ГЛАВА XI „ТЬМА БЕЗВИХОДІ”

Кетрін йшла коридорами лікарні, шукаючи потрібну палату. На душі були різні почуття. Дуже різні. Сьогодні їй, ніби, було спокійніше. Вона змирилася із лихою долею, приймаючи всі випробування, що безжалісно ставило життя. Але водночас із цим душу спіткале незрозуміле відчуття тривоги, ніби щось має статися. Вона не могла знайти цьому пояснень, адже поки що все було стабільно. Але це бридке передчуття настільки в'їлося в її серце, що не давало й на хвилю заспокоїтися. Це настільки дратувало та виводило із себе, що здавалося у якийсь момент вона просто втратить контроль над собою. 
Кетрін нарешті знайшла потрібну їй палату і повільно відчинила двері, заглядаючи всередину. Побачивши там Даніеля, вона впевнено зачинила за собою двері та підійшла до нього, м'яко поцілувавши чоловіка в щоку:
-Як ти? - стурбовано запитала Кетрін, сідаючи поруч на стілець. 
Він повільно похитав головою, дивлячись в одну точку. Його обличчя було не на жарт схвильованим, нажаханим та навіть наляканим. 
-Обстеження ще не було? 
-Було, - коротко відповів він. 
-Так рано? - здивувалася жінка. 
-Угу. 
-І?..
-Я ще нічого не знаю... - зітхнув Даніель, - зробили МРТ, ще щось... сказали трохи почекати. Але їхні занепокоєні вирази обличь мене дуже насторожують.
Жінка зітхнула, запитавши:
-А ти досі нічого не відчуваєш?..
Він похитав головою. Кетрін поклала руку йому на стегно, як робила це вчора, так само провівши нею до гомілки, а далі до стопи. Знову заперечення. Раптом чоловік глянув на неї нещасним, замученим поглядом, промовивши: -Кетрін, я сумніваюся, що це щось легке та несерйозне. Людям просто так ноги не паралізує. 
-Даніель, поки ми не знаємо результатів обстежень, ми не можемо напевне про щось думати і гадати, - почала заспокоювати його жінка. 
-Кетрін, невже ти не розумієш?! Тут немає інших варіантів, як... 
Він затнувся, судомно задихавши. Його погляд забігав по стелі, руки почали труситися. Не встигла жінка й рота відкрити, як до кабінету увійшли містер Лорен та містер Челенджер, невролог. Даніель глянув на них, затамувавши подих. Кетрін теж перевела погляд на лікарів, чекаючи їхніх наступних реплік. 
-Готові результати обстежень, - почав містер Лорен, після чого замовчав, підбираючи слова, - у вас травма хребта із пошкодженням спинного мозку у поперековому відділі. 
У палаті запала мертва тиша. Даніель змінився на обличчі, починаючи важко дихати. Проковтнувши здоровенний ком в горлі, він нажахано запитав:
-Тобто я... На все життя залишуся п-паралізованим?..
-На жаль, - відвівши погляд, відповів містер Челенджер.
Даніель печально скривився та прикрив очі, будучи не спроможним вмістити цю важку інформацію у своєму розумі та серці. Тільки що рухнули усі його сподівання, плани, внутрішній світ... Тільки що рухнуло все. На кілька секунд після цього у палаті знову запанувала тиша. Та раптом Кетрін різко підвелася впевнено, прямолінійно, схвильовано і навіть трохи розгнівано кажучи:
-Тобто що значить "на жаль"?! Ви лікарі, чи працівники похоронного бюро?! Невже із цим нічого не можна зробити?! 
-Є один варіант... - протягнув містер Лорен, - у такому випадку можна зробити дороговартісну операцію, яка налагодить роботу опорно-рухового апарату, після чого, пройшовши досить тривалу реабілітацію, буде шанс повернутися до нормального активного життя, але є одне "але": операція дуже складна та несе велике навантаження на організм. Є великий ризик, що організм людини може її просто не перенести. Тому велика кількість людей, що зіштовхується із цією проблемою, зазвичай відмовляється від операції. 
Очі Кетрін розгублено забігали по стінах. Вона, не помітно для себе, обхопила свої плечі руками, не знаючи, що відповісти. 
-І якщо робити цю операцію, - додав невролог, - це потрібно зробити якомога швидше, інакше ніякого результату вона не дасть. 
-Ми розуміємо, що це дуже складне рішення, - мовив хірург, - тому ми даємо вам час подумати до завтра. 
Із цими словами двоє лікарів вийшли за двері. Кетрін повільно проковтнула слину, досі обіймаючи свої плечі. Її нижня губа нервово трусилася, кожний подих був тремтячим. Вона ще навіть не до кінця зрозуміла, що тільки що трапилося. Яку страшну новину вони почули кілька хвилин назад. В якийсь момент за її спиною почувся тихий, тремтячий голос:
-Тобто я с-стану інвалідом?..
Кетрін моментально обернулася, намагаючись тримати себе в руках. Вона криво посміхнулася, підійшовши до нього та сівши поруч. Жінка взяла його за руку, лагідно кажучи:
-Ні, ну що ти. Ми обов'язково поставимо тебе на ноги... 
-Ризикуючи моїм життям? - глянувши на неї скляними, повними горя та безвиході очима, запитав чоловік. 
-Я... 
Кетрін затнулася та важко судомно видихнула, після чого тихо застогнала, кілька разів схлипнувши. Вона опустила голову, досі міцно тримаючи його за руку,  і крізь плач ледь чутно видушила із себе:
-Я не знаю... 
Кілька хвилин у палаті чулося лише її періодичне схлипування.  В один момент жінка глибоко вдихнула та видихнула, намагаючись трохи оговтатись, та спокійнішим тоном промовила:
-Даніель, навіть якщо у нас нічого не вийде, і тобі... - вона ще раз зробила важкий вдих та видих, перед тим, як казати ці страшні слова, - доведеться сісти у інвалідний візок, знай: я не стану тебе через це менше любити. Я завжди буду поруч, чого б мені це не вартувало.
Він нічого не відповів, лише міцніше стиснув їх руку, ніби боючись, що вона кудись може зникнути. 
Невдовзі Даніель задрімав. Кетрін так само сиділа поруч. Її мозок перебував у постійному напруженні, роздумуючи над важким питанням, на яке уже завтра зранку потрібно було відповісти. Та холодний, тверезий розслуд покинув її, забравши із собою здатність нормально думати та приймати рішення. По її щоках знову покотилися сльози. 
Раптом пролунав стук у двері. Кетрін різко підвелася, аж зараз згадавши, що приблизно у цей час мали прийти Олівер та Алекс. Вона підійшла до дверей та тихо відчинила їх. Жінка не помилилася: на порозі стояли вони. Побачивши Кетрін всю заплакату та схвильовану, Олівер одразу ж трохи збентежено та вражено запитав:
-Кетрін? Що трапилоссь? 
-Він... У нього пошкоджений хребет та спинний мозок... Він може залишитися паралізованим на все життя... 
Вона почала судомно дихати. Їх обличчя черговий раз скривилося від душевного болю. Олівер та Алекс перекинулися занепокоєними поглядами. Браун ледь помітно видихнув, беручи контроль над собою, та промовив:
-Так, Кетрін, заспокойся. Ти вагітна, тобі протипоказано так хвилюватися! Ми придумаємо як поставити його на ноги і усе вирішимо. Я обіцяю. Ти почула мене? 
Жінка важко зітхнула та повільно кивнула, витираючи сльози. 
-Він зараз спить? - запитав Олівер. 
-Тільки що задрімав... 
-Гаразд. Ти взагалі їла щось сьогодні? 
Вона похитала головою. 
-Не годиться, - мовив Браун, - йдемо, нагодуємо тебе, оговтаєшся, і тоді будемо шукати вирішення всіх проблем. 
-А... Хто побуде біля Даніеля? Він прокинеться, а... тут нікого не буде...
-Я побуду біля нього, - впевнено промовив Алекс.
Жінка вдячно кивнула, ще раз важко видихнувши. 
 Кетрін та Олівер пішли коридором. Алекс провів їх поглядом, після чого тихо увійшов до палати. Побачивши у ліжку свого брата, у бинтах, гіпсі, його серце щось вкололо. Він підійшов до нього, сівши на стілець, де до цього сиділа Кетрін.
До сьогоднішнього дня чоловік уже майже забув та практично не переймався фінансовими складностями та проблемами із місцем роботи. Усю його свідомість заполонили хвилювання за Даніеля, його життя та здоров'я. Він досі не вірив, що все це відбувається насправді. Може, це просто нічне жахіття?..
Алекс, звів свою руку, трохи вагаючись перед наступною дією. Та все ж, можливо трохи невпевнено, він взяв брата за руку. Його пальці, на відміну від Алекса, були досить теплими. На цей дотик Даніель прокинувся. Він глибоко вдихнув, ковтаючи слину. Чоловік не з самого початку розплющив очі. Він сумно звів брови до купи, злегка хриплим голосом спитавши: 
-Кетрін?.. Це ти?..
-Ні, - тихо відповів Алекс. 
Даніель завмер, не очікуючи почути чужий голос. Він повернув голову та розплющив очі. Побачивши біля себе брата, чоловік явно збентежився. 
-Що ти тут робиш? - запитав Даніель. 
-Прийшов провідати тебе, - намагаючись не дивитися йому в очі, відповів чоловік, потиснувши плечем, - ти не дуже радий мене бачити?..
-Я... - він важко зітхнув, вирішивши піти напряму, - Алекс, навіщо ти це зробив? 
Він хмикнув, розуміючи, на що той натякає:
-Ти про донорську кров? 
Він повільно кивнув. 
-Дивне питання... - протягнув Алекс, - можливо, тому що я тебе люблю і боюся втратити?
-Любиш?.. 
-Ну звичайно, Даніель. Ти мій рідний брат, як я можу тебе не любити? Я говорив, що ніколи не буду бажати тобі зла. Я, відколи дізнався, що у мене є брат, мріяв з тобою примиритися та бути у теплих стосунках. Я... Розумію, вже втрачено дуже багато часу, у нас є свої сім'ї, ми обоє живемо своїм життям і побудувати зразкові стосунки двох братів у нас може і не вийти. Але... Я дуже сподіваюся, що ми зможемо прийняти одне одного та полюбити. 
Даніель слухав ці слова, увесь час дивлячись у стелю. Кожне наступне речення, сказане братом, все більше починало будити його серце. Коли Алекс закінчив говорити, вони пересіклися поглядами. Такі різні... Але водночас такі рідні та близькі одне одному...
-Алекс, пробач мене... - раптом промовив Даніель, - пробач, що сумнівався в тобі, не довіряв, проявляв негатив... Ти не заслуговуєш цього. 
Чоловік посміхнувся та відповів:
-Я й не гнівався на тебе. Я все розумію, у тебе позаду складне життя, тобі важко з першого разу довіритись комусь. Але я дуже радий, що ми змогли порозумітися. Ти не уявляєш, як це цінно для мене. 
Даніель та Алекс ще раз пересіклися зглядами, аж зараз зрозумівши, як увесь цей час вони були потрібні один одному. 
Олівер та Кетрін перейшли до магазину, що був поруч із лікарнею. Браун купив їй поїсти та гарячої кави, після чого вони сіли за столик, що стояли поруч із буділею. Жінка в'яло їла, охоче запиваючи все міцною кавою. Її погляд був пустий. Вона дивилася в одну точку, періодично забираючи волосся з обличчя. На вулиці сьогодні було трохи вітряно. Олівер дивився на неї розчарованим поглядом. Він навіть не міг чітко зрозуміти, хто більше страждав у цій ситуації: вона, чи сам Даніель. Коли жінка доїла та запила все це останнім ковтком напою, вона рівним тоном промовила:
-Дякую. Можеш, будь ласка, принести ще кави? 
-Кави ні, ти вже випила великий стак. А чаю можу. 
-Чорного. 
-Зараз буду, - підвівшись, мовив Олівер. 
Кетрін підперла підборіддя рукою, так само дивлячись кудись у пустоту. Що має далі бути? Погоджуватися на операцію? Слова лікаря, щодо реабілітації та повернення до звичайного активного життя звучали досить обнадійливо. Але... Якщо Даніель не перенесе її та помре на операційному столі?.. Відмовлятися ...і залишити чоловіка інвалідом?.. Вона просто не знала, як поступити у цій ситуації, як буде краще для самого Даніеля. Чи варто ризикнути, чи краще обрати більш надійний варіант? Хоча,  вирішальне слово всеодно має бути за самим ним. Але його потрібно до чогось підштовхнути та схилити. Він сам зараз знаходиться у стані шоку, і прийняти таке виважене рішення самотужки не зможе. Жінка важко зітхнула, затуляючи обличся руками. Вона протерла запухші очі, після чого почала плавно масажувати віски. 
Невдовзі повернувся Олівер. Він поставив перед Кетрін паперовий стаканчик, у якому до краю був налитий міцний чорний чай, промовивши:
-Пий, і будемо повертатися. 
Вона обхопила стаканчик руками, гріючи долоні, та зробила один ковток. Відчулося, як гарячий напій пройшов через гортань, стравохід... Раптом Олівер запитав:
-Можеш мені, будь ласка, детально розповісти, який діагноз йому поставили? 
-Конкретного діагнозу нам не сказали, - почала жінка, так само тримаючи свій погляд у далині, - те, що я й тоді сказала вам у коридорі: травма хребта із пошкодженням спинного мозку у поперековому відділі. Запропонували операцію, після якої він пройде якусь там реабілітацію та зможе ходити. Але проблема в тому, що вона несе велике навантаження на організм, у разі чого він може просто не перенести її та померти. Рішення, щодо операції, потрібно прийняти до завтрашнього ранку, тому що її, якщо робити, то якомога скоріше. 
За завершенням її монологу, Олівер мовчав, замислено дивлячись вниз. 
-А... Що каже сам Даніель? 
Кетрін похитала головою. 
-Нічого. Він зараз знаходиться у стані шоку. Бачив би ти його, коли нам тільки повідомили цю "новину". 
-Я уявляю... - розчаровано промовив Браун. 
-Я й гадки не маю, що робити в такій ситуації. Погоджуватися? А якщо він помре? Відмовлявтися? Щоб він увесь залишок життя провів у інвалідному візку? Йому ж і тридцяти ще нема... 
Вона нервово видихнула, надпивши чаю із стаканчика. 
-Кетрін, ти головне не переживай, - почав Олівер, - разом ми приймемо правильне рішення. Все буде добре. Побачиш. 
Жінка важко зітхнула, зробивши останній ковток чаю. 
-Допила? 
-Угу. 
-Тоді йдемо. 
У палаті панувала напружена атмосфера. Олівер ходив взад-вперед, склавши руки за спиною та увіткнувшись поглядом у підлогу. Алекс стояв біля дверей, впершись у стіну, теж тримаючи свій згляд в одній точці. Кетрін сиділа на стільці, поруч із Даніелем, що лежав, не рухаючи жодним м'язом, дивлячись скляними, беземоційними очима в стелю. Всі були глибоко замислені над питанням, чи варто робити операцію Даніелеві. Раптом жінка невпевнено промовила:
-Може... Будемо щось вирішувати? День скоро буде підходити до кінця, а нам потрібно дати відповідь. 
-Ах, розкажіть ще раз подробиці, у мене думки купи не тримаються, - зітхнув Олівер. 
-Сама операція робиться на спинному мозку, - тремтячим, але впевненим голосом почала Кетрін, - після неї потрібно буде пройти реабілітацію, завдяки чому функції опорно-рухового апарату повністю відновляться. Але є ризик, що організм не перенесе цієї операції, і людина загине. 
Після її слів у палаті знову ненадовго запала тиша, яку невдовзі порушив впевнений голос Олівера:
-На мою думку, варто погоджуватися. 
-Поставивши на ваги його життя? - кивнувши у бік Даніеля, запитала жінка. 
Тепер Кетрін притримувалася чіткої позиції. Вона не хотіла погоджуватися на цю операцію, точніше не "не хотіла", а боялася. Жінка боялася за життя свого чоловіка, адже що буде, якщо він не перенесе її? 
-Кетрін, такий ризик є при кожному хірургічному втручанні, цього не уникнути! - мовив Олівер, засвітивши у очах схвильовану іскру. 
-Ну... А може, все ж таки, є якісь альтернативні варіанти?.. - відвівши погляд, промимрила жінка. 
-Немає, Кетрін, ти сама це знаєш. 
-Олівер, це ризиковано! Ти розумієш, що ніхто не дає гарантії, що Даніель перенесе цю операцію! 
-Кетрін, як я зрозумів із твоїх слів, мова йшла лише про ймовірність летального кінця, але є й великий шанс на успіх!
-Та як ти можеш так легковажно про це говорити?! Йдеться про життя Даніеля, ти взагалі чуєш, що кажеш?! 
Даніель, хоч розмова напряму стосувалася його та його подальшої долі, не вставив в ню ні слова, адже сам не мав чіткої позиції. Він лише мовчки лежав, дивлячись у одну точку та слухаючи дискусію та зовсім різні думки Кетрін та Олівера. 
-Ти розумієш, - продовжувала жінка, - що він може просто не прийти до тями після цього?! Ти це усвідомлюєш?! - вона замовкла на пів секунди та продовжила трохи спокійніше: ні, я не хочу цієї операції. 
-Всеодно вирішальне слово має залишатися за Даніелем, - промовив Олівер, - Даніель? 
Він вдихнув повні груди повітря, на видиху промовивши:
-Я не знаю... 
Знову мовчання. Раптом втрутився Алекс:
-Я не знаю, чи моя думка відіграє велику роль і ви прислухаєтеся до неї... Але я гадаю, що на операцію потрібно погоджуватися. Іншої спроби потім вже не буде, ви це маєте розуміти. Цей єдиний шанс дається не просто так, ним варто скористатися. Людина із обмеженими можливостями - це людина із обмеженими можливостями. Я не хочу, щоб Даніель увесь свій залишок життя, а у нього ще багато чого попереду, провів, не будучи спроможним навіть стояти на ногах. 
Слова Алекса звучали досить впевнено і обнадійливо, та навіть в глибині душі почали переконувати самого Даніеля. Через кілька хвилин мертвої тиші, Олівер м'яко промовив:
-Даніель, кажи щось ти. 
Спочатку чоловік мовчав, нічого не відповідаючи. Та невдовзі, зібраши всі думки докупи та намагаючись заспокоїти себе, він промовив:
-Я... Напевно більше притримуюсь думки Алекса. Будь-який шанс у нашому житті дається, аби правильно ним скористатися. 
-...Ти погоджуєшся на операцію?.. - незрозумілим тоном запитала Кетрін. 
-Так, - повільно кивнувши, відповів чоловік. 
Знову мовчання. Останнім часом воно дуже часто витало навколо. Олівер запитав:
-Коли про це можна буде поговорити із лікарем? 
-Завтра... - зітхнувши, відповіла Кетрін, розуміючи, що доведеться робити, як вирішили чоловіки, - але у нас є ще одна проблема. Гроші. 
Новколо вкотре зависло мовчання. 
-А доки у нас є час на це? - запитав Олівер. 
-До операції. 
Браун ледь помітно вимучено закотив очі, після чого спокійно промовив:
-Щось придумаємо, не переживайте.  Я вже, напевно, буду йти. 
-Уже? - перепитала жінка. 
-Так. Справи ще деякі є... Бувайте. Даніель, тримайся. 
Із цими словами Олівер вийшов за двері, після чого Кетрін одразу ж запитала, глянувши на Алекса:
-А ти що, нігде не працюєш?
-Мене звільнили, - байдуже кинув чоловік, не дивлячись на неї. 
-З-звільнили?.. - тихо перепитав Даніель. 
-Не забивай собі цим голову, це не те, через що ти зараз маєш переживати. 
У цей момент Кетрін підвелася зі свого місця і, зі словами: «Я зараз», - вийшла в коридор. 
-Я наполягаю, - не вгамовувався чоловік, - розкажи, що сталося. 
-Я проєкт один неправильно зробив. 
-Детальніше?  
-Даніель, тобі не варто цього знати. Правда. 
-Алекс, я так буду ще більше хвилюватися. 
Алекс важко зітхнув, розуміючи, що йому доведеться все розповісти. Він підійшов ближче до ліжка та присів навпочіпки перед Даніелем та, м'яко взявши його за руку, почав розказувати:
-У день, коли ти потрапив у аварію, я мав презентувати важливий проєкт, над яким працював тривалий час. Я тобі про нього говорив, і за тією нещасною вечерею у "батьківському" домі теж згадував. До дня здачі я все доробив. Презентація, на мою думку, мала пройти на вищому рівні. Ця робота мала підійняти дохід фірми, у якій я працював, їх рейтинг, авторитет, мій власний дохід. Але тієї ночі я не виспався і сильно перелякався та розпереживався за тебе, що не зміг зібратися із думками, і у мене все поїхало. Я наговорив багато некоректної маячні, що всі прекрасно помітили. Через завалений проєкт мене із великим скандалом звільнили. 
За завершенням його довгого монологу, було мовчання. Довге. Алекс глянув на Даніеля, читаючи у його обличчі винуватість, сором та співчуття. 
-Агов, Даніель, все гаразд? - вражено запитав чоловік. 
-Ти втратив роботу через мене?..
«Тому я й не хотів розповідати(», - промайнуло у його голові. 
-Ну ось що ти таке говориш? - почав Алекс, - у цьому немає навіть найменшої твоєї вини, заспокойся. 
-Є, Алекс. Якби ти тоді посеред ночі не зірвався та не їхав до лікарні, ти би все чудово презентував. А тепер ти сидиш без роботи та дохоту... 
-Навіть не кажи такого. Що це значить "якби не приїхав"? Якби не приїхав, ти б загинув, а у мене в пріоритеті завжди було здоров'я та життя моїх рідних і близьких. Я знайду нове джерело доходу для своєї сім'ї, не хвилюйся. Та й свою колишню роботу я несильно любив...
-Як я був не правий, коли відштовхував тебе та твою неймовірно чисту щирість та любов, - глянувши йому в очі, мовив Даніель. 
Алекс м'яко посміхнувся, погладивши його по долоні. 
Трохи згодом Алекс пішов. Була уже пізня година. Кетрін теж зараз мала їхати додому. Вона зібрала свої речі, накинула піджак на плечі, недбало одягнула рюкзачок на одне плече та підійшла до Даніеля, аби поцілувати його на прощання. Та підійшовши до чоловіка, вона помітила, що він виглядає дуже вимучено, стурбовано та навіть налякано. Вона одразу ж здивувалася та занепокоїлась його станом, схвильовано запитуючи:
-Даніель, що трапилося? Чому так нажахано виглядаєш?(
Він важко, судомно задихав, його повіки стулилися докупи, а руки затремтіли. 
-Агов?! - ще більше почала хвилюватися Кетрін, - Даніель, ти мене чуєш?! Що сталося?! 
-Я боюся... - видушив із себе чоловік. 
Ці слова вразили її ще більше. 
-Боїшся? Чого? Операції?.. 
-Всього боюся, Кетрін. Боюся робити операцію. А якщо справді загину? Що ж тоді буде? Як ти залишишся одна? Як наше немовля буде зростати без тата? Боюся й того, що можу стати інвалідом. Це ж... Усе життя під нахил піде... 
Вона відчула, як по її щоці покотилася сльоза. 
-Даніель, усе буде добре. Я думаю, така тверда впевненість Олівера та Алекса не виникла просто так. Хоча, я досі не підтримую цю ідею, але можливо вони мають рацію. 
-Я уже не сильно притримуючь цієї думки... 
-Ми ще нічого не говорили лікарям. Ще є шанс відмовитись. 
Почувши ці слова, він замовчав, над чимось замислившись. 
-Ти справді вважаєш, що краще утриматися? 
-Я не буду переконувати тебе та нахиляти у якийсь конкретний бік, адже сама не знаю, як краще поступити. Але особисто я проти цієї операції, тому що просто банально боюся втратити тебе. 
Раптом він прикрив очі, ніби щось уявляючи у себе в голові, чи над чимось думаючи. Невдовзі він розплющив очі та, зібравшись із духом, промовив:
-Ні. Коней на переправі не міняють. Якщо ми вирішили погоджуватися, значить будемо погоджуватися. 
Кетрін промовчала. Вона нахилилася до нього, поцілувавши чоголвіка у щоку, вибраши менш поранене місце. 
-Ти зараз підеш? - сумно запитав Даніель. 
-Так. Думаю, медсестри не будуть у захваті, якщо я залишуся тут ночувати. 
-Мені буде неспокійно без тебе. Залишся, прошу, - благальним тоном промовив чоловік, не бажаючи відпускати її руку. 
Кетрін незрозуміло оглянулася, після чого сіла на своє звичне місце, знявши рюкзак з плеча. 
-Добре, я лишуся. А ти постарайся заснути і ні в якому разі не пускати у свою голову дурні думки. Я буду поруч. Спи. 
-Я люблю тебе, Кетрін. 
-Я теж тебе люблю, - піднісши його долоню до своїх вуст та поцілувавши їх, відповіла жінка, -  ти навіть не уявляєш наскільки. 
Вони перекинулися люблячими, щирими поглядами, після чого Даніель поринув у міцний сон. 
Кетрін досі сиділа та тримала його за руку. Цей дотик... Міцніший, тепліший, співчутливіший та жаліслівіший, ніж коли-небудь. Вона сумно дивилася на нього, відчуваючи новий прилив негативних емоцій. Та раптом почувся телефонний дзвінок. Жінка м'яко відпустила руку Даніеля, беручи телефон та вийшовши у коридор, аби відповісти. Їй телефонував Стівен. Побачивши на екрані його ім'я жінка, щоправда, трохи збентежилась, але потім зрозуміла, що він, напевно, просто хоче поцікавитися, як Даніель. Вона повільно вдихнула та підійняла слухавку, прикладаючи телефон до вуха:
-Ало? 
-Доброго вечора, місіс Бейкер. 
-Доброго. Можна просто Кетрін. 
-Гаразд, Кетрін. Розкажи мені, будь ласка, як там Даніель? 
Кетрін зітхнула, починаючи:
-Дякую за переживання. Відійшов від наркозу нормально. Життєві показники в нормі, він при пам'яті, сьогодні перевели із реанімації до звичайної палати. Але вчора, одразу після того, як Даніель прокинувся, він сказав, що не відчуває ніг. Хірург нас заспокоїв, припустивши, що на той момент він, можливо, ще просто не відійшов від наркозу. Сьогодні зранку йому зробили МРТ, - її голос почав тремтіти, звучати напруженіше та стурбованіше, - і після обстеження йому поставили діагноз травми хребта із пошкодженням спинного мозку. 
Вона замовчала, переводячи дух. Стівен кілька секунд помовчав, а потім занепокоєно запитав:
-Тобто він не зможе ходити?..
-Нам запропонували операцію, завдяки якій функції опорно-рухового апарату налагодяться. Але вона дуже ризикована, адже не кожен організм може її перенести, тому ніхто не дає гарантії, що все пройде успішно. Але ми вирішили погоджуватися. 
-Скільки вона коштує? - одразу ж запитав чоловік. 
Кетрін, проковтнувши ком у горлі, назвала крупну суму. Стівен, не задумуючись, одразу ж відповів:
-Дозволь мені заплатити за операцію. 
Жінка, почувши таку заяву, здивувалась. 
-Ви впевнені в цьому? Сума, яку я тільки що назвала, немаленька. 
-Я розумію. Але це єдине, що я зараз можу зробити для свого сина. Може ти в це не повіриш, знаючи, як Даніель налаштований проти мене, але я його люблю. Мені хочеться хоча б якось йому допомогти. У мене уже є достатня кількість коштів готівкою. 
Кетрін кілька секунд мовчала, несильно бажаючи погоджуватися на це. Але потім вона зрозуміла, що у них самих грошей для операції немає, тому промовила:
-Гаразд. Ми завтра поговоримо із лікарем, і я повідомлю вам усі подробиці. 
-Дуже дякую тобі, Кетрін. Тільки... Даніелю не говори про це, будь ласка. І ще скажи, чи я можу його побачити? 
«От ще цього не вистачало, - подумала жінка, - Даніель і так на грані останні дні, а якщо зараз ще й батько прийде, то у нього взагалі нервовий зрив станеться... Але із іншої сторони Стівен дає кошти на операцію. Я вважаю, що він має право побачитися із сином...»
-Так, звичайно. Завтра ближче до вечора можете прийти. 
-Гаразд. Ще раз дякую тобі, Кетрін. Бувай. 
-Дякуємо вам, містер Бейкер. Доброї ночі. 
-Вам теж. Бувай. 
Із цими словами він поклав слухавку.