ГЛАВА IX „УДАР ДОЛІ”

Йшли дні. Після сварки між Стівеном та Даніелем, що сталася вже майже два тижні тому, ніхто із членів сім'ї Бейкерів не бачився одне з одним. Батьки перестали телефонувати та проявляти ініціативу як до Даніеля, так і до Алекса. Невже вони дійсно здалися?.. Брати теж не мали бажання підтримувати спілкування між собою та з батьками. Всі вже майже відпустили та забули всю цю мелодраму, продовжуючи жити своїм життям. 
Алекс із самого рання бігав по квартирі, швидкнько збираючись на роботу. Він відмовився від сніданку, що вже не дивувало Лаліт. Жінка спостерігала за чоловіком, сидячи у коридорі на диванчику. На диво, Алекс сьогодні був у хорошому настрої, що можна було рідко побачити, коли він збирався на роботу. 
-Ну і чого ти такий щасливий? - запитала Лаліт. 
-Бо завтра день презентації проєкту. Нарешті я зніму із себе це ярмо. 
-А ти його хоч встиг нормально доробити? 
-Угу. Все в найкращому вигляді. Сьогодні потрібно лише все контрольний раз  перевірити та, де потрібно, підправити. Не дарма я випросив у секретаря, щоб вона мені офіс у вихідні відчиняла і до ночі сидів там щодня. 
-Ну тепер ти вже у нас будеш відомим авторитетним програмістом). 
-Я й до цього таким був). Просто тепер буду більшу зарплатню отримувати і посаду вищу мати). 
-А давай в честь цього кудись поїдемо на відпочинок?
Алекс голосно розсміявся. 
-Ти вже починаєш розпоряджатися моїми грошима?)
-Я по очах бачу, що тобі самому подобається ця ідея). 
-Подивимось). Все, я побіг, бувай. 
-А коли ти приїдеш? 
-Можливо, трохи раніше. Мені потрібно добре відпочити перед завтрашньою презентацією, ти ж знає, що коли я сонний, то з мене толку нема. 
-Гаразд, зателефонуєш, аби я тобі повечеряти встигла приготувати).
-Добре, бувай. 
Він поцілував її в щоку, після чого схопив барсетку та вибіг в коридор. 
Настрій справді був хороший. Скільки він вклав часу, сил та нервів у цей проєкт. І нарешті все підходить до гарного, тріумфального завершення. Відчувалося навіть невелике відчуття підозри, що все так добре йде. Але Алекс заспокоював себе тим, що він просто накручує себе. Погода була тепла та сонячна, неба ясне і чисте, без жодної хмаринки.
Чоловік припаркував автомобіль біля будівлі офісу та такою самою швиденькою ходою увійшою всередину. По дорозі до свого кабінету він привітно із всіма вітався, розповсюджуючи хороший настрій між колегами. 
Робота на цей раз була не важкою, зоредженою та заплутаною, а легкою та приємною. Алекс перечитував написаний програмний код, іноді запускав програму, аби подивитися, як вона працює, і щоразу дивувався своїй геніальності. Це були найприємніші робочі моменти за останній тижні. 
Раптом пролунав стук у двері. Програміст машинально відповів: «Увійдіть!» після чого до кабінету зайшов містер Вотергаус. Начальник привітно посміхнувся та промовив:
-Доброго ранку, містер Бейкер). Як там поживає ваш проєкт?)
-Доброго, містер Вотергаус). Краще, ніж я). 
Чоловік засміявся. 
-Чудово). А ви боялися, що не встигнете його доробити). 
«Знав би ти, як я на вихідні і майже що ночами сидів...» - промайнуло в голові Алекса. 
-Завтра демонстрація має бути о восьмій ранку, ви пам'ятаєте? - запитав начальник. 
-Так, пам'ятаю, - відповів програміст, - стиль одягу офіційно-діловий? 
-Так, звичайно. 
-Гарадз. 
-Добре сьогодні відпочиньте, буде не дуже гарно, якщо ви, проробивши таку колосальну роботу, провалите все на її презентації. 
-Обов'язково, містер Вотергаус). 
-Ну добре, ви тут все допрацьовуйте, а у мене купа роботи ще є. Не буду вас відволікати. До побачення. 
-До побачення. 
Начальник вийшов із кабінету, залишивши Алекса одного. 
Сьогодні було вирішено поснідати разом. Все було, як зазвичай. Джейн та Кетрін готували їсти, чоловіки сиділи за столом і щось обговорювали. 
-А у мене скоро сестра виходить заміж), - почав хвалитися Домінік, - тому сьогодні увечері ми з Джейн та Хейдоном їдемо в інше місто). 
-Що вони щось всі розійшлися? - мовив Даніель, - Меган хлопця знайшла, Д`еві твоя заміж виходить. 
-Міг би і привітати, - обурився Домінік. 
-Та я жартую), - посміхнувся Даніель, - передасиш їй мої вітання). 
-А за кого виходить? - запитала Кетрін, - за того спортсмена, з яким вона зустрічалася? 
-Угу, - кивнув чоловік. 
-Це той, якому ти до пояса?) - посміхнувся Олівер. 
-Ой, Браун, я тебе благаю, не починай. 
-Гаразд, пробач, не буду). 
-І яке весілля вони будуть робити? - запитала Джейн. 
-Казала Деві, що велике, пишне і грандіозне. 
-Всі одружуються гарно і багато, а ми тільки у РАЦ-і розписались(, - невдоволено пробурмотіла жінка. 
-І тобі що, чогось від життя бракує? - запитав Домінік, - чоловік є, син є, живеш в достатку, чого тобі ще треба? 
-Ти не розумієш. 
-Ну я час назад вже не відмотаю, аби тобі весілля влаштувати, що ти від мене хочеш? 
Почулися короткі смішки. 
-Ну не сваріться), - мовила Кетрін, - знайши через що посперичатися. 
-Ой, ніби ви з Даніелем не спреречаєтеся через дрібниці, - промовив Домінік. 
-Взагалі-то ні, - відповів Даніель. 
-Ой, ну от що ти брешеш? - байдуже мовив Домінік. 
-Я не брешу). 
-Не буває такого. 
-Що ти розійшовся з самого ранку? - мовив Олівер. 
-Не з тої ноги встав), - посміхнувся Кетрін, - давайте закінчуйте ці всі ваши дискусії і снідайте. Все вистигне скоро). 
На такій веселій ноті детективи поснідали, після чого розійшлися по своїх справах.
Стівен сидів під кабінетом лікаря. Його ненависний кашель досі не покинув його.  Він і не планував іти до лікарні, але останньою краплею стало те, що він почав відкашлюватися кров'ю. Зараз він перебував у тягучих, неприємних очікуваннях результаів обстеження. Чомусь, у нього було погане передчуття. Аби якого відволітися від настирливих думок та здогадок, Стівен почав згадувати події, що відбулися останніми тижнями. Мозок уже давно змирився із всіма конфліктами та прийняв той неприємний факт, що миру та злагоди між членами його сім'ї ніколи не буде, а серце досі відмовлялося сприймати це. Він перекручував у голові свою сварку із сином, неприємі, болючі слова, що були сказані Даніелем у пориві гніву. «Невже я дійсно такий поганий батько? - думав Стівен, дивлячись на стіну, - невже я справді не помічав, як морально бив та ранив свого сина?.. Невже мені дійсно немає прощення?..» 
Раптом із кабінету виглянув лікар. На його обличчі були різні емоції, які явно не передвіщали нічого хорошого. Він знайшов очима Стівена та промовив:
-Проходьте містер Бейкер, результати вашого обстеження готові. 
Чоловік пройшов за лікарем до кабінету. Вони сіли за стіл, один навпроти одного. Містер Чейз кілька секунд дивився у так звану "довідку", де були надруковані результати та діагноз. Лікар важко зітхнув, прикро перевернувши брови. «Що там таке? Чому він мовчить?» - нажахано подумав Стівен. Невдовзі чоловік, дивлячись кудись у бік,  промовив:
-Результати обстеження показали, що у вас виявлено рак легенів на четвертій стадії розвитку. На такому етапі хіміотерапія є практично безсилою, тому вам залишилося жити ще місяць-два. Мені дуже жаль. 
Ці слова обрушили все. Серце ніби зупинилося. Ця інформація не могла поміститися у його свідомості. 
-Й-як безсила? - тремтячим голосом запитав Стівен, - невже нічого не можна зробити? 
-Ні, ми, звичайно, застосуємо деяке лікування, але воно може продовжити ваше життя лише до трьох-чотирьох місяців. 
У цей момент все ніби перестало існувати. Факт того, що його життя скоро обірветься, не давав спокою. Він ніби чайною ложкою виїдав мозок. Чоловік тільки почав налагоджувати своє життя: помирився із дружиною, почав отримувати стабільний дохід, намагається налагодити стосунки із синами... А тепер все це в один момент може зупинитись. Це розплата за свій холод та байдужіть у минулому?.. Невже це кінець?.. 
Алекс уже завершував свою роботу. День підходив до кінця, сонце уже починало наближатися до небокраю. Настрій, як і зранку, був, на диво, хороший. Чоловік уже давно перевірив увесь код та довів свою роботу до лосконального варіанту. Зараз він вирішив трохи прибрати на робочоиу столі, адже там творився повний бардак, після чого планував поїхати додому. Програміст уже піднесено уявляв, як завтра презентує проєкт, піднімить свій та авторитети фірми і нарешті зможе видихнути.
У якийсь момент почувся стук у двері. Алекс, здогадуючись, хто до нього зараз завітає, байдуже крикнув: «Заходьте». До кабінету, як чоловік і передбачав, увійшов Джейк. 
-Привіт, Бейкер). Що робиш? 
-І тобі привіт. Порядок тут наводжу. 
-Ого, у тебе що, забагато вільного часу з'явилося?)
-Уявляєш). 
-Ти що, вже все доробив? 
-Угу. Давно. 
-Щоб у Алекса і час був. Сніг, напевно піде, не інакше). 
Програміст засміявся.
-Ой, Джейк, я тебе благаю). Ти чому, взагалі, прийшов?
-Просто. Робочий день закінчився, маю йти зараз додому, тай думаю, зайду до тебе, гляну, як ти, удачі перед завтрашнім днем побажаю. 
-Ясно. Я зараз теж маю йти. Тебе підвезти? 
-О-о-о, - протягнув чоловік, - було б непогано). 
-Тоді зачекай кілька хвилин, я комп'ютер вимкну і ще раз перевірю, чи я проєкт на флешку переніс. Буде не дуже весело, якщо щось заглючило і завтра на презентації я буду кліпати очима. 
-Мені здається, в такому разі, Вотергаус тебе би за межі Англії вигнав. 
-Тому я й перевіряю лишній раз... Так, все є. Все, я вимикаю комп'ютер і йдемо. 
Чоловіки, дружньо спілкуючись та весело жартуючи, направились до автомобіля Алекса і поїзали по домівках. 
Алекс зайшов до квартири, замкнувши за собою двері. Одразу після того, як він переступив поріг, почувся голос Лаліт:
-Ти вже є? 
-Ага!
-Ходи їсти, бо зараз все вистигне! 
-Іду!
Чоловік зайшов на кухню. Дружина крутилася біля плити, а діти сиділи у манежі і гралися між собою. Алекс сів за стіл, починаючи вечеряти. Лаліт сіла поруч із ним. Між ними кілька секунд була тиша, як жінка промовила:
-Мені так не звично, що ти в цю пору вже вдома є). 
-Мені самому незвично). 
-Ти все доробив? 
-Угу. Все має пройти ідеально. 
-Сподіваюся на це). 
-Що значить "сподіваюся"?) Ти сумніваєшся в мені?
-Що ти, ні в якому разі. Просто, хто його знає, що може трапитись. 
-Лаліт, перестань. Усе буде гаразд, я впевнений у цьому. А ви сьогодні чим займалися? 
-Та так, дрібницями. Пішли гуляти на дитячий майданчик, Ліам там знайшов якусь палицю і не хотів її вілпускати. Я хотіла стати і вовком у небо вити. 
Чоловік розсміявся. 
-А як ти її у нього відібрала? 
-Я намагалася щось пояснити, розтолкувати, але де там. Тому довелося просто видерти її у нього з рук і з криками піти додому. 
-От вредне... - протягнув Алекс , дивлячись на Ліама.
Хлопчик кілька секунд теж подивився на нього, після чого продовжив свою гру. 
-Тобі коли потрібно завтра бути на роботі? 
-О восьмій починається презентація. Мені потрібно прийти десь за пів години. 
-А чому так рано? - здивовано запитала Лаліт. 
Чоловік потиснув плечима. 
-А коли приблизно повернешся? - знову запитала жінка. 
-Уявлення не маю. 
Вона важко зітхнула, після чого промовила:
-Якесб у мене погане передчуття... 
-Ну оо що ти починаєш? Все буде гаразд, Лаліт, не накручуй себе. Це мені хвилюватися потрібно, а не тобі). 
-Знаю, але всеодно...
-Все буде добре. Можеш уявляти, як ми у відпустку поїдемо). 
-Що, реально поїдемо?! - здивовано хлопнувши віями, запитала жінка. 
-Так). Тільки давай я спочатку гроші отримаю, а потім будемо вже серйозно про це думати. 
-Я подумала, що ти серйозно не сприйняв цієї ідеї...
Алекс посміхнувся, встаючи з-за столу. 
-Дякую, все було дуже смачно, я в душ і спати. 
-Так рано?! - здивувалася Лаліт, - це ж лише восьма година вечора. 
-Ну. А я поки прийму душ, поки вляжуся, буде уже дев'ята або пів на десяту. 
-А може я можу розраховувати на невеликий вечірній масаж?) - хитро запитала жінка. 
Чоловік засміявся. 
-Можливо). Але не на великий). 
-Ну, хоч так). 
Алекс знову посміхнувся та вийшов із кухні. 
Стівен відімкнув двері та увійшов до будинку. Він почувався не те що кепсько, а просто жахливо, як у фізичному, так і в моральному плані. Чоловік досі не міг повірити в слова, що йому сьогодні сказав лікар. У нбого на думці було зараз одне: як розказати про це дружині. Він роззувся та пройшов до вітальні, де сиділа Ванесса. Жінка листала телефон, але, побачивши чоловіка, вона одразу ж відклала своє заняття. Ванесса підійшла до Стівена, одразу запитуючи:
-Що сказали у лікарні? 
Чоловік похитав головою, формулюючи свої думки. 
-Стівен?.. - занепокоєно мовила жінка, - чому ти мовчиш? 
Він важко зітхнув, починаючи:
-Ти головне не хвилюйся, добре?
-Що там вже сталося?! - ще більш стривожено запитала Ванесса. 
Стівен почав судомно дихати, тремтячим голосом кажучи:
-У мене рак легенів на четвертій стадії розвитку... 
-ЩО?! - крикнула жінка, схопившись за серце, - це що жарт?! 
Він повільно похитав головою. 
-Мені залишилося жити кілька місяців. 
-Й-як кілька місяців?! Стівен, ти що, знущаєшся?! 
Вона нервово запустила руки у волосся, судомно дихаючи. Із її очей хлинули сльози. 
-Кілька місяців... - повторювала жінка істеричним голосом, - як так?! Як ж я буду без тебе?! 
Вона кинулася йому на шию, міцно обіймаючи. Ця жахлива новина прозвучала, як грім із ясного неба. Між ними була тиша. Чувся лише її голосний плач. 
Кетрін та Даніель лежали на ліжку. Жінка листала стрічку Instagram, а чоловік сидів із книжкою з італійської мови. 
-Маячня якась... - пробурмотів Даніель. 
-Що? - запитала Кетрін. 
-Ну от глянь сюди. Тут або в книжці помилка, або я чогось не розумію. 
Жінка глянула у книгу, після чого промовила:
-Тут все правильно. Це виняток. 
-Тобто воно має бути ось так? - Він написав кілька слів, дивлячись на дружину. 
-Угу. 
-Grazie. (Дякую.)
-Per favore, signor Baker). (Будь ласка, сеньйор Бейкер).)
Даніель посміхнувся, відкладаючи зошит. 
-Cosa, ti stai già arrendendo?) (Що, вже здаєшся?)) - помітивши це, запитала Кетрін. 
-Що таке "arrendendo"?
-Здаватись. 
-Sì, mi arrendo.  Sono stanco di imparare tutto questo. (Так, здаюсь. Заморився я вже це все вчити.)
-Chiaro). (Ясно).). Даніель, коли ти відвезеш автомобіль до станції технічного обслуговування? 
-Як ти тему переводиш... 
-Не тікай від мого запитання. Коли? 
-Завтра планував. 
-Чого ти взагалі до цього чекав... 
-Все, Кетрін, досить. Відвезу завтра, все буде нормально. Не заставляй нашого малюка нервуватися разом з тобою. 
-Ти за свою дитину тепер переживаєш більше, ніж за мене?)
-Ні. Я хвилююся за вас двох однаково. 
-Гаразд, повірю). 
Чоловік посміхнувся та підсунувся ближче, обіймаючи свою дружину. 
-Люблю тебе, - прошепотів Даніель. 
-І я тебе. 
Була глибока ніч. Перша година ночі. Та Кетрін не спала. Їй зробилося дуже погано, через що жінка не могла заснути. Вона крутилася, переверталася з боку на бік. Вона думала, що це пройде, але їй стало ще гірше. Жінка в'яло підвелася із ліжка та, аби не розбудити сплячого Даніеля, відчинила шафу та почала шукати ліки. Але у неї це погано вийшло і, через шарудіння пластикових пластинок, Даніель прокинувся. Він звівся на лікті і тихим, захрипшим, заспаним голосом запитав: 
-Що ти шукаєш? 
Кетрін підвела трохи переляканий від несподіванки погляд. 
-Я тебе розбудила?(
-Все нормально. Що ти шукаєш? Тобі погано? 
-Угу. І потрібні мені таблетки, схоже, закінчились... 
Даніель трохи помовчав, а потім запитав:
-Мені з'їздити в цілодобову аптеку? 
-Будь ласка. 
Він підвівся з ліжка, йдучи до шафи та починаючи одягатися. 
-Я швиденько. А ти лягай відпочивай. Що потрібно купити? 
-Я тобі зараз у Telegram напишу. 
-Гаразд. 
Він швидко одягнувся та, взявши ключі від машини, телефон та гаманець, вийшов із спальні. 
Чоловік вже побував у аптеці та повертався додому. У його голові не було якихось важливих чи осбливих розмірковувань. Просто пусті та дрібні мимовільні думки. Та раптом йому згадалася його сварка із батьком. На душі одразу ж стало кепсько. У його пам'яті постав він, що голосно кричав, гнівався, дратувався, та засмучений, розчарований батько. Чомусь, у цей момент Даніелеві стало соромно за це. Навіть не перед татом, а перед собою. «Дарма я тоді так розійшовся... - думав чоловік, - потрібно було бути більш стриманим... Я, схоже, дійсно сильно образив батька, якщо він не пробував мене тоді спинити і  більше ні разу не телефонув після цього...»
Детектив важко зітхнув та натиснув на центральну педаль. Нуль реакції. Всередині почала рости тривога. «Тільки не це...» Його нога ще раз дратівливо натиснула на гальма. Автомобіль і не думав збавляти швидкість. Він стиснув пальці на кермі, ще кілька разів судомно натиснувши на центральну педаль. У його голові крутилася лише одна думка: «Гальма... Гальма не працюють!» Серце прискорило свій темп втричі. Дихання стало судомне, нерівномірне. Руки, що міцно стискали кермо, почали панічно труситися. Наростаюча тривога гострим тереном стиснула серце, затьмарюючи свідомість. Він глянув у лобове скло очима, повними жаху. Права нога ще кілька разів нервово натиснула на центральну педаль, але безуспішно. Даніель опустив голову, благально дивлячись на педаль гальма: «Ну-у-у ж бо-о-о! Давай!» Він знову різко підійняв голову, глянувши у лобове скло: з-за повороту повільно виїжджала здоровенна вантажівка. Перед очима промайнуло все життя. Відстань між ними скоротилася до кількох метрів... Він встигнув лише зажмурити очі. А далі все... Почувся голосний грохіт, після якого світ затьмарився пітьмою. Десь далеко чулися чиїсь занепокоєні голоси та гучне ревіння сирени карети швидкої допомоги. Відчулося, як по чолі, переносиці, а далі щоці та підборідді стікали великі краплі теплої крові. У голові промайнула лише одна думка: «Зараз... Зараз мені допоможуть... Зараз мене врятують», - після якої все ніби перестало існувати. 
Кетрін досі не могла заснути. Їй вже, щоправда, стало трохи легше і без ліків. Вона глянула на годинник: пів на четверту годину ночі. «Чому Даніеля досі немає?.. - думала жінка, - може щось трапилось?..» Вона перевернулася на інший бік, намагаючись заснути. Але сон її не брав. Усвідомлення того факту, що Даніеля ще досі немає, не давало їй навіть зімкнути очей. Почало рости незрозуміле відчуття тривоги, яке вона всіляко намагалася придушити. 
Та раптом на всю кімнату пролунав телефонний дзвінок. Жінка мляво звелася на лікті та взяла телефон із тумбочки. Побачивши, що телефонує Даніель, вона трохи оживилася, подумавши: «Ну нарешті. І де тебе тільки  носить?..» Кетрін підійняла слухавку, прикладаючи телефон до вуха. Але по інший кінець дроту почувся чужий голос:
-Ало, Кетрін? 
-Так... - збентежено відповіла жінка, - а... З ким я розмовляю? 
-Ваш чоловік Даніель Бейкер тільки що потрапив у аварію. 
Ця фраза змусила серце битися скоріше. 
-Що?! Як в аварію?! - схвильовано крикнула Кетрін. 
-Він у дуже важкому стані. Зараз його везуть до лікарні. 
-Куди саме? Я зараз приїду. 
-Міська лікарня номер один. 
Почулися короткі гудки: зв'язок обірвався. Жінка в паніці схопилася за голову, на кілька секунд втративши здоровий розсуд. Вона проковтнула ком у горлі та зірвалася з місця, вибігши із кімнати. 
Кетрін без стуку увірвалася до кімнати. Вона увімкнула світло та підбігла до сплячого Олівера, починаючи трусити його за плечі, аби той прокинувся. Він важко задихав та, проковтнувши слину, заспаним голосом запитав:
-Кетрін? Що таке?..
-Я... Т-там... 
Вона судомно дихала, їх голос тремтів. Олівер, почувши це, вражено розплющив очі, будучи кілька секунд в ступорі. Він звівся на лікті та, взявши їх за руку, занепокоєно запитав:
-Чш... Кетрін, тихенько... Що трапилося? Ти вся тремтиш. 
-Даніель на машині розбився... - видушила вона із себе. 
-Що?! Як розбився?! 
Вона, голосно схлипуючи, почала тараторити:
-Мені було погано, він поїхав у аптеку за ліками, тільки що мені зателефонував якийсь чоловік з його номера і ось це розказав. 
Вона вся тремтіла, здавалося, зараз втратись свідомість. 
-Чш... Для початку заспокойся. Глибоко дихай, спокійно. З ним все буде гаразд. 
Жінка видихнула, намагаючись оволодіти собою. Через пів хвилини, коли її дихання стало більш-менш рівномірним, а погляд тверезим, Олівер запитав:
-Де він зараз? 
-Його повезли у першу міську лікарню. 
-У тебе є дві хвилини, щоб одягнутися. 
Із цими словами чоловік моментально звівся із ліжка, починаючи одягатися.