ГЛАВА X „УЛАМКИ СКЛА”

Кетрін та Олівер сиділи під дверима операційної. Навколо була напівтемрява і повна тишина. У лікарні нікого не було, окрім лікарів та медсестер, що були на нічному чергуванні. Тишина тиснула із всіх боків, а фантазія малювала в голові подальший невтішний розвиток подій. Кетрін вперлася ліктями в коліна. Її руки трусилися, очі, що зробилися, мов скло, дивилися в одну точку, дихання було нерівномірне. У голові крутилася лише одна думка: «Йому, напевно, знову відмовили гальма... Чому він вчасно не відвіз автомобіль до станції технічного обслуговування? Що тепер має бути? Які наслідки це за собою потягне? Хоч би він залишився живий...» 
Жінка відчула, що Олівер взяв її за руку. Вона підійняла на нього затьмарений, тривожний погляд. 
-Кетрін, не переживай, - прошепотів Браун, - тобі не можна так сильно хвилюватися. З ним все буде гаразд. 
Вона лише вимучено похитала головою. Раптом із дверей операційної вийшла медсестра. Її вигляд не віщав нічого хорошого. Вона нервовим поглядом окинула коридор та звернулася до Кетрін та Олівера. 
-Агов, ви родичі потерпілого? 
-Так, - одразу підскочила жінка. 
-У пацієнта велика втрата крові. Терміново потрібен донор із III Rh - або I Rh - групою крові. У вас є знайомий, хто може стати донором?
Погляд Кетрін одразу ж нервово забігав коридором. Вона перебирала у голові всіх знайомих, у кого група крові точно співпаде. Але нічого не приходило на розум. Як раптом Олівер впевнено сказав:
-Так, є. 
-Гаразд, нехай максимально швидко прибуде сюди. Зараз час - наш головний ресурс. 
Із цими словами вона знову зайшла до операційної. 
-Хто? - судомним голосом запитала Кетрін. 
-Алекс. Вони близнюки, у них сто відсотків однакова група крові. 
-Як ми з ним зв'яжемося? У нас немає його номера телефону! 
-Зателефонуй Стівену. У нього точно є. 
Кетрін дістала телефон, тремтячими пальцями набираючи потрібний контакт. 
На всю спальню задзвонив телефон. Стівен, який і так не спав, одразу ж потягнувся за телефоном, аби вимкнути звук і не розбудити сплячу та виснажену від горя Ванессу. Побачивши, що йому телефонує детектив, він трохи збентежився, але всеодно підійняв слухавку та вийшов у коридор. 
-Доброї ночі? - осілим голосом мовив чоловік. 
-Доброї, містер Бейкер, це детектив місіс Бейкер, дружина Даніеля. 
Її голос звучав настільки перелякано та занепокоєно, що чоловік, ще не знаючи, про що буде іти далі мова, схвильовався. -Даніель тільки що розбився на автомобілі, я зараз у лікарні, його оперують. У нього велика втрата крові, терміново потрібен донор. Ви не могли б зв'язатися із Алексом, або дати мені його номер телефону? 
Стівен вражено слухав тремтячі слова Кетрін, приймаючи на свою душу черговий удар. Чоловік нервово видихнув, промовивши:
-Так, так, звичайно... Я зараз надішлю вам його контакти. Мені приїхати? 
-Як забажаєте. Після операції, напевно, до нього всіх не пустять, але якщо ви хочете, можете приїхати. 
-Гаразд. Я зателефоную, нехай мене хтось зустріне. 
-Д-добре. 
Стівен поклав слухавку та нашвидкоруч надіслав Кетрін контакт Алекса, забігши до спальні та починаючи будити дружину. Ванесса в'яло протерла обличчя руками, сонно запитавши:
-Що трапилося? Тобі погано? 
-Та забудь ти про мене, - стурбовано мовив чоловік, - Даніель в аварію потрапив. 
Жінка різко підвелася, не вірячи в почуте. 
-Що?! 
-Мені тільки що телефонувала його дружина. 
-На смерть, чи що?! - занепокоїлась Ванесса. 
-Ні. Його оперують. Я їду в лікарню, ти зі мною? 
-Звичайно! 
Жінка скочила із ліжка, швидко одягаючи, що попаде під руку. 
У слухавці пролунали короткі гудки. Кетрін забрала телефон від вуха, на хвилю завмерши, аби трохи вгамувати серце, що зараз було ладне вистрибнути із грудей. Олівер м'яко взяв її за плечі, промовивши:
-Кетрін, все буде гаразд. Ти мене чуєш? Не переживай. Що сказав Стівен?
-Надіслав номер телефону Алекса. 
-Телефону йому, швидко! 
Жінка слухняно кивнула та набрала тільки що отриманий контакт. 
Алекс уже давно, як спав. Аж раптом на всю спальню несподівано продунав телефонний дзвінок. Чоловік кинувся, різко рефлекторно підвівшись. Він кілька секунд не міг дотямити, що це відбувається, аж потім зрозумівши, що дзвонить телефон. Він розгнівано взяв гаджет із тумбочки та вимкнув звук, аби не побудити дітей та дружину. Побачивши, що це невідомий номер, у його голові промайнула лише одна думка: «Якщо це банківські послуги, або провайдер, я розіб'ю цей жалюгідний прострій об стіну...» Алекс вийшов із спальні і уже на останніх гудках підійняв слухавку. 
-Ало? - мовив він. 
-Ало, це Алекс Бейкер? 
-Так. З ким я посеред ночі розмовляю? 
-Я Кетрін Бейкер, дружина Даніеля. 
Чоловік одразу запідозрив щось недобре.
-Що сталося? - запитав Алекс. 
-Даніель тільки що потрапив у аварію, його зараз оперують, у нього велика втрата крові. Терміново потрібен... 
-Донор? - перебив її чоловік. 
-Так. 
-Я зрозумів. Який номер лікарні, поверх та операційна? 
-Міська лікарня номер один. Третій поверх, друга операційна. 
«Це недалеко...» - обнадійливо прозвучало у його голові. 
-Я буду через п'ятнадцять хвилин.
Чоловік поклав слухавку, забігаючи до спальні та дістаючи із шафи перший одяг, що потрапить під руку. На увесь цей рух прокинулася Лаліт. Вона сонно сіла на ліжку, здивовано, збентежено пошепки запитуючи:
-Хто це телефонував і куди ти збираєшся? 
-Даніель потрапив у аварію. Йому терміново потрібен донор крові. 
-Ти зараз поїдеш до лікарні? 
-Так, - впевнено відповів чоловік. 
-А як же твій проєкт? 
-Лаліт, та мені на даний момент начхати на той нещасний проєкт! У мене зараз брат, можливо, помре, яка тут взагалі може бути мова?! 
Із цими словами він схопив телефон і ключі від машини із тумбочки та вибіг у коридор. Його душу заполонило хвилювання, співчуття і жаль. Він настільки розпереживався за брата, що нічого не чув і не бачив навколо. У думках крутилися лише одні слова: «Даніель, брате, хоч би ти вижив...»
Кетрін та Олівер досі сиділи біля операційної. Пройшло всього лише десять хвилин із того моменту, як жінка говорила із Алексом, а час настільки повільно тягнувся, що здавалося, ніби це було пів години тому. Вона постійно нервово поглядала на годинник, піддивляючись приблизний час, коли мав би приїхати чоловік. Її було неймовірно погано. У голові крутилося, очі пекли від сліз, поколювало серце. Із кожним найтихішим звуком, вона різко підіймала голову, виглядаючи Алекса. І ось, почулися кроки. Жінка черговий раз підійняла голову та побачила у далині коридора високого чоловіка із знайомими обрисами обличчя, що спішно крокував у їхній бік. Кетрін підвелася зі свого місця, йдучи йому на зустріч. Коли вони підійшли максимально близько одне до одного, Алекс задихано запитав:
-Куди мені йти? 
-Зараз, хвилинку. Йдемо за мною. 
Вони підійшли під двері операційної, де сидів Олівер, якого, схоже, доля безщадно добила, і він, не мігши більше все на собі тримати, здався і задрімав. Якраз у цей момент із операційної вийшла та сама медсестра. Побачивши перед собою нове обличчя, вона запитала: 
-Ви донор? 
-Так, - впевнено відповів Алекс. 
-Хто ви для постраждалого? 
-Брат-близнюк. 
-Гаразд, чудово. Пройдемо за мною. 
Після цих слів Алекс та медсестра зникли за поворотом.
Медсестра провела Алекса до палати. Він ляг на кушетку, затягнув рукав на лівій руці. Жіночка почала кропотатися біля нього: наклала джгут, продезінфікувала шкіру... Та чоловік на це навіть не звертав уваги. Уся його свідомість була затьмарена лише одним: що буде із його братом? Чи виживе він? Чи зможе потім одужати? Ці питання, на які зараз було неможливо дати відповіді  крутилися у голові, заставляючи його сильно хвилюватися. Скільки негативу із сторони Даніеля було проявлено до Алекса, але він всеодно горів щирою любов'ю до брата, будучи готовим віддати все, аби з ним тільки все було в порядку.
Чоловік дивився у стелю, судомно дихаючи. Медична сестра помітила його переживання і запитала:
-Ви хвилюєтеся через ваше донорство, чи через вашого брата? 
-Через брата. З ним все буде гаразд? 
-Поки що я не можу відповісти на це запитання. Зараз потрібно довіритися лікарям та чекати. 
Алекс важко зітхнув, прикривши очі.  
Здача крові відбулася швидко. Медсестра наклала невелику пов'язку на руку та сказала:
-Полежте кілька хвилин і тоді можете йти.
Після цих слів вона вийшла за двері. 
Чоловік в'яло глянув на години - пів на шосту ранку. Тепер його хвилювання розділилися навпіл: одні, досі були пов'язані із Даніелем, а інші - із його  сьогоднішньою презентацією проєкта... 
Далі все було, як в тумані. Безкінечні очікування та тиснуча тиша, яка виїдала мізки. Із операційної часто виходили та заходили медсестри, які постійно за чимось бігали та клопоталися. Невдовзі до операціної підійшли Стівен та Ванесса. Вони всіляко намагалися підтримати Кетрін, але у них це несильно виходило. Через годину, може більше із операційної вийшов хірург. Кетрін, побачивши його, скочила із місця, дивлячись очима, повними надії. За нею поставали Ванесса, Стівен та Олівер, теж слухаючи лікаря.  
-Що з ним? - тремтячим голосом запитала жінка. 
-А ви йому хто? 
-Дружина. 
-Ну... Операція була нелегкою. У пацієнта була внутрішня кровотеча, яка сталася у разі забиття внутрішніх органів. Але зрештою все добре. Рівень крові у організмі налагоджено, завдяки героїчному поступку, якщо я не помиляюся, брата потерпілого, тиск нормалізовано, життєві показники в нормі. 
Її погляд оживився, голос став більш жвавіший: 
-Тепер все буде добре? 
-Тепер так, - м'яко посміхнувшись, відповів лікар. 
-Скажіть, коли він прокинеться? 
-Думаю, десь через пів години, може трохи довше. 
-А... до нього можна буде зайти? 
Хірург невдоволено скривився, оглядаючи людей, що стояли перед ним. 
-Лише дружині, - коротко відповів той, - зараз його перевезуть до реанімації, ходімо за мною. 
-Дякую, - відповіла жінка, після чого вони із лікарем зникнули за поворотом. 
Навколо було тихо. Чулося лише дзвінке, ритмічне "пікання" апарату, що вимірював пульс. Кетрін сиділа на стільці перед ще сплячим Даніелем. Вона кілька хвилин просто дивилася на нього... Із забинтованою головою, аж вище ліктя загіпсованою правою рукою, численними синцями та садинами... Як плавно підіймалася та опускалася його грудна клітка... Вгору... Вниз... Його жалюгідний вигляд так краяв серце, що здавалося вона зараз не витримає та щодуху закричить на все реанімаційне відділення. Раптом із її очей різко посипався черговий град сліз. Вони затримувалися на чорних віях, стікали по червоних щоках, підборідді... Почулися короткі схлипування. Вона опустила говору, сперши її на руки. Все відбувалося так швидко, що її мозок не встигав сприймати ці події. На хвилю їй здалося, що все це сон. Невже це відбувається насправді?.. 
Він сіпнув плечем. Дихання стало частіше. Проковтнув слину, після чого тихо застогнав від болю. Кетрін одразу підійняла голову, м'яко поклавши руку йому на плече. Даніель в'яло розплющив очі. Спочатку все пливло, було розмите. Та потім світ потихеньку став на свої місця. Він повернув голову у її бік, дивлячись затуманеним поглядом. 
-Кетрін?.. 
-Чш... Я тут. Ти... Пам'ятаєш, що трапилось? 
-Гальма. Гальма не спрацювали. 
Його голос був тихий та млявий, ніби долинав із-під землі. Жінка прикусила губу, витираючи сльози. 
-Машина... Вщент? - запитав чоловік. 
-Як тебе може хвилювати доля нещасної купи металобрухту? Ти тільки що мало життя не втратив! 
Він замовчав, прикривши очі. Та раптом його обличчя змінилося. На ньому заграло збентеження та деяке хвилювання. 
-Кетрін... Я... Ніг не відчуваю... 
Жінка змінила свою позу, вражено та розгублено глянувши на нього. 
-Й-як не в-відчуваєш?.. Що, в-взагалі?! 
Даніель повільно кивнув. Вона поклала руку йому на стегно, глянувши на  чоловіка. Він похитав головою. Далі на коліно, гомілку, стопу. Знову заперечення. Кетрін зніяковіло відвела погляд.
У цей момент двері відчинилися і на порозі з'явився хірург, що оперував Даніеля. Він зачинив за собою двері та підійшов ближче до нього, ледь помітно посміхаючись: 
-Доброго ранку. Я бачу ви уже прокинулися? Я ваш лікар Норберт Лорен. Як ви себе почуваєте? 
-Більш-менш... Живіт болить... І рука.
-Сильно? 
Чоловік похитав головою. 
-У цьому немає нічого страшного. У вас була внутрішня кровотеча, через що ми були вимушені вас прооперувати. Також ви втратили дуже багато крові. Якби ваш брат не став донором, маю припущення, все могло б закінчитися летально. 
Даніель кинув короткий запитальний погляд на Кетрін, що, тихо завмерши, сиділа поруч, після чого промовив:
-А ще я не відчуваю ніг. 
Містер Лорен змінився на обличчі, відчуваючи явне збентеження. Він підійшов ближче до ліжка та промовив:
-Дивіться, будь ласка, на вашу дружину. 
Даніель глянув на Кетрін, впіймавши її печальний погляд. Лікар торкнувся ніг чоловіка, запитуючи:
-Ви щось відчуваєте? 
-Ні. 
-А так? 
-М-м. 
-Можливо тут? 
-Ні. 
Хірург неоднозначно підійняв брови, після чого спокійно промовив:
-На мою думку, ви ще просто не до кінця відійшли від наркозу. Але, про всяк випадок, я повернусь сюди через кілька годин із неврологом. А зараз відпочивайте. 
Із цими словами містер Лорен вийшов за двері. Даніель одразу ж перевів погляд на Кетрін, тихим голосом запитуючи:
-А тепер ще раз. Що Алекс зробив? 
Кетрін прикусила губу та трохи винувато відвела погляд. 
-Став донором крові для тебе, - видушила з себе жінка. 
Його дихання стало частішим. 
-Розкажи детально. 
-Ми із Олівером приїхали сюди. Майже одразу із операційної вийшла медсестра і сказала, що терміново потрібен донор III групи Rh -. Це відносно рідкісна група крові, таку у кожного другого не зустрінеш і для переливання майже всі інші групи не підходять. І тут ми згадали про Алекса. Якщо ви близнюки, то у вас стовідсотково однакова група крові. Я зателефонувала Стівену, аби він дав мені номер телефону Алекса. Він, доречі, теж не на жарт розтривожився. Вони із Ванессою всю операцію простояли під дверима операційної. Я зателефонувала Алексу, він одразу ж, без всяких вагань та сумнівів погодився та приїхав сюди. 
-Погодився?.. - перепитав Даніель, дивлячись у пустоту. 
-Так. 
Його душу почав полонити сором та відчуття свої провини. Алекс відгукнувся, приїхав, віддав частину себе і... Врятував Даніелеві життя? Проігнорувавши і забувши усі жахливі емоції, що брат проявляв у його бік, його неприязне ставлення до нього, він всеодно приїхав йому на допомогу?.. Цей факт настільки заполонив його свідомість, що спокійно заснути та відпочивати, як йому сказав лікар, Даніель не зміг. 
Раптом у Кетрін задзвонив телефон. Вона глянула на екран та мляво підійняла слухавку. 
-Ало? - тихо мовила жінка. 
-Як там справи, Кетрін? - запитав Олівер, - він прокинувся? 
-Так, - відповіла вона, дивлячись на Даніеля, який кілька хвилин тому, як заснув. 
-Як його стан? Лікар заходив? 
-Заходив. В загальному все добре. Але є один нюанс: він втратив чутливість в ногах. 
-...Ти жартуєш зараз? 
-Звичайно. Мені ж зараз тільки до жартів. 
-Гаразд, пробач. Чому втратив? 
-Не знаю. Хірург сказав, що він ще, напевно, не до кінця відійшов від наркозу. 
-Будемо сподіватися, що це так і є, а не якісь проблеми із хребтом, чи ще з чимось... 
-Сплюнь три рази і не думай навіть про таке! 
-Добре, добре, ти тільки не дратуйся, красуне. Тримай мене в курсі. 
-Гаразд. Ти дізнався про деталі аварії? Хто в кого врізався, і хто взагалі винен? 
-Угу. Хоч Даніель у будь-якому разі врізався б кудись, але винним визнали водія вантажівки, який, до речі, взагалі не постраждав. Даніель їхав по головній дорозі, а той його не пропустив, їдучи на дость немалій швидкості. 
-Ясно. А авто? 
У слухавці почулося важке зітхання. 
-Вщент. Повністю. Я як побачив  здивувався, як він взагалі живим залишився. Єдине, що ми можемо зробити - металобрухт. 
-Ти домовишся про це? 
-Так. Гаразд, бувай, я їду за кермом, мені трохи незручно говорити. 
«Нічому вас життя не вчить!» - подумала Кетрін. 
-Бувай. 
Вона поклала слухавку та вимучено протерла очі, намагаючись контролювати та тримати себе в руках. 
Алекс зайшов до свого кабінету, нервово зачиняючи за собою двері. Його руки трусилися, дихання було тремтячим та судомним. Він все провалив. Нічний нещасний випадок сильно вплинув на нього, затьмаривши свідомість і не давши нормально думати. Він все сплутав та неправильно виклав, що було дуже помітно. У чоловіка, від розуміння того, що все йде не так, здали нерви. І він, навіть не здійснивши показ проєкту до кінця, просто на цілому завершив свою презентацію. Емоції бушували. Здавалося, його організм зараз не витримає цього навантаження. Чоловік запустив руки у волосся, скривившись на обличчі. Його свідомість залізними ланцюгами почав сковувати відчай та безвихідь. Він усіх підвів. Себе, містера Вотергауса, своїх колег, всю фірму... Як йому тепер дивитися їм в очі? Як йому тепер продовжувати працювати в цьому колективі? 
Раптом двері злісно та голосно відчинилися. На порозі з'явився містер Вотергаус. У його очах горів гнів, ненависть та розпач. Він зачинив двері, намагаючись вбити програміста поглядом. 
-Що ти натворив?.. - крізь зуби прошипів начальник, підходячи до нього. 
-М-містер Вотергаус, я... 
-МОВЧИ, ЗАРАЗ Я ГОВОРЮ! Що це було Бейкер?! Ти що, знущаєшся наді мною?! Ти тільки що зганьбив нас всіх, ти розумієш?! Просто втопив на дно! Що це за маячню ти ніс?! Ти що, п'яний сюди прийшов?! 
-У мене брат цієї ночі на машині розбився! - нещасним голосом відповів Алекс, ледь не плачучи. 
-ТА МЕНІ НАЧХАТИ НА ТЕБЕ І НА ТВОГО БРАТА! Хай би він і здох, мене це не цікавить!!!
-Не говоріть так! 
-ЗАМОВЧИ І НЕ ПЕРЕЧ МЕНІ! - він замовчав розлючено дивлячись на чоловіка, а потім трохи спокійніше продовжив, - а я, дурний, довірився тобі. Був впевнений, що ти відповідальний, професіональний, все зробиш та презентуєш на вищому рівні. А в кінці ти просто нахабно перемножив усі мої сподівання, усі мої надії, та увесь майбутній дохід нашої фірми на нуль. Знаєш що, Бейкер? ТИ ЗВІЛЬНЕНИЙ! ЩОБ ЧЕРЕЗ ПІВ ГОДИНИ ДУХУ ТВОГО ТУТ НЕ БУЛО!!! 
Із цими злими словами він вийшов із кабінету, настільки голосно гримнувши дверима, що аж шибки у вікнах затрусились. Алекс відчував себе так, ніби на нього тільки що вилили відро з помиями. Тепер точно кінець. У його голові досі звучали слова містера Вотергауса: «ТА МЕНІ НАЧХАТИ НА ТЕБЕ І НА ТВОГО БРАТА! Хай би він і здох, мене це не цікавить!!!» Тепер у ньому почала рости неземна злість: «Бажаєш смерті моєму братові?! Заразо ти паршива! Та й добре, що я тепер безробітній! Краще працювати десь на нижчій посаді, чи меншій зарплатні, ніж в одному колективі із такою гнидою!» 
Алекс збирав свої речі. Видалив свій обліковий запис Google із комп'ютера, переніс усі файли на флешку, після чого теж повидаляв їх. Забрав свою чашку, папку з документами, блокнот із записами. У якийсь момент двері знову відчинилися. До кабінету зайшов Джейк, але не усміхнений, як зазвичай, а дивлячись на Алекса з-під лоба та із деякою ворожнечою у погляді. Але, на відміну від містера Вотергауса, він поводив себе більш стримано. 
-Алекс, що це було на презентації? 
Програміст важко зітхнув, похитавши головою:
-Я занадто сильно розхвилювався. 
-Через презентацію? Ти в своєму розумі? 
-Ні. Пам'ятаєш, я тобі про свого брата розповідав? Він цієї ночі у аварію потрапив, йому терміново потібен був донор крові. 
-Тільки не говори, що ти проміняв здачу проєкта на чоловіка, якому до тебе взагалі немає ніякого діла. 
-Джейк, він мій брат, від мене цієї ночі, частково, залежало його життя, ти хоч чуєш, що говориш?! 
-Ну ти й дурний звісно... проміняти такий шанс кар'єрного росту на взагалі незрозуміло що. Я дивуюся з тебе, Бейкер! 
Ці слова подіяли як олія на вогонь. Зіниці Алекса звузились, голос став не на жарт лютим та недружелюбним:
-Не смій говорити так! Він. Мій. Рідний. Брат. Я люблю його, і мені було паралельно фіолетово на цей нещасний проєкт, коли моя рідна людина лежала на операційному столі, балансуючи на грані життя і смерті! Пробач, Джейк, але нам більше немає про що з тобою говорити! 
-А нам і не доведеться! Мене звільнили через тебе, геній IT-розробок! - крикнув чоловік. 
-Як звільнили?.. - не зрозумів Алекс. 
-Уявляєш? - іронічним, знущальним тоном мовив чоловік, - працівників почали скорочувати, бо фірма падає, і немає з чого зарплатню виплачувати! Половину співробітників просто вигнали, через тебе і твою безвідповідальність. Краще би й помер один чоловік, люди по всьому світі вмирають, ніж би у десятків  людей життя поїхало! 
Алекс, не задумуючись, замахнувся та щосили вліпив Джейку сильного ляпаса, що у того на щоці аж залишився слід від його долоні, пришипівши:
-Не смій бажати моєму братові смерті, жалюгідна, бездушна, продажна ти істота! 
Із цими словами він відштовхнув його та вийшов за двері, бажаючи назавжди покинути цей ненависний йому офіс. 
Тепер відкрились всі карти. Після слів Джейка, Алекс зрозумів, що п'ять років він жив у омані та нещирій дружбі. Людина, якій він довіряв, у якій був впевнений, виявилася зовсім далекою та чужою йому. Чоловік до кінця не вірив в те, що тільки що трапилося у його колишньому робочому кабінеті. Невже Джейк справді спілкувався із ним в деякій мірі лише за власної вигоди? Цей факт мучив його, просто роз'їдав із середини. Скільки ще людей у його житті виявляться лицемірами? Скільки він ще буде терпіти зрад. 
Алекс приїхав під свій під'їзд. Припаркувавши автомобіль він не одразу вийшов назовні. Чоловік в'яло поклав голову на кермо, прикривши її руками. Він втрачав контроль над собою. Він усіх підвів. Нещасну, нанависну йому фірму, із бездушними людьми, що там працювали; дружину, дітей... Звідки тепер його сім'ї брати гроші на прожиття? Як тепер забезпечувати двох крихітних дітей? Алекс важко зітхнув, після чого тихо застогнав. Він почав повільно дихати, аби вгамувати чергову хвилю емоцій. Трохи заспокоївшись, він дістав телефон та позаблоковував усі робочі контакти, після чого видалив їх із телефоннної книжки. Далі чоловік знайшов потрібний контакт та набрав його, приклавши телефон до вуха. У слухавці почулися короткі гудки, за якими пролунав невеликий вібросигнал, після якого послідував тихий, пустий голос:
-Ало? 
-Ало. Кетрін, привіт. 
-Привіт Алекс. Що ти хотів? 
-Як там Даніель? 
-Нічого. Прокинувся кілька годин тому. В загальному його стан більш-менш нормальний. Але він зовсім не відчуває ніг. 
-В якому сенсі не відчуває? - аж сіпнувся чоловік. 
-В прямому. Взагалі. Але хірург, який робив операцію, сказав, що він ще, напевно, просто не до кінця відійшов від наркозу. 
-Скажи мені ще таке, я можу його побачити? 
-На жаль ні(. Він ще в реанімації. Якщо все буде гаразд, завтра його переведуть до звичайної палати, і тоді можеш прийти. 
-Гаразд. Надішлеш мені завтра приблизно коли я можу приїхати і номер палати, в якій він буде. 
-Добре. До речі, лікар, що оперував Даніеля, передавав тобі велику подяку за те, що ти відгукнувся і став донором для нього. За його словами, якби не ти, все могло б закінчитися летальним кінцем. Я тобі теж дякую, Алекс. Ти - герой. 
Це були найприємніші слова за сьогоднішній день. Чоловік вимучено посміхнувся, відповівши:
-Як би там не було, він мій брат, і я люблю його, тому просто не міг потупити по-іншому. Гаразд. Бувай, Кетрін, тримайся там. Якщо ще щось буде потрібно - я буду на зв'язку. 
-Добре. Ще раз дякую тобі. Бувай. 
У слухавці пролунали короткі гудки. Перед чоловіком стояла наступна важка перешкода: розповісти про все Лаліт. 
Алекс зачинив за собою двері, тихо роззувшись та пройшовши до квартири. На кухні жінки не було. І у вітальні. Він зайшов до спальні: вона заколисувала дітей. Побачивши чоловіка, на якому практично не було обличчя, Лаліт занепокоєно підвелася та вийшла із спальні до нього в коридор. 
-Алекс, що сталося? - одразу ж запитала жінка, - чому ти так жахливо виглядаєш? 
Він набрав повні груди повітря та, відвіши погляд, промовив:
-Мене звільнили. 
-З... Звільнили?.. Ти все провалив?..
Він повільно кивнув. 
-Як це сталося? 
-Я розхвилювався і все переплутав. Вотергаус був просто в неземному гніві. Я йому сказав, що у мене цієї ночі брат потрапив у аварію, на що він відповів, що "хай би він і здох, його це не хвилює"... І Джейк, зараза він продажна, сказав приблизно те ж саме. 
-Він що, ненормальний? - поклала руку на груди Лаліт, - як це "здох"? Це що тварина, чи що? Який ж він... Бездушний! - вона прикусила губу, обійнявши чоловіка, - Алекс, не хвилюйся. Знайдеш нову, ще кращу роботу. Так мало статися. Тепер ти знаєш, хто є хто. Головне - твій брат живий, завдяки тобі. А все решта ми спільними силами надолужимо. 
Слова жінки звучали тихим, ніжним голосом. Хоч вона явно цим перейнялась та розхвилювалсь, але змогла у собі сили підтримати чоловіка. Алекс міцно обійняв її за плечі, промовивши:
-Я дякую, що ти у мене є. 
Вони просто отак стояли в обіймах, слухаючи тишу та серцебиття одне одного. 
У реанімаційній палаті уже було два лікарі: містер Лорен та невролог. Другий оглядав Даніеля, мацав його ноги, обережно колов пальці тоненькою голочкою, розминав шкіру у різних точках. Але чоловік всеодно нічого не відчував. Це почало його не на жарт хвилювати. Після операції пройшло більше чотирьох годин, а він досі не відчував своїх ніг. 
-...Так щось відчуваєте? - продовжував невролог. 
-Ні, - зітхнувши, відповів Даніель. 
Лікар глянув на містера Лорена занепокоєним поглядом, прошепотівши йому на вухо: «Мені це не подобається». 
-Я перепрошую, - мовив Даніель, - але ви можете сказати, що зі мною не так? 
-Зараз ми, на жаль, нічого точного сказати не можемо, - відповів невролог, - завтра пройдете обстеження, зробимо МРТ, і тоді будемо напевне знати, що з вами таке. А зараз ні про що не хвилюйтеся та намагайтеся думати про хороше. 
Містер Лорен обережно штовхнув іншого лікаря ліктем, після чого кивнув на вихід, і вони вийшли в коридор. 
Через кілька хвилин після цього до палати увійшла Кетрін, що вийшла майже перед самим оглядом. Вона виглядала недбало та пошарпано. Жінка сіла на своє місце, м'яко поклавши руку йому на плече. 
-Що сказав невролог? - тихим голосом запитала Кетрін. 
-Нічого конкретного, - дивлячись кудись вбік, відповів чоловік, - завтра після МРТ все скажуть. Але мені не подобаються їхні занепокоєні обличчя. 
-Даніель, ну чого ти? 
-Бо це ненормально, Кетрін! А якщо там... 
Вони перекинулися схвильованими поглядами, в яких почала рости тривога. Вони подумали про одне й те саме. 
-Навіть не думай про таке! - одразу підметушилася жінка, - ти не знаєш симптоми і наслідки всіх травм у світі, може є якась інша причина? Перестань накручувати себе і лише дарма хвилюватися. Все буде добре. 
Він важко зітхнув, запитавши:
-Ти не відповіла зранку на моє питання: що з машиною? 
-Та вщент все, що з нею може бути? - промовила Кетрін, - Олівер сказав, що тільки на металобрухт. 
Чоловік відвів сумний погляд, прикусивши губу. Та раптом він знову глянув на Кетрін. У його погляді проглядався жаль та деякі переживання. 
-Ти як? - раптом запитав Даніель. 
Жінка перевела на нього збентежений згляд і промовила:
-Чому ти запитуєш? 
-Ти погано себе почувала вночі. 
-Все нормально, за мене можеш навіть не переживати. 
-Ти взагалі спала сьогодні? 
Вона в'яло похитала головою. Чоловік прикро прикусив нижню губу, намагаючись якось пожаліти та приласкати дружину своїм вимученим поглядом, якій зараз теж було неймовірно важко. Кетрін помітила тужливі емоції, що бушували у ньому. Криво посміхнувшись, вона почала ніжно гладити його плече та промовила: 
-Даніель, не хвилюйся за мене. Я дам собі раду, не переживай. Все буде гаразд, я обіцяю. Постарайся заснути і не думати про погане. 
Чоловік ледь помітно припідійняв кінчик губ у посмішці, після чого його очі самі заплющились і він поринув у сон.