ГЛАВА VIII „КРАПКА”

Даніель, Кетрін та Домінік стояли біля дверей зали суду. Олівер декуди відійшов. Навколо було багато людей, більшість з якими детективи були особисто знайомі. Кожна людина, що проходила повз них, віталася із ними, деякі навіть привітно посміхалися. Даніель нервово переступав із ноги на ногу. Годинник показував за п'ятнадцять хвилин до десятої. Всі вже були на місці, окрім Ванесси та Стівена. 
-Ну? - тихо промовив Даніель, дивлячись на телефон та чекаючи дзвінка, - і де вони? 
-Заспокойся, - промовила Кетрін, - ще десять хвилин у запасі є, може зараз приїдуть, ну чого ти переживаєш? 
Він промовчав, стиснувши телефон у долонях. 
-Чому ти взагалі такий нервовий? - запитав Домінік, - мав би тішитися зараз. Зараз на цій справі буде стояти крапка, ти ж цього дуже хотів, ні? 
-Справв не в цьому, - коротко відповів Даніель. 
Раптом телефон у його руках задзвонив. Детектив одразу глянув на екран та промовив:
-Йдіть до зали, я зараз підбіжу. 
Із цими словами чоловік впеврено направився у протилежний бік. 
Судове засідання пройшло, на диво, більш-менш гладко. Під час суду Ірвін так злобно та ненависно дивився на Адольфа, що здавалося у іншого зараз волосся стане дибки. Хлоя Кендалл підтвердила, що у неї купували волосся, пред'явивши докази. Дівчина, хоч і була надзвичайно юна, впевнено та гідно поводила себе, що приємно вразило детективів. Ванесса та Стівен поводили себе спокійно, стримано та, можливо, навіть сором'язливо. Суддя виніс вирок і Ірвіна Тайлера та Адольфа Бергера посадили за ґрати. На цьому моменті в душі заграло умиротворене відчуття справедливості та радість. Нарешті це все закінчено. 
Після судового засідання у Олівера та Домініка були ще деякі заплановані справи у місті, тому вони одразу ж поїхали, попередньо приїхавши сюди автомобілем Олівера. Кетрін та Даніель ще на трохи затримались у суді, після чого мали їхати додому. 
Жінка вже давно сиділа у машині, спостерігаючи у вікно, як Даніель вимушено розмовляв із батьками. 
-Я вас вітаю, - рівним, байдужим тоном почав детектив, - ваших грабіжників посаджено до в'язниці. Можете повертатися до свого будинку та продовжувати жити нормальним життям. 
Навколо було багато людей, які виходили із приміщення суду, теж роз'їжджаючись, хто куди, розмовляли між собою. 
-Ми... Дякуємо тобі, Даніель, - мовив Стівен, попередньо прокашлявшись, - що взяв цю справу та допоміг нам. 
Вони пересіклися поглядами: люблячий і щирий батька та холодний і стриманий сина. Детектив прикусив губу та промовив:
-На цьому моменті наші дороги знову розходяться і я кажу вам бувайте. 
Він впевнено намірився йти, як Ванесса  розчаровано запила:
-Як розходяться? Чому?(
Даніель видихнув, намагаючись тримати себе в руках, адже довкола було багато людий, серед яких він славився хорошим авторитетом. 
-Бо я не маю бажання підтримувати з вами спілкування, що неодноразово говорив раніше. 
-Зайчекай, не йди, - раптом мовила жінка, кинувши запитальний погляд на Стівена. 
Чоловік зрозумів, на що вона натякає і ледь-ледь помітно кивнув. 
-Дозволь нам якось віддячити тобі за роботу, яку ти проробив заради нас, - почала Ванесса, - приходь сьогодні до нас на вечерю. 
-Ні. 
-Даніель, будь ласка, - мовив батько, - ми дуже просимо. Це менше, що ми можемо зробити для тебе. 
-Ні, - строгішим тоном повторив чоловік. 
Детектив помітив, що на них починають обертатися люди. 
-Ну перестань гніватися на нас, - благальним тоном мовила жінка, - дозволь хоч якось віддячити тобі та загладити свою вину. 
«Щоб до кінця загладити вину, - подумав Даніель, - вам життя не вистачить». 
Чоловік відчув на собі ще більше зацікавлених поглядів. 
-Добре, добре, гаразд я прийду. 
Ванесса та Стівен одразу перемінились на обличчях. У їхніх душах заграло піднесення та приємне здивування. 
-Справді? - радісно перепитала жінка, - чудово! Ми чекаємо тебе сьогодні о шостій. 
Даніель розвернувся та пішов до авто. «Що про мене тільки що подумали інші правоохоронці... » - вимучено подумав чоловік. 
Він різко відчинив дверку біля водійського місця та, так само зачинивши її, почав заводити автомобіль. Кетрін, яка явно не чекала такої бурної поведінки, вражено запитала:
-Ти... Чому такий бурий? Що знову трапилось?(
Він промовчав, рушаючи з місця. Проїхавши кілька метрів, детектив невдоволено відповів:
-Ввязався незрозуміло в що... 
-Як це "ввязався"? Куди? - не зрозуміла жінка. 
Чоловік зітхнув, починаючи пояснювати: 
-На вечерю я сьогодні їду до "татка" й "матінки". 
Кетрін здивовано хлопала віями, чекаючи продовження. 
-Вони мене почали закидати проханнями, вибаченням, нікому не потрібними словами любові і ласки, ну все, як зазвичай. Я почав твердо відмовлятися, але ти думаєш вони відстали? На мене почали всі зглядатися. Якби я продовжував відмовлятися, ця вистава би продовжувалась імоя репутація потерпіла би крах. Довелося погодитися, щоб це закінчилося. 
Вона промовчала, підбираючи слова. Невдовзі жінка мовила:
-Не переживай, все буде нормально. Посидите, може перекинетися кількома фразами, щось перекусиш і поїдеш додому. Не переймайся так сильно. 
-Якби все було так просто, як ти описуєш... 
-Ну чому ти так?(..
Він змінився на обличчі, прикро перевернувши брови, промовивши:
-Я боюся, що це знову закінчиться скандалом це. 
-Просто старайся поводити себе стримано. Даніель, все буде добре.
-Ох... Сподіваюся.
-Коли ти відвезеш автомобіль до станції технічного обслуговування? 
-На днях планую. 
-Не забудь, благаю. Це серйозна проблема. 
-Добре. 
Ванесса та Стівен проводили його радістини поглядами. Жінка повернулася до чоловіка, промовивши: 
-Він справді погодився! 
-Я теж цього не очікував... Кхм, кхм. 
-Зараз потрібно тоді заїхати до супермаркету і купити продуктів. Я буду готувати їжу, а ти прибератимеш будинок. 
-Гаразд, пішли до машини. 
-Потрібно ще Алексу зателефонувати. 
Вони обоє знову назмурились. 
-Я гадаю, - раптом почав Стівен, - якщо така неприступна стіна, як Даніель, погодилась, то Алекс теж має прийняти запрошення. 
-Дуже на це сподіваюся. Ну?
-Що? 
-Телефонуй йому. 
-Вже? 
-Так. Поки він ще нічого на вечір не запланував. 
Стівен дістав телефон та почав телефонувати іншому сину, при цьому голосно закашлявшись. 
Алекс та Лаліт сиділи на підлозі та гралися з дітьми. Атмосфера довкола була теплою, домашньою та затишною. Дитячий сміх, батьківські посмішки,  щасливі посмішки і хороший настрій, що могло бути кращим? Алекс, сівши на край  ліжка, всадив Ліама собі на коліно, притримуючи його рукою, та почав ритмічно "дригати" ногою, таким чином "катаючи сина на конику". Хлопчик голосно сміявся, радісно верещав. Мішель підійшла до тата, дивлячись на нього благальними оченятами. Чоловік засміявся та посадив доньку на інше коліно, тепер "дригаючи" двома ногами. Лаліт сиділа на підлозі біля дитячого манежу та, вертячи в руках мініатюрну дитячу книжечку, усміхнено дивилася на цю картину. Через пів хвилини такого інтенсивного "коника", Алекс помітно втомився. Він зупинився та промовив:
-Все. Коник ляг спати, це ваша кінечна зупинка. 
Але малюкам це несильно сподобалось. Мішель почала скиглити, а Ліам кричати. Чоловік глянув на дружину, сумно посміхаючись. Лаліт голосно розсміялась. 
-Ти сам їм цей "фокус" показав, тепер розважай). 
-Слухай, вони вже добренько важать, у мене ноги втомлюються, - знову починаючи "катати" дітей, мовив Алекс. 
-А ніби тільки недавно народились... - замріяно протягнула жінка. 
-Угу. Мені здається, я ще вчора із букетом троянд таксі чекав). 
-Точно... У нас тоді ж ще навіть автомобіля не було... 
-Так швидко рік пройшов). 
-І не говори. Так ще цей збіжить, потім наступний, наступний... Поведемо їх у садочок, далі у перший клас, потім знову  декілька років пролетить і вже будемо випускників мати. 
-Ну це ти вже дуже далеко зайшла. Куди їм ще до випускників, подивися: дві маленькі булочки. 
-Виростуть, і оглянутися не встигнеш, згадаєш мої слова. 
Алекс засміявся, опускаючи дітей на підлогу та промовляючи:
-Ідіть хай вас ваша мама побавить, вона бачте дуже боїться, що ви виростите. 
Мішель потопала до Лаліт, впавши їй на ноги. Ліам ж схопив своїми маленькими ручками чоловіка за коліно, писклявим голосом сказавши:
-Тато. 
Серце Алекса розтопилося. Він знову розсміявся, взявши сина на руки. 
-Добре, тато, то тато). 
У цей момент у чоловіка задзвонив телефон. Він посадив хлопчика на коліна, беручи телефон, що лежав поруч на ліжку. 
-І чому всі такі моменти перериваються ось так... - невдоволено промовив Алекс, глянувши на екран. 
-Хто там? - запитала Лаліт. 
-Батько... Що він знову у мене хоче? 
-Якщо не підіймеш слухавку - не дізнаєшся. 
Чоловік зітхнув, прикладаючи телефон до вуха. 
-Ало, Алекс, доброго ранку. 
-Угу. Що? 
-Ми... Бандитів, що пограбували наш будинок затримали... 
-Вітаю. Це все? - перебив його чоловік. 
-Ні. Кхм, кхм. Ми в честь цього сьогодні хотіли зібратися о шостій годині вечора повечеряти у нас вдома. Будемо дуже раді і вдячні, якщо ти прийдеш. 
-Я не маю такого бажання. 
-Все ж таки ми наполягаємо. Там будемо лише ми, ти та Даніель. 
«Даніель теж буде?! - вражено подумав Алекс, - він реально погодився?! Може у мене з'явиться ще один шанс налагодити із ним стосунки... У мене сьогодні, тим більше, вихідний...»
-Ах, гаразд.
-Ти прийдеш? 
-Так. 
-Добре. Будемо чекати. 
Алекс поклав слухавку, важко зітхнувши. 
-Що? - запитала Лаліт. 
-Наш вечірній перегляд фільму відміняється. Я їду на вечерю до батьків. 
-На яку вечерю? В честь чого? 
-В честь завершення їхнього розслідування. 
-Ясно... 
-Там буде Даніель, можливо, у мене з'явиться ще один шанс примиритися із ним. 
-Будемо надіятись на це. 
Алекс ще раз важко зітхнув, поклавши Ліама на підлогу та вийшовши із кімнати. 
-Ти куди? - одразу запитала жінка. 
-Іду приляжу відпочину. 
Із цими словами він залишив дружину одну в кімнаті із дітьми. 
Годинник показував близько четвертої години вечора. Даніель, в'яло клацаючи мишкою, сидів у залі за комп'ютером, про щось розмірковуючи. «От погодився на свою голову...» Невдовзі йому на розум прийшла інша думка: «А що, було краще отак із ними сперечатися, чи, просто розвернутися та піти, щоб вони мене окликали і доганяли, щоб всі знайомі та колеги бачили?» Він закинув голову назад, важко зітхнувши. «Як я не хочу туди їхати... Це напружене мовчання, їхні зашугані погляди, нікому не потрібні слова. І ще не знати, чи ми мирно розійдемося. Знову зіпсую собі настрій на кілька днів вперед». Чоловік змінив позу, знову повернувшись до комп'ютера. У залі була повна тишина. Чулися лише надзвичайно тихенький звук вентилятора у системному блоці та дзвінке клацання миші. Раптом пролунав пронизливий скрип нижньої сходинки:  хтось спустився до зали. Даніель машинально обернувся, побачивши Олівера із ноутбуком в руках. 
-О, ти тут, - мовив Браун. 
-Угу. 
Він підійшов до свого столу та взяв звідти дріт для зарядки ноутбука. 
-Що робиш? - запитав Олівер. 
-Переказую гроші за комунальні послуги. А ти? 
-Маячнею якоюсь займаюсь. То ноутбук чистив, то із Меган по телефону розмовляв. 
-М... І як вона? 
-Нічого, все добре. Хлопця собі знайшла.
-Справді? 
-Ага. Така задоволена, щаслива). 
Олівер говорив це із посмішкою, але в його очах проглядався незрозумілий смуток. 
-Передасиш їй мої вітання. 
-Обов'язково. А... Ти? 
-Що я? 
-Як справи? Ти виглядаєш не дуже задоволеним, хоча це трохи дивно. 
-А я мав би бути задоволеним? 
-Ну... Беручи до уваги те, що ми сьогодні завершили ненависну для тебе справу, так. 
Даніель промовчав та черговий раз важко зітхнув. 
-То я правий, щось сталося? - ще раз запитав Олівер. 
-Не те що прямо "сталося", але... 
-Перестань говорити загадками. Скажи прямо, що таке? 
-Я їду сьогодні на вечерю до батьків. 
 Олівер зробив збентежений та водночас вражений жест головою назад. 
-Куди, куди ти їдеш? Нічого собі... Як ти взагалі погодився? 
-Ми стояли біля будівлі суду, після того, як ви з Домініком поїхали. Мені потрібно було сказати їм кілька слів, ну, типу там вітаю вас, можете повертатися жити до свого будинку і так далі. А навколо було багато людей, що буди присутні на засіданні та просто працівників суду. Я вже зібрався йти, як вони мене зупинили і почали запрошувати в гості, що вони таким чином хочуть "хоч якось мені віддячити та загладити свою провину". Я почав твердо відмовилися, на що "матуся" ще більше почала мене вмовляти, ще більш благальним тоном. Я знову відмовився і відчув, як всі починають обертатися на нас. Ще кілька секунд такої мелодрами на публіці, і мій авторитет поїхав би до дна. Тому довелося погодитись, аби вони відстали. 
За завершенням цієї розповіді Олівер кілька секунд збентежено мовчав. 
-Ну... Знаєш, - почав Браун, - я не думаю, що це щось, через що потрібно так переживати. Ну подумаєш, не бажана вечеря із неприємними для тебе людьми. Таке буває із всіма, навіть дуже часто. 
Даніель мовчав. 
-Все нормально буде, не нервуйся лишній раз. 
Чоловік звів руку і глянув на годинник. 
-Мені вже, напевно, пора йти збиратися. 
-Гаразд. Удачі. Все буде нормально, не хвилюйся). 
-Угу, дякую. 
Детектив підвівся та направився до сходей. Він переступив нижню сходинку та підійнявся на другий поверх. 
Кетрін задрімала. Вона вчора пізно лягла спати, а сьогодні рано прокинулася, тому й не виспалась. Жінка знала, що денний сон трохи виб'є її із колії, але, в честь завершення розслідування, вога дозволила собі поспати вдень. Кетрін лежала спиною до вікна, з якого било сонце. Погода сьогодні, як і говорив Олівер два дні тому, була теплою, сонячною та приємною. Ніщо не могло перервати її солодкий сон. Могло. Раптом на всю кімнату задзвонив телефон. Жінка підскочила на місці, кілька секунд тямлячи, що відбувається. Вона взяла телефон до рук, прищурившись та вдивляючись в екран, аби зрозуміти, хто їй телефонує. Виявилось, що це був  відеодзвінок від мами. Кетрін підійняла слухавку. Побачивши на екрані свою маму, серце втілилося. 
-Ciao, figlia) (Привіт, доню)), - мовила Амелія. 
-Ciao mamma). (Привіт, мам).)
Вона придивилася до доньки і запитала: 
-Ti ho svegliato? (Я тебе що, розбудила?)
-E come hai capito?) (А як ти зрозуміла?))
-Sembri stanco. (Ти виглядаєш заспаною.)
-Niente, va tutto bene). (Нічого, все нормально).)
-Bene, dimmi: come stai? (Ну давай розповідай: як у тебе справи?)
-Niente, va tutto bene.  Le indagini si sono concluse oggi. (Нічого, все нормально. Сьогодні  розслідування завершили.)
-Qualcosa a che fare con i genitori di Daniel? (Те, що пов'язано із батьками Даніеля?) - трохи сумним тоно запитала мати. 
-COSÌ. (Так.)
-E come sta Daniel? (А сам Даніель як?)
-Niente, va tutto bene anche così.  E tu come stai?) Come sta papà, Leah?) (Нічого, теж все добре. А ви як?) Як тато, Лія?))
-Lentamente).  Papà ha un concerto domani, Leah è in vacanza.  Tutti chiedono quando verrai. (Потихеньку). У тата концерт завтра, Лія на канікулах. Все запитує, коли ти приїдеш.)
-Daniel ed io avevamo programmato di venirti a trovare fino alla fine dell'estate).  Mentre il piccolo è ancora in vacanza.  Non abbiamo ancora discusso seriamente questo argomento, ma esistono piani del genere. (Ми з Даніелем планували до кінця літа провідати вас). Поки у малої ще канікули. Ми ще серйозно на цю тему не говорили, але такі плани є.)
-Assicurati di venire, ci sei mancato così tanto. (Обов'язково приїжджайте, ми так за вами скучили.)
-Mamma, ci siamo visti un anno e mezzo fa ad un matrimonio). (Мам, ми бачились півтора місці тому на весіллі).)
-È stato tanto tempo fa, Catherine. (Це було давно, Кетрін.)
Амелія сумно зітхнула та нахмурила  брови. 
-Beh... mamma, non essere triste.  Se non succede nulla, verremo sicuramente.  Prometto. (Ну... Мамо, не сумуй. Якщо нічого не станеться, ми обов'язково приїдемо. Я обіцяю.)
У цей момент до кімнати увійшов Даніель. Побачивши, що Кетрін сидить із простягнутим перед собою телефон, він одразу здогадався:
-Ти з мамою розмовляєш? 
-Угу). 
Амелія почула, що Кетрін тепер не одна в кімнаті, і промовила, перейшовши на англійську:
-Хто там до тебе прийшов?  
-Даніель). 
-О, Даніель, ходи сюди, я на тебе хоч подивлюсь. 
Чоловік посміхнувся та сів поруч із Кетрін. 
-Ой, ну які ж ви у мене гарні... - протягнула мати. 
Даніель обережно взяв Кетрін за плече і нахилив до себе, прошепотівши на вухо:
-Ти розповідала? 
Жінка заперечливо похитала головою. Він витріщив очі, здивовано та водночас збентежено дивлячись на дружину. Амелія помітила їхнє незрозуміле перешіптування та запитала:
-Про що ви там шепочетесь? Ану-но розповідайте. 
Кетрін незрозуміло посміхнулася і запитала:
-Мам, тато і Лія є вдома? 
-Так. 
-Можеш їх покликати? Нам з Даніелем потрібно вам дещо сказати. 
Мати трохи збентежено хитнула головою, але залигила телефон на столі та кудись пішла. Кетрін глянула на чоловіка трохи схвильованим та наляканим поглядом, криво посміхаючись. 
-Ну чого ти?) - запитав Даніель. 
-Я хвилююся. Як вони відреагують? 
-Позитивно, Кетрін. Я переконаний у цьому на сто один відсоткок. Ти чому взагалі ще не розповіла і так довго з цим тягнула? 
-Чекала підходящого моменту... 
-Я іноді дивуюся з тебе). 
У цей момент Амелія знову  взяла телефон до рук. Поруч із нею тепер сиділа Лія та Марко. Дівчинка, побачивши сестру та її чоловіка, радісно промовила:
-Привіт, а ви коли приїдете?
Даніель і Кетрін розсміялися. 
-Одразу з діла почала?) - запитала сестра. 
-Дай відповідь на моє питання, бо я не відстану. 
-До кінця літа точно приїдемо, - відповів Даніель. 
-Правда?!) - пожвавішала дівчинка. 
-Правда. 
-О-о-о, клас! 
-Давайте розповідайте, що там у вас сталось? - запитала Амелія. 
Кетрін та Даніель схрестили погляди. 
-Ти кажи), - мовив чоловік. 
Її щоки почавв заповнювати рум'янець. Жінка вдихнула повні груди повітря і промовила:
-Я вагітна. 
Мати прикрила рот рукою та округлила очі. На її очі почали виступати сльози. Лія змінила свою позу, привідкривши рот та починаючи посміхатися. Марко підійняв брови, зніяковіло запитавши:
-Що, правда?! 
Кетрін, теж зикривши рот рукою та зажмуривши очі, аби теж не заплакати, кивнула. Амелія протерла очі від сліз та промовила:
-Я вітаю вас. Це... Просто неймовірно. Це найкраща новина, за останні дні. Я... Ох, в мене буде онук? Я повірити не можу... 
-Або онучка), - посміхнувся Даніель. 
-Це виходить... - щось рахуючи в голові, почала Лія, - у мене буде... Племінниця або племінник? 
-Так), - мовила Кетрін. 
-Кла-а-ас, - захоплено протягнула дівчинка. 
-Доню, в мене просто немає слів, - промовив Марко, - мої вітання. 
-Дякуємо). 
У Даніеля грала радість на душі. Бачити щасливі погляди та радісні посмішки рідних людей, хай і по відеозв'язоку, що могло бути кращим? Вони би так і продовжували спілкуватися на такій зворушливій та милій ноті, але чолоік був змушений налаштуватися на інший лад та збиратися у гості. 
Даніель їхав містом, обдумуючи різні речі. Навколо було тихо. Чулося лише його рівномірне дихання. На душі були різні почуття. «Як мені взагалі там поводитись? - розмірковував детектив, - забути все, що було і мило спілкуватися? Щось несильно хочеться... Сидіти і просто мовчати? Теж не годиться. Ох, коли це все вже закінчиться?(..» Він увімкнув поворотник, звертаючи ліворуч. Машина поводила себе дивно. «Що це, шину спустило, чи що? - його губа дратівливо сіпнулась, - останнім часом складається таке враження, ніби це не Mercedes, а відро із цвяхами!» Його потік думок на хвилю-дві припинився. Невдовзі чоловік продовжив: «Може все це дійсно робиться щиро? Чи вони все це вдають? А якщо вдають, для чого?» Чоловік пригальмував на світлофорі. «Чим взагалі можуть закінчитися ці спроби всіх помирити? Сумніваюся, що всі члени моєї... Ах... "Сім'ї" зможуть порозумітися та простити одне одного. Це звучить навіть дивно. Ще гірше пересваримося? Можливо. Беручи до уваги ситуації, що ставалися раніше, це може статися прямо сьогодні. От як мені тримати себе в руках, якщо мені вв обличчя говорять несправедливі та абсурдні речі?! Як мені стриматися і не висказати все те, що я думаю і відчуваю?!» Даніель важко зітхнув, тихо, наче мала дитина, застогнавши. Чоловік повернув кермо, звертаючи у знайому вулицю, на якій він провів усе своє дитинство. 
Настрій Алекса був неоднозначний. Він, з одного боку, був незадоволений та не бажав їхати на ію вечерю. А з іншого, у нього з'явився шанс на примирення із братом. Можливо, він трохи пом'як?.. Чоловік зосереджено дивився на дорогу, паралельно думаючи: «І от на що мені сподіватися? Чого очікувати від цієї незрозумілої, спонтанної зустрічі? "Батьки" знову намагаються зібрати всіх докупи... Невже все це робиться щиро? Не думаю, якби їхні наміри та дії були хибними, вони б зараз прибирали будинок, після того, як там тиждень ніхто не жив, а перед цим там пів дому винесли; готували їжу і так далі. Може... Спробувати бути трохи м'якшим? - він глянув по сторонах, шукаючи потрібний поворот, - та-а-ак... Ніби ми тоді їхали сюди...»  Чоловік повернув у потрібний поворот, переконавшись, що обрав правильну дорогу, адже попереду виднівся вже досить знайомий будинок. Алекс під'їхав ближче та побачив, що Даніель теж тільки приїхав. Детектив обходив свій автомобіль із різних боків, перевіряючи шини.
Помітивши ще одне авто, чоловік незрозуміло переступив з ноги на ногу. «І цей буде тут? - подумав Даніель, - і як мені йому в очі після того, що було в неділю, дивитися?» Програміст заглушив мотор та вийшов назовні, попередньо заблокувавши машину. Він підійшов до брата, що непорушно стояв із гордим обличчям, хоча всередині відчував зовсім інший набір почуттів. 
-Тебе теж покликали повечеряти? - коротко, не виявляючи жодних емоцій на лиці, запитав Алекс. 
-Так, - так само коротко відповів Даніель. 
-То йдемо до будинку? 
Детектив не відповів, впевнено направившись до дому. 
Ванесса клопоталася біля плити. Все було майже готово. Настрій був піднесений, хоча душу огортали ще деякі хвилювання і навіть сумніви. А якщо все піде на перекосяк? Якщо ця вечеря не примирить всіх членів сім'ї, а ще гірше розсварить? Ці думки крутилися у неї в голові, не даючи їй спокою.
Стівен сьогодні власноруч прибрав увесь будинок, після чого прийнявся допомагати жінці із сервіровкою стола. У нього було погане передчуття. Він, на відміну від Ванесси, добре знав Даніеля і знав, що він погодився тільки для того, щоб батьки просто відстали. Ця думка його сильно засмучувала та краяла серце. Чоловік знав, що у свій час сильно завинив перед сином, і нинішня поведінка Даніеля виправдана. Стівен мріяв помиритися із ним. Мріяв, всім серцем. Але розуміння того, що син наврядчи тепер впустить його у своє коло спілкування, руйнувало всі ці райдужні сподівання, розбиваючи рожеві окуляри склом всередину. 
-Стівен, - раптом почувся голос Ванесси з кухні. 
-М? 
-Ти стакани поставив? 
-Кхм, кхм... Поставив. 
-Я сподіваюся, все пройде добре. 
-Я, чомусь, в цьому сумніваюся. 
-Ну... Не починай. Все буде гаразд. Головне намагатися згладжувати всі конфлікти та непорозуміння. 
Чоловік важко зітхнув, все ще не можучи налаштуватися на цю зустріч. 
У цей момент почувся стук у двері. Ванессу ніби окропом облило. Вона зразу ж, махнувши чоловікові, аби йшов з нею, направилась до вхідних дверей. Ледь не забігаючи до коридору, жінка ринулась до дверей, хутко провертаючи засувку. Вона відчинила двері навстіж, побачивши на порозі своїх синів. Однакових. Як дві крапельки чистої, хрустальної води. Так схожих на неї... На мить запала незручна пауза. Раптом Ванесса зпам'яталася і, трохи зніяковіло посміхнувшись, промовила:
-Здрастуйте... Проходьте. 
Алекс перший переступив поріг та почав роззуватися, пробурмотівши:
-І вам доброго вечора. 
Даніель ж ще кілька секунд стояв на порозі, перш ніж зайти до будинку явно трохи повагавшись. Невдовзі детектив теж пройшов всередину, також починаючи знімати взуття. Серце, чомусь, шалено билося в цей момент, що трохи дратувало. 
Вони пройшли до вітальні. «Як чисто... - промайнуло у голові Даніеля, - не те, що ми застали, коли приїхали сюди на виклик». Мати запрошувальним жестом  вказала на стіл, зі словами:
-Ходіть до столу). Ви, напевно, голодні? 
-Можливо... - мовив Алекс, - дякую. 
Сім'я сіла за стіл. Страви, що приготувала Ванесса, виглядали досить апетитно та смачно. Спочатку ніхто навіть не брався за виделку. Всі сиділи у напруженому мовчанні, що здоровими, гострими льодяними голками пронизувало повітря, аж ніби знижуючи температуру у вітальні. Першим пом'якнула Ванесса. За нею "здався" Алекс та Стівен. Даніель ж залишався непохитним. «Потрібно порушити цю бридку тмшину», - подумала жінка та промовила:
-Як у вас справи? 
-Все добре, - перший відповів Алекс. 
-Як робота? 
-Погано робота. Я не встигаю доробити один проєкт. 
-Що за проєкт? - запитав Стівен. 
-Довго пояснювати. 
-А ти? - запитала Ванесса, кинувши погляд на Даніеля, що сидів із схрещеними на грудях руками, впершись у спинку. 
«Були б набагато кращими, якби я зараз тут не сидів...» - промайнуло у його думках. 
-Нормально все, - коротко відповів чоловік. 
-Давайте ближче познайомимось, - продовжувала намагатися Ванесса, - розкажіть щось про себе. 
-Я працюю фахівцем у галузі IT. Маю дружину та двоє дітей, - відповів програміст. 
Алекса було набагато легше розговорити, що не дивно. Даніель ж був, як скала. 
-Справді?! - здивувалася жінка, - і як ж звати цих янголятків? 
-Мішель та Ліам. Це двійнята. 
-Цікаво... - протягнув Стівен. 
-Як чудово! - продовжувала Ванесса, - знаєш, народити двійнят - дуже важко. Твоя дружина просто неймовірна жінка! 
Алекс ледь помітно посміхнувся. Ванесса повернулася до Даніеля, запитавши:
-Розкажи ще ти щось цікаве про себе. 
-Нехай він розкаже, - кивнувши у сторону батька, байдуже відповів детектив. 
Стівен кілька секунд дивився на сина, впітуючи увесь холод та негатив, що зараз виходив від нього, і сказав:
-Ти любиш офіційно-діловий стиль в одязі, тобі подобається читати детективні книги і твоя улюблена їжа - морепродукти. 
Даніель перевів вражений погляд на чоловіка, явно цього не очікуючи. Звідки він це знає? Запам'ятав, ще з підліткового віку?.. Невже йому було все таки не до кінця байдуже на нього?..
-Звідки ти це все знаєш? 
-Пам'ятаю, - потиснув плечима Стівен. 
Вони кілька секунд дивилися один одному в очі. Два погляди, у яких ховалися протилежні почуття та емоції. Один був наповнений любов'ю, щирістю, відкритістю та винуватістю. Інший - холодом, підозрою, недовірою та байдужістю. 
-Я помітила, що ти любиш одягатися у діловий одяг), - мовила Ванесса, - а Алекс, напевно, більше любить спортивний стиль, правильно?)
-Звісно, залежить від ситуації... Але переважно так, - відповів чоловік. 
Поки що все йшло більш-менш гладко. Це дуже тішило як Ванессу, так Стівена. 
-Даніель, чому ти нічого не їси? - запитала жінка, помітивши, що за увесь цей час, він навіть не поворухнувся. 
-Дякую, я не хочу. 
-Чому?( З'їж хоч щось, я так старалася(. 
-Я не голодний. 
Ванесса прикро прикусила губу, важко зітхнувши. Навколо знову повисло мовчання. Кожен діалог, що намагалися побудувати батьки, обривався, не наповнюючись більше, ніж кількома пустими фразами.
Раптом у Даніеля задзвонив телефон. Він глянув на екран. Побачивши, що телефонує невідомий номер, чоловік встав з-за столу та направився до виходу з вітальні. 
-Ти куди? - запитала мати.
-Мені телефонують. 
Даніель відійшов достатньо далеко від вітальні, аби, в разі чого, його розмову не було чути іншим. Детектив підійняв слухавку, але це виявилися лише послуги банку. Чоловік зразу після того, як почув голос диспетчера, трохи дратівливо поклав слухавку. Він видихнув, кілька секунд стоючи на місці. Повертатися за стіл йому несильно хотілося. Ноги самі понесли його на другий поверх, у свою колишню кімнату. 
Даніель переступив поріг невеличкою спальні, де тиждень тому проводив допит. Того разу він не мав змоги роздивитися її як слід, проте зараз у нього був чудовий шанс. Все було таким ж, яким він залишив десять років назад. Сюди, ніби, ніхто ні разу й не заходив, хоча у кімнаті було чисто. «Він справді не зробили тут ніякого ремонту чи перестановки? - вражено думав чоловік, - чому?» Він зацікавлено пройшов всередину. Стіл, ліжко, шафа, коврик в центрі кімнати, штори на вікні все було таким ж, як в дитинстві. Детектив підійшов до шафи, відчинивши її. Навіть його одяг був на місці. «Він навіть одяг не чіпали?! Йому було настільки байдуже, чи ця кімната була для нього настільки... Дорогою?» Чоловік розвернувся і глянув на всю кімнату загалом. На нього нахлинула хвиля ностальгії. Ось він малий грається іграшками, ось уже старший робить домашнє завдання, ось він спить, тут прибирає у кімнаті, а зараз читає книгу.
Раптом його увагу привернула невелика деталь на верхні поличці столу. Даніель одразу ж здогадався: «Це ж... Точно... Як я міг забути...» Він похапцем підійшов до столу та тремтячими руками взяв звідти невелике фото, у гарній рамочці, на якому була зображена його бабуся Анна. Чоловік прикрив рот рукою, намагаючись втрисати серце, що розігналося до шаленої швидкості. «Чому я його тоді не забрав? - думав Даніель, - чому залишив тут? От дурний...» Він дивився на фото, згадуючи свою любу бабусю. Вона усміхалася до онука з-за скла, ніби намагаючись хоч якось підтримати його у таку скрутну та нелегку для нього годину. Чоловік згадував все. Як вона йому приносила солодощі, іграшки, гуляла із ним, читала йому казки, іноді заступалася за онука перед суворим татом, вчила мудрості і просто втішала, коли йому було сумно. 
Та несподівано із цих роздумів його висмикнув батьків тихий, осілий голос: 
-Сумуєш за нею?( 
Даніель повернув до нього голову, кілька секунд міряючи поглядом. 
-Так, сумую. 
Стівен підійшов ближче до сина, теж дивлячись на фото. 
-Ця фотографія була зроблена у її передостанній день народження. 
-Я пам'ятаю. 
-Правда? - вражено запитав чоловік. 
-Угу. 
-Тобі ж тоді п'ять років було! 
Даніель промовчав. 
-Ти так змінився... - промовив батько, дивлячись на Даніеля. 
Детектив глянув на нього з-під лоба. 
-В кращу сторону, - продовжив Стівен, - такий дорослий, гарний, розумний... Я завжди мріяв тебе таким бачити. 
-Але нічого для цього не робив. 
-Ну Даніель, сину, не говори так... 
-Не називай. Мене. Своїм. Сином!
-Чому ж, якщо я твій тато?(
-Ні. Ти мені ніхто, як і я тобі! 
У його очах блиснула злість, брови нахмурились. 
-Даніель, це не так. Ти мій син і я тебе люблю. 
-А я тебе ні. 
У серце Стівена тільки що встромили ніж. 
-Невже я не заслуговую на хоч крихту любові та поваги до себе?( - тихим голосом запитав батько. 
-Не заслуговуєш! Через тебе я був замкнутий і невпевнений у собі! Через тебе я завжди за все відчуваю свою провину, через що нещодавно ледь не зійшов з розуму! Через тебе я не міг знайти щасливого життя! Ти буквально зруйнував мене! 
-Пробач мене за це все. У мене тоді було купа проблем із грошима, роботою, дружиною... 
-Протягом вісімнадцяти років?!
-Так, я винен. Я у тебе багато разів просив вибачення, прошу і ще раз. 
-Мені не потрібні твої вибачення, ласкаві слова та впринципі спілкування з тобою. Я повторюю: ТИ ДЛЯ МЕНЕ НІХТО. Видали мій номер телефону і забудь про моє існування! 
-Але чому?! Чому ти не можеш пробачити мене?! Невже ти не бачиш, що це все щиро?! 
-ТА МЕНІ НАЧХАТИ НА ТЕБЕ, НА ВАНЕССУ І НА ВАШУ ЩИРІСТЬ! - крикнув Даніель, після чого продовжив спокійнішим голосом: я не хочу тебе бачити. Прощавай. 
Із цими словами він відштовхнув батька від дверного отвору та швидкою ходою пішов до виходу. У вітальні його ще щось запитувала Ванесса, але він це просто проігнорував, покинувши будинок. 
Даніель їхав містом. Емоцій та думок не було. Але раптом він спинив автомобіль, ставши на обочині та увімкнувши аварійне освітлення. Чоловік стиснув пальці на кермі та поклав на нього голову, закричавши на увесь салон. Він не зміг скерувати почуттями. Все почало виливатися через край чаші. «Що це відбувається?» - тремтячим голосом прошепотів Даніель. Розмова, верніше, сварка, яка тільки що шматувала повітря у будинку Бейкерів, поклала велику крапку над їхнім можливим примиренням.