чоловік. 
-Чому?(
-Все щось не те. 
-Ти знову будеш шукати роботу виключно за твоєю спеціальністю? 
-Лаліт, я потратив на навчання найкращі роки свого життя, самотужки оплачуюючи його. Звичайно я буду шукати роботу за спеціальністю. 
-А мені, доречі, нещодавно у Instagram траплялося оголошення, що у якусь там фірму шукають IT-фахівця. 
-У яку? 
-Я не пам'ятаю. Якась закручена назва. Але я зберегла ту публікацію. 
-Покажи. 
Жінка дістала із кишені штанів телефон, починаючи шукати збережену рекламу. Знайшовши потрібну публікацію, вона дала телефон Алексу. Чоловік декілька секунд читав оголошення, після чого протягнув:
-Я чув про цю фірму... Непоганий варіант... Надішли мені, я їм напишу. 
Програміст віддав телефон дружині, і та почала надсилати йому посилання на  публікацію. Раптом Лаліт запитала:
-Як там Даніель? 
-Я не знаю. Як вчора за завершенням операції пішов додому, так нічого до ладу і не знаю. Мені лише Кетрін написала як він до тями прийшов, і все. Потрібно їй зателефонувати. А чому ти запитуєш? 
-Хвилююся. 
-Справді? - підійняв брову чоловік. 
-Так. Алекс, люди, які дорогі тобі, дорогі й мені також. 
Він посміхнувся, тягнучись до телефону. Чоловік набрав контакт Кетрін, прикладаючи телефон до вуха. Невдовзі слухавку підійняли. 
-Ало? - почувся більш-менш бадьорий голос. 
-Ало, привіт, Кетрін. 
-Привіт. 
-Як Даніель? 
-Нормально. Перевели до звичайної палати. Чутливість до ніг повернулася, навіть пальцями вже ворухнув. Через кілька днів його переведуть до реалібітаційного центру, де він буде перебувати до повного одужання. 
-Чудово). А скільки це буде тривати? 
-Точно сказати зараз ніхто не може. Зазвичай вд чотирьох місяців до року. 
-Зрозуміло. Я можу сьогодні прийти? 
-Звичайно, чому ні. 
-Гаразд. Я напишу тобі, бувай. 
-Бувай. 
Чоловік поклав слухавку, вимикаючи телефон. 
-Добре все, - промовив Алекс. 
-Чудово, - відповіла Лаліт, а потім кокетно запитала: чим займемось?)
Він розсміявся. 
-А ти чим би хотіла?)
-Не знаю... Давай підемо погуляємо? Я кілька днів уже з дітьми на вулиці не була, постійно в напруженні якомусь. 
-Гаразд, пішли. Але недовго, мені ще до лікарні сьогодні потрібно заскочити. 
-Добре. Дай мені двадцять хвилин на збори). 
-Не більше!)
-Обов'язково. 
Після прогулянки Алекс направився до лікарні. Щоправда, тепер його настрій був дещо спокійніший та можливо навіть трохи піднесеніший, ніж під час попередніх таких поїздок. Чоловік припаркував автомобіль біля будівлі, заблокувавши його. Він йшов коридорами, шукаючи потрібну палату. «От не можна було його перевести туди, де він був до цього... - промайнуло у його голові, - відчуваю себе у лабіринті Мінотавра». Нарешті впіймавши очима потрібний номер палати, що висів на її дверях, Алекс впевнено направився до них. Він повільно опустив ручку дверей, заглядаючи всередину. Даніель був один. Побачивши брата, чоловік ледь помітно посміхнувся, злегка прихрипшим голосом промовляючи: 
-Заходь. 
Алекс пройшов до палати, зачиняючи за собою двері. 
-Ти як? - запитав чоловік, як зазвичай сідаючи навпроти нього.
-Бувало й краще, але загалом більш-менш. 
-Що говорив лікар? 
-Що... Є великий шанс на успіх. Через кілька днів мене повинні перевести до якогось реалібітаційного центру, де я буду перебувати, доки повністю не одужаю. Це буде тривати від чотирьох місяців до року. 
Алекс неоднозначно зітхнув, протираючи очі. Раптом Даніель запитав: 
-Як ідуть справи з твоєю роботою? 
Брат байдуже махнув рукою, мов: «Залиш мене», і відповів: 
-Маячня. Сьогодні ходив на співбесіду до однієї фірми. Не взяли. 
-Чому? - посумніло запитав Даніель. 
-Бо більшість установ дізналися про мій "успіх" і не хочуть тепер брати мене до себе працювати. 
Даніель прикро звів брови докупи, розчаровано відвівши погляд. 
-Не бери в голову, - помітивши його реакцію, мовив Алекс, - це була лише перша спроба, було б дивно, якби мене одразу ж взяли на роботу. Я буду ще щось шукати, розглядати різні варіанти заробітку. Я викручуся, не хвилюйся. 
Даніель повільно видихнув, все ще дивлячись в бік. 
-Тобі... Батько розказував? - несподівано запитав Алекс. 
-Про те, що у нього рак? - рівним тоном, перепитав Даніель, так само тримаючи свій похмурий погляд у одній точні. 
-Так... - тихо відповів Алекс. 
-Розказував. Без великих подробиць, але... Суть передав. 
-Мені теж розповів. Вчора під операційною. Це було як... Грім з ясного неба. Я просто не знав, куди мені подіти себе, - прикро зітхнув Алекс. 
-Я теж дуже розпереживався та розчарувався тоді, - кинув Даніель. 
-А він говорить про це вже так... Смиренно, спокійно... Дивлячись на це, аж серце розриває. Так шкода його, тільки життя налагоджуватися почало. 
Даніель не відповів, розчаровано дивлячись в стелю. 
-Я маю їхати сьогодні до нього. Хочу поговорити на свіжу голову і у нормальній, спокійній обстановці. 
-Розкажеш мені все потім. Я... Теж хотів би з ним побачитись. Але, напевно, це буде уже аж коли мене переведуть до реалібітаційного центру. Я зараз не налаштований на серйозні розмови. 
-Це зрозуміло. Я думаю, батько буде тільки радий провідати тебе. 
Даніель зітхнув, прикривши очі. 
-Я... Не втомив тебе розмовами? - м'яко  запитав Алекс. 
-Ні, ні. Я просто... Ох... Так якось все це складно та неочікувано... 
-Ти про себе, батька, чи все загалом? 
-Загалом. Якось все так швидко відбувається і, практично, в один момент. Я навіть іноді нормально сприймати всю цю інформацію не встигаю. 
Чоловік промовчав, незрозуміло підігнувши губи. 
Алекс їхав вулицями міста. Вони ще трохи поспілкувалися із Даніелем, після чого чоловік поїхав до батьківського будинку. Всередині були незрозумілі відчуття. Він припускав, що це, можливо, буде важка розмова. Але його серце досі не могло вмістити того факту, що скоро батька не стане. Ще кілька днів тому Алекс був негативно налаштований проти тата, але вже сьогодні його мучила печаль і душевний біль за ним. 
Чоловік припаркував авто біля тротуару повз із будинком. Він попереджав батьків, що має приїхати. Підійшовши до вхідних дверей, Алекс увічливо постукав, чекаючи, поки йому відчинять. Невдовзі засувка у дверях відімкнулась, і перед ним з'явилася Ванесса. Вона криво посміхнулась, побачивши сина, та промовила, гостинно відчинивши двері навстіж:
-Привіт, Алекс. Проходь. 
Чоловік теж посміхнувся та зайшов до будинку. Було трохи незвично так мило спілкуватися із мамою, адже зовсім недавно він був ладний назавжди викреслити її із свого життя. Алекс роззувся та запитав:
-Тато вдома? 
-Так. Він... У спальні. 
-Ну і чому ти така похмура?( 
-Ти знаєш, Алекс(. 
Чоловік важко зітхнув, розуміючи, що кому, кому, а Ванессі у цій ситуації найважче. 
-Можеш мене провести до нього? Я ще погано орієнтуюся у вашому будинку. 
-Так, звичайно. Пішли, - відповіла жінка, направляючись до дверей, що вели у вітальню. 
Стівен, як то часто любить робити Даніель, стояв біля вікна, над чимось роздумуючи. На душі було якось легко, тихо і спокійно. Мозок все ще бив незрозумілу тривогу, але серцю вже було всеодно. Чоловік зміг змиритися зі своєю долею, тому за себе він не переживав. Він більше хвилювався за своїх рідних. Бачучи постійний похмурий настрій дружини, реакцію синів на те, що батька скоро не стане, йому ставало не по собі. Хотілося щось вдіяти, якось втішити їх, допомогти. Але усвідомлення того, що у цьому випадку ти безсилий, неприємно кололо серце. Його розум постійно не залишали безкінечні роздуми, до яких, можливо, було підмішано новіть трохи хвилювань. Як йому прожити ці останні тижні? Як втішити рідню? Що буде після його смерті? Про нього будуть пам'ятати чи, закривши кришку домовини, забудуть? 
Та раптом його потік думок перебив стук у двері. Чоловік обернувся на вхід до спальні, та, прокашлявшись, хрипло промовив: «Заходь». Двері трохи невпевнено відчинилися і до кімнати увійшов Алекс. Батько і син впіймали неоднозначні погляди один одного, після чого у повітрі на кілька секунд зависно незручне мовчання. Невдовзі Алекс, проковтнувши слину, промовив:
-Як ти себе почуваєш? 
-Тебе цікавить фізичний, чи моральний стан? 
Чоловік трохи збентежився, після чого відповів:
-І той, і інший. 
-Фізично паршиво, морально... Не знаю. 
Алекс прикусив губу. Він підійшов до тата та обійняв його за плечі. 
-І чому я зрозумів, що люблю тебе, коли починаю втрачати? - тихо мовив син. 
-Не починай. Я буду поруч ще кілька місяців. 
-Це неймовірно мало, тату... 
Стівен промовчав, м'яко взявши його за руку. 
-Не переймайся цим. 
-Як? Як мені не перейматись, коли ти... 
Він обірвався на півслові, не змігши говорити далі. Батько відчув, як син почав нервово дихати. 
-Алекс, не переживай. Коли я бачу тебе в такому стані, мені хочеться плакати. Давай не будемо про погане. 
Він важко зітхнув, відпустивши тата. 
-Давай присядемо, - мовив Стівен, кивнувши в сторону ліжка. 
Чоловіки сіли один біля одного, після чого батько запитав:
-Розкажи мені, як у тебе справи? 
-Нормально. Роботу шукаю. 
-І як успіхи? 
-Сьогодні ходив на співбесіду - не взяли. 
-І чому ж?(
Алекс потиснув плечем, не бажаючи черговий раз за день підіймати цю тему. 
-А як дружина, діти? - продовжував Стівен. 
-Добре. Малеча росте, кричить, грається. Цілі дні сміх і гамір вдома стоїть. 
-Це, напевно, дуже тішить серце... - замислено протягнув чоловік. 
-Так. Мій син, Ліам, нещодавно перше слово сказав. 
-Серйозно? - посміхнувся Стівен, - і яке ж? 
Алекс всміхнувся, згадуючи той радісний  момент. 
-"Тато", - відповів чоловік. 
-Я уявляю твою радість в той момент). Алекс, я... Хотів би тебе про дещо попросити. 
Син підійняв очі, кинувши запитальний погляд на батька. 
-Я... Можу познайомитися зі своїми онуками? 
-Звичайно, чому ні, - одразу відповів Алекс, - коли тобі буде зручно? Ми можемо всі приїхати до вас у гості. 
-Напевно... Завтра, після третьої години дня, - щось згадуючи, відповів Стівен. 
-Чудово, я завтра теж якраз вільний в цей час. 
-Ти сьогодні провідував Даніеля? - раптом запитав батько. 
-Так. 
-І як він? 
Алекс потиснув плечем. 
-Каже що не дуже, але може бути. Він, до речі, хотів з тобою побачитись. 
-Я теж планував його провідати. Але не знаю, коли краще... 
-Порадься з Кетрін. 
-А... Вона справді вагітна? - запитав Стівен. 
-Наскільки я знаю, на другому місяці. 
-Шкода, що я не побачу свого майбтьного онука, чи онучку... - розчаровано зітхнув чоловік. 
-Тату... - прикро протягнув Алекс. 
Батько важко зітхнув, дивлячись кудись вбік. Син знову обійняв його, намагаючись хоч якось зігріти його душу.