ГЛАВА XIII „НА КРАЮ”

Кетрін знову залишилася ночувати у лікарні. Вона не спала всю ніч. Її очі просто не могли зімкнутися до купи. Всю її душу, розум та свідомість заполонили судомні, насторожені переживання і страх. Жінка просто то ходила палатою, то дивилася на сплячого Даніеля, сподіваючись, що бачить його не востаннє у житті. Вона була ладна віддати абсолютно все, що у неї було, аби тільки із ним все було гаразд. Аби операція пройшла успішно, реабілітація дала результат, функції опорно-рухового апарату повністю відновилися і чоловік знову зміг ходити та повернутися до свого звичного ритму життя. Ці нетерпеливі очікування, хвилювання, страх, настільки її роз'їдали із середини, настільки мучили її душу, що здавалося вона зараз розпачливо закричить, душачись власними слізьми та печаллю. 
Зранку у лікарні були всі. Алекс, Олівер, Стівен, Ванесса. Вони всі хотіли побачитися із Даніелем до операції. Містер Лорен виділив їм всім десять хвилин після того, як Даніеля ще додатково оглянуть. Всі родичі  підбадьорювали, втішали його, намагаючись заспокоїти та налаштувати на позитивний лад. Але Даніель ніби знаходився у куполі. Всі ці слова ніби проходили повз його свідомості, хоча зовнішньо він спокійно відповідав і реагував на них. 
У палаті був Даніель та Кетрін. Вона до останнього сиділа поруч із ним. Між ними із самого ранку не прозвучало жодної репліки. Кожен мовчав, будучи повністю заполонений незкінченними переживаннями та роздумами. У такі моменти варто було говорити одне одному щось важливе та значуще, але нічого не приходило на розум. Вони просто проводили час поруч одне з одним, можливо, востаннє у житті. Та раптом Даніель ледь чутно промовив такі слова:
-Кетрін, якщо щось станеться... 
-Мовчи! - мовила жінка, розуміючи, до чого він хилить. 
-Дай мені договорити. Навіть якщо щось станеться, запам'ятай, будь ласка: я люблю тебе, більше, ніж кого-небудь у цьому світі. Якщо я й підведу тебе і... Залишу одну, знай: я завжди є поруч із тобою. 
Ці слова, що звучали із вуст однієї із найдорожчих людей у її житті, заставили сльози политися з очей. Серце защимилося, забилося скоріше. Емоції почали бушувати. Вона прикрила рот рукою, зажмуривши очі. Почулося розпачливе схлипування. Вона ледь чутно видушила із себе:
-Я... Я люблю тебе, Даніель. 
-Я теж люблю тебе... Моя найпрекрасніша, найчарівніша та найдорожча півонія. 
Стукнула восьма година ранку. Розпочалася операція. Біля дверей операційної стояли ті ж самі люди. Навколо була повна тишина. Її лише іноді переривав голосний кашель Стівена. Почуття та емоції уже давно наповнили чашу, починаючи переливатися через край. Атмосфера довкола, напевно, ще ніколи не була такою напруженою, як зараз. Кетрін сиділа на лавці, як і вперше, впершись літями в коліна і поклавши голову на долоні. Олівер був поруч із нею, дивлячись в одну точку. Ванесса теж сиділа, схвильовано та навіть трохи розгублено обхопивши плечі руками. Алекс стояв, характерно впершись спиною у стіну. Стівен теж був стоячи. Кетрін судомно дихала, потираючи пальцями віски. Її коліна, руки тремтіли.  По ній було видно, що вона вночі і не змикала очей. Олівер, прикро дивлячись на неї, м'яко взяв жінку за плечі, дуже тихим та спокійним голосом промовляючи:
-Кетрін, може ти підеш відпочинеш? Якщо щось стане відомо ми тобі обов'язково скажемо. 
-Я нікуди звідси не піду. 
Алекс, почувши їхню розмову, теж підійшов до жінки. 
-Кетрін, Олівер правий. Ти будеш потрібна Даніелеві повна сил після операції. Йди відпочинь. 
-Так, ти ж вагітна, - продовжував Браун, - тобі не варто так виснажувати свій організм. 
-Я сказала, що нікуди не піду. 
Чоловіки перекинулися занепокоєними, співчутливими поглядами, розуміючи, що, поки не закінчиться операція, Кетрін і з місця не зрушиться. 
У операційній була напружена тиша. Чулися лише ритмічні сигнали пульсоскиметра та періодичні команди містера Лорена. Поки що все йшло нормально. 
-Затискач, - монотонно промовив хірург. 
Медсестра подала йому потрібний інструмент. 
-Розширювач, - невдовзі мовив лікар. 
Помічниця знову виконала його команду. У якийсь момент інший медпрацівник трохи занепокоємно промовив:
-Бредикардія. 
-Підвищити рівень кисню, - сказав хірург. 
Та раптом пульсоскиметр видав  неприємний, суцільний сигнал. 
-Зупинка серця, - вже більш схвильовано промовив інший лікар. 
-Кличте реанімаційну бригаду! - несильно підвищивши голос, мовив хірург, - Швидко! 
Одна із медсестер кинулася до так званого "телефону", що висів на стіні, починаючи говорити:
-Реанімація? Терміново в операційну, зупинка серця! 
Обстановка біля операційної стала дещо спокійнішою. Можливо, так просто здавалося, а можливо більшості справді вдалося трохи взяти контроль над собою. Ванесса невпевнено промовила:
-Як важко ці очікування... Якщо хтось хоче, я можу принести чай, кави, води?..
Та її пропозицію проігнорували. Раптом з-за повороту моментально з'явилося кілька медичних працівників, які швидко забігли до операційної. Всі присутні схаменулися, попідіймали уважні погляди, занепокоєно дивлячись на це. Кетрін різко підвелася з місця, тихо запитавши:
-Що відбувається? Щ... ЩО З МОЇМ ЧОЛОВІКОМ?! 
Одна медсестра, що остання забігала до операційної, швидко кинула:
-Зупинка серця, будемо намагатися зробити все можливе. 
-Зуп... Зупинка? - істерично повторила жінка. 
Вона почала судомно дихати, взявшись за голову. Це було все. Всі її побоювання та переживання були неспроста. Серце забилося із шаленою швидкістю. Ноги підігнулися - Кетрін почала падати. Останнє, що вона почула, це були занепокоєні голоса Олівера та Алекса, які кинулися ловити її, майже одночасно розпачливо крикнувши: «Кетрін!» Чоловіки впіймали та підтримали її. Олівер взяв жінку на руки, донісши до лавки, та положив її. Всі схилилися над нею, намагаючись привести до тями. А у голові лунали лише одні слова: «Навіть якщо щось станеться, запам'ятай, будь ласка: я люблю тебе, більше, ніж кого-небудь у цьому світі. Якщо я й підведу тебе і... Залишу одну, знай: я завжди є поруч із тобою». 
Вона прийшла до тями у якійсь палаті. Поруч був лише Олівер. Він теж був не на жарт переляканий. Розплющивши очі, вона побачила, як Браун нервово ходив із кутка в куток, що зазвичай робив, коли дуже хвилювався. Він нервово дихав, потираючи віски. Дихання Кетрін стало частіше. Вона проковтнула ком у горлі, після чого глибоко вдихнула, починаючи голосно плакати. Почувши, що жінка прокинулася, Олівер хутенько підійшов до неї, присідаючи поруч із ліжком. 
-Чш... Кетрін, не плач, тихо. Він ще не помер чуєш? Реанімаційна бригада працює на повну силу, його витягнуть. 
Та вона лише похитала головою. 
-Дарма ми погодилися на це. Я його не вберегла... Мені потрібно було наполягти... Це все сталося з моєї вини... Навіщо він пішов на цю операцію?! 
-Ша, Кетрін, заспокойся. Дихай повільно. У тебе зараз нервовий зрив станеться. Спокійно. Давай зі мною. Вдих... Видих... Вдих... Видих... Ось так, чш... Не плач. 
Вона взялася за голову, нервово дихаючи. 
-З Даніелем все буде добре. Ти зрозуміла? 
-Олівер, кого ти обманюєш?! Ти ж сам розумієш, що нічого вже не буде добре! Якщо зупинилося серце, це вже все! Чуєш? ВСЕ! Мені потрібно було...  п-переконувати його на відмову. 
Вона схилила голову, зайшовшись плачем. Олівер нічого не міг із цим вдіяти, адже сам розумів, що шанс того, що Даніель залишиться живим, почав зводитись до нуля. Раптом двері до палати відчинилися: на порозі з'явився Алекс. Він проковтнув слину та злегка перевів подих, промовляючи:
-Тільки що із операційної виходила медсестра. Стан Даніеля стабілізувався, операція продовжується. 
Кетрін нервово видихнула, протерши обличчя руками. У душі заграла надія. Олівер повернувся до неї і промовив:
-Ти чула? Тепер все буде добре. 
Жінка ледь помітно, але щиро посміхнулася, починаючи заспокоюватись. 
-Буде... - тремтячим голосом повторила Кетрін. 
Як жінка далі не намагалася триматися, але її організм відмовив її: вона заснула. Олівер так само залишався поруч із нею. 
Алекс, Стівен та Ванесса досі були біля операційної. Поки що останньою новиною залишалася та, що свідчила про стабілізування стану Даніеля. Подружжя сиділо на лавці, програміст ж стояв там, де й раніше. Та згодом його почала накривати втома і він сів поруч із батьками. Стівен черговий раз закашлявся, прикриваючись хустинкою. Із кожним таким приступом Ванесса стискала його долоню, намагаючись не закричати від душевного болю. Раптом Алекс рівним тоном запитав:
-Ти не хочеш піти на прийом до лікаря і з'ясувати, чому ти без кінця кашляєш? 
-Я вже там був, - відповів Стівен, дивлячись у одну точку. 
-І? 
Він мовчав. Програміст збентежено глянув на нього, протягнувши:
-Агов?.. 
-Я... - почав Стівен тремтячим голосом, - у мене рак легенів четвертої стадії. 
Алекс завмер, переварюючи цю інформацію. 
-Що? Рак?.. Т-ти серйозно? 
Чоловік прикро кивнув. Ванесса увесь цей час сиділа, затуливши рот рукою та стримуючи плач. 
-А... - вражено і водночас схвильовано мовив Алекс, - хіміотерапія там якась? Нічого не назначили? 
-Назначили, але... Але лікування у даному випадку може лише полегшити останні тижні мого життя. 
-Як останні тижні?! - скочив чоловік. 
Стівен говорив про це все рівним, спокійним тоном, адже уже змирився зі своєю долею:
-Мені залишилося жити до кількох місяців. 
-Як?.. - розпачливо промовив Алекс, - тату... 
Він міцно та щиро обійняв батька за плечі, прикро прикусивши нижню губу. 
Через декілька хвилин із операційної вийшов хірург. Стівен, Ванесса та Алекс моментально позводилися зі своїх місць, очікувально дивлячись на містера Лорена. Лікар зняв з обличся медицинську маску, неоднозначно зітхнувши. 
Невдовзі Кетрін прокинулась. Вона в'яло перевернулася на інший бік, шукаючи очима Олівера. Він, помітивши її пробудження, м'яко поклав руку їй на плече. 
-Чому ти прокинулася? - запитав Браун. 
-Не знаю... - потиснула плечем жінка, - немає ніяких новин? 
-Ні. Хоча це дивно, пройшо уже досить багато часу. 
-Може щось сталося?.. 
-Так, не починай. Все добре. Чому ти одразу мислиш у негативному напрямку? Де твій оптимізм? 
-Закінчився ще два дні назад, - рівним тоном відповіла Кетрін. 
Олівер зітхнув, відводячи замислений погляд. Раптом двері відчинилися. До палати увійшли Містер Лорен, за ним Алекс, а Стівен та Ванесса залишилися у коридорі. Кетрін звелася із ліжка, із надією в очах підходячи до лікаря. Олівер теж перевів на нього уважний погляд. Містер Лорен, протер очі та промовив:
-Операція пройшла успішно. Зараз його перевезуть до реанімації. 
Кетрін судомно видихнула. На її обличчі почала з'являтися посмішка, а на душі відчувалося полегшення. Невже це правда? Їй не вірилось у почуті слова. Емоції змінилися на піднесені, радісні та обнадійливі. Із її очей висковзнуло кілька сльозинок, але тепер це були сльози радості. Олівер приобійняв її за плечі, усміхнено прошепотівши на вухо:
-Я ж казав, що все буде добре). 
Алекс теж кинув втішений погляд на Кетрін, щиро посміхаючись їй. Лікар уже направився до виходу, як Кетрін гукнула його:
-М-містер Лорен, а я можу його побачити? 
-Ні. Постороннім вхід заборонено. 
-Ну... Я ж не постороння... 
Хірург невдоволено скривився та, зітхнувши, промовив:
-Лише вам. 
-Дякую. 
Кетрін, так само, як кілька днів тому, сиділа біля Даніеля. У реаніміційній палаті ще знаходилась медсестра. Щоправда, тепер жінка відчувала зовсім інші емоції. Звісно, деякі переживання її не залишили, але більшість почуттів були позитивними. Вона не могла дочекатися, коли чоловік прийде до тями після наркозу. Уже пройшов доволі довгий відрізок часу, а Даніель ще досі не прокинувся. Кетрін це почало трохи напрягати. Вона неоднозначно обернулася на медичну сестру і запитала:
-Чому він так довго не прокидається? 
-Не хвилюйтесь, - відповіда дівчина, - це виключно індивідуальний процес. Він скоро прийде до тями, все гаразд. 
Кетрін зітхнула, знову повертаючись до нього.
Через кілька хвилин його дихання стало дещо частішим. Повіки ледь помітно сіпнулись, ніздрі зарухались. Даніель повільно розплющив очі, оглядаючи приміщення навколо. Знайшовши поглядом Кетрін, він припідійняв кінчик губ у ледь помітній посмішці, тихим, хриплим голосом запитавши:
-Все... Закінчилось?
-Так, - так само тихо відповіла жінка, м'яко гладячи його плече, - все успішно закінчилось. 
Вони перекинулися поглядами, повними любові і гарячої, живої надії на майбутнє.