ГЛАВА VII „БІЛЯ ВЕРШИНИ”

Електроенергії, як і передбачували вчора Кетрін та Даніель, не було десь до дев'ятої - пів на десяту години ранку. 
Детективи вирішили зібратися за спільним сніданком. Джейн та Кетрін, як зазвичай метушилтся біля плити. Чоловіки ж сиділи за столом. 
-Даніель, ти телефонував тим твоїм експертам? - нетерпеливо запитав Домінік, тримаючи на руках Хейдона. 
-Ти ще вчора хотів вихідного, а тепер так нетерпляче чекаєш результатів?
-Хочу вже поскоріше зав'язати із цією дурною справою. 
-Сказали чекати до полудня. 
-Тобі взагалі не здається, - почала Кетрін, - що ми останнім часом дуже часто від когось залежимо? Від лабораторії, від хакерів, патологоанатомів? 
-Кетрін, без цього ніяк. Я не можу вміщати у собі всі ці спеціальності. 
-А чому обов'язково вміщати у собі? - запитав Олівер, паралельно читаючи новини, - може нам взяти когось до себе? Хакера того самого. 
-Навішо? - підійнявши брову, запитав Даніель. 
-Ну... Як мінімум, - почав Домінік, - якби у нас був IT-фахівець в команді, ми би зараз не чекали, поки якісь взагалі ліві "експерти" нам нарешті надішлють результати своєї роботи, за яку ми їм ще й, доречі, платимо гроші. 
-Це одиничний випадок, коли нам вкрай необхідні IT-послуги, - коротко відмахнувся чоловік. 
-Взагалі-то не одиничний, - мовила Кетрін. 
-У мене й так проблем по горло, а ви ще мені хочете нав'язати, - обурено промовив Даніель. 
-Ну ми ж не говоримо прямо зараз шукати нову людину на роботу, - відповів Олівер, - просто як варіант на майбутнє, коли все це трохи вляжеться. 
Детектив важко зітхнув. Ідея, щодо нового працівника із конкретною спеціальністю здалась йому спочатку дивною. Та потім, почувши аргументи інших, він почав замислюватися над цим. 
-Через вчорашню грозу, - почав читати Олівер, - було пошкоджено лінії електропередач, знеструмлено біля шістдесяти відсотків міста, повалено дерева, із деяких будівель злетіла покрівля. 
-Ого... - вражено протягнула Джейн. 
-Це ж сьогодні у більшості установ сьогодні через це бардак буде... - нахмурившись, невдоволено промовив Даніель, - вважайте, ще один день у нас випав. 
-А у нас на задньому дворі все гаразд? - занепокоєно запитала Джейн. 
-Я думаю, - почав Даніель, - якби було щось грандіозне, то ми би ще вчора помітили. Якщо щось і трапилось, то, скоріш за все, це дрібниці. 
-Та-ак... - мовив Домінік, - добренько вчора лупило. Ви ж чули, перед тим як електрика зникла? 
-Це було складно не почути, - кинула Кетрін. 
-А Хейдону, до речі, було фіолетово), - посміхнулася Джейн, - він як спав, так навіть і не ворухнувся). 
-Мені потрібно в нього вчитися... - мовив Даніель. 
По кухні прокотилася хвиля сміху. 
Алекс прокинувся від будильника. Був лише вівторок, а чоловік вже думками був у спокійному п'ятничному вечорі, який би сповіщав про прихід двох спокійних вихідних днів. 
 Алекс максимально тихо підвіся із ліжка, аби не розбудити втомлену, сплячу Лаліт. Через вчорашню негоду, подружжя не спало пів ночі, тому зараз Алекс почувався максимально кепсько. У нього боліла голова від недосипання, очі злипалися докупи, ноги підгиналися. Але не було ніякого вибору, окрім як поїхати на роботу. Спочатку у його голову лізли думки, мов, можливо, у офісі немає електрики. Проте потім чоловік зрозумів, що якби щось сталося, всім працівникам би повідомили, тому він впевнено почав збиратися на роботу. 
По дорозі до офісу він майже на кожному кроці зустрічав повалені дерева, рознесене сміття по дорозі, розмиту землю. «Добряче вчора лило... - думав Алекс, - сподіваюся в офісі дійсно все гаразд. Я не можу більше відкладати роботу над проєктом». Настрій був неоднозначний. Ніби, поки що, все йшло більш-менш добре. А ніби, всеодно щось було не так. 
Чоловік кілька разів ненадовго застрягав у заторах, що його добряче дратувало, хоча кожна зупинка не була довшою за п'ять-десять хвилин. Під'їжджаючи до офісу, він почав помічати незрозумілу обстановку навколо. Велика кількість автомобілів, незнайомих людей, метушнеча. Йому це здалося дуже дивним та почало насторожувати. «Що тут відбувається?.. - думав чоловік, - звідки тут стільки машин? Невже щось трапилось?»
Алексу довелося припаркувати автомобіль за сто метрів від офісу, адже далі пробитися на машині було неможливо. Чоловік, намагаючись передбачити, що сталося, швидкою ходою направився до будівлі. Нарешті він, пробираючись крізь натовпи людей, дістався до офісу. Не встиг чоловік і роздивитися та зрозуміти, що відбувається, як хтось поклав руку йому на плече. Алекс одразу ж обернувся, побачивши перед собою Джейка. 
-Ну і чому ти сюди приїхав? - запитав чоловік. 
-Як "чого"? - не зрозумів Алекс, - на роботу. 
-На найближчий день-два робота відміняється, - похмуро кинув Джейк. 
-Ти можеш нормально розказати: що тут сталося? 
-Блискавка вночі потрапила сюди. 
Алекс кілька секунд дивився йому в очі, після чого вражено запитав:
-Й-як блискавка? 
-Я не знаю подробиць, мені секретар коротко розповіла. Пошкоджені якісь важливі дроти, чи що, я не розбираюся в цьому. Верхній поверх горів. 
-Твою ж... - прикривши обличчя рукою, протягнув чоловік. 
-Тобі що, ніхто не сказав, що сьогодні треба посидіти вдома? 
-Хто мені мав сказати? 
-Ну... Не знаю. Вотергаус? 
-Мені здається, йому у цій ситуації явно не до мене. 
Джейк зітхнув, відвівши погляд. Алекс кілька секунд непорушно стояв, а потім розгнівано скривився, крізь зуби промовивши:
-От зараза!
-Ти через свій нещасний проєкт? 
Чоловік хотів щось відповісти, але зрозумів, що його відповідь, сказана в пориві гніву, до добра не призведе, тому просто промовчав, злісно прикусивши губу. 
-Ну чого ти? - почав Джейк, - він ж у тебе є збережений на флешці? 
-Є, - коротко відповів Алекс. 
-Ну все, значить все буде добре. 
-Не буде нічого добре, - почав чоловік, - я  втрачу два дні. 
-А вдома ти не можеш цим займатися? 
-У мене вдома немає достатньо потужного комп'ютера для цього. 
-Як немає? Ти ж дуже важливий програміст у нас. 
Алекс кинув на нього злий, образливий погляд. 
-Гаразд, ця фраза була лишньою, вибач. Ти поїдеш зараз додому? 
-Ні. Мені потрібно поговорити із містером Вотергаусом. 
-Навіщо? 
-Аби потім я не був винний. 
-Не думаю, що він зараз у гуморі, і що у вас вийде нормальна розмова. Їдь додому, відпочинь, а ввечері поговориш з ним по телефону. 
Алекс важко зітхнув. Джейк мав рацію. Містер Вотергаус зараз максимально роздратований, занепокоєний та, можливо, навіть розгніваний. Якщо Алекс зараз піде до нього - ризикує зіпсувати собі настрій на кілька днів вперед. Чоловікові нічого не залишилося робити, як просто поїхати додому. 
Даніель ходив кімнатою взад-вперед. Кетрін сиділа перед дзеркалом та намагалася зробити зачіску. Раптом чоловік нервово стукнув кулаком по стіні, дратівливо промовивши:
-Ну чому ніхто ще не телефонує? Де ті результати? 
-Це ж лише перша година дня, - плавно проводячи праскою по волоссі, аби закрутити гарний локон, почала Кетрін, - а тобі сказали, що результат буде після полудня. Все нормально, заспокойся. 
-Чому все це так довго тягнеться? Скоро вже тиждень буде, як ми цю справу мучимо. 
-Я думаю, це вже фінішна пряма. Сьогодні ми будемо знати хто винний, вже точно. Там день-два судове засідання і все. 
-Якби ж все було так гладко, як ти описуєш. 
-Тобі потрібно навчитися оптимістично дивитися на життя. 
-Угу. Звичайно. Навчишся тут, - пробурмотів Даніель. 
Кетрін коротко засміялась, розправляючи кучерик. 
-Чому це ти взагалі сьогодні вирішила причепуритись? - раптом запитав чоловік. 
-Не знаю, - потиснула плечем Кетрін, - просто захотілось. А що? Маєш щось проти? 
-Навіть і не думав, - підійшовши до неї, промовив Даніель. 
Вона розправила останній кучер, гарно розрівнявши всю зачіску. 
-Яка ж ти в мене гарна... - тихим голосом мовив чоловік, обіймаючи її ззаду за плечі. 
-Серйозно?)
-Ідеальна. Очі, волосся, обличчя, посмішка, фігура... Просто прекрасна. 
Вона широко посміхнулася, обхопивши його руку. 
-Ти теж вродливий.
-Та невже?)
-Угу. А ти думав, на що я рік тому повелася?)
-На зовнішність? - вражено запитав Даніель. 
Кетрін голосно розсміялась. 
-Ні, я жартую). 
-А на що ж тоді?) - хитро запитав чоловік. 
-Я там пам'ятаю, це коли було. 
-Півонія, один рік для стосунків - це не так вже й багато. 
-Ні, року ще немає. Ми почали зустрічатися в жовтні. 
-Ти ж сама тільки що сказала, що рік. 
-Так я закохалася в тебе рік тому, а зустрічатися ми почали пізніше). 
-Добре, не буду сперечатися. 
У цей момент пролунав гучний телефонний дзвінок. Даніель одразу ж зірвався з місця, хапаючи телефон та хутко підіймаючи слухавку. 
-Доброго дня? - промовив детектив. 
-Доброго дня, містер Бейкер, - почувся низький чоловічий голос, - ми надіслали результати вам на електронну скриньку. 
-Гаразд, дякую. 
-Дякуємо вам за співпрацю. Пробачте за настільки довгі очікування. 
-Нічого страшного, я все розумію. 
-Гарного дня, до побачення. 
-До зустрічі. 
Даніель перший поклав слухавку, одразу ж перевіряючи свою електронну пошту. 
-Ну? - очікувально запитала Кетрін. 
-Зараз... Є. 
-Є результати? 
-Так. 
-І хто наш "містер щасливчик"?
-Деякий тридцятип'ятирічний чоловік... Йдемо всі в залу, там все розповім. 
Даніель, Кетрін та Олівер сиділи в залі, чекаючи, коли прийде Домінік. Даніель ритмічно стукав ручкою по столі, дивлячись в одну точку. Раптом чоловік важко зітхнув, змінивши позу. 
-Ну і чого ти зітхаєш? - запитав Олівер. 
Детектив потиснув плечем. 
-Просто. Ну де той Домінік? 
-Тут я, - спускаючись вниз по сходах, озвався чоловік, - і немає чого так обурюватися. Давай розповідай, що там. 
-Тільки що надійшли результати, - одразу ж почав Даніель, - чоловіком, що купував волосся у Хлої Кендалл виявився деякий тридцятип'ятирічний норвежець Адольф Бергер. 
-Норвежець? - незрозуміло скривився Домінік, сідаючи за стіл. 
-Так. А чому це тебе так дивує? 
Чоловік лише незрозуміло потиснув плечем. 
-Ну, продовжуй, - нетерпеливо мовила Кетрін, - тридцятип'ятирічний норвежець Адольф Бергер... 
-Експерти, з якими ми співпрацювали, не впевнені, але скоріш за все, він ще досі перебуває у Лондоні. 
-А відома його адреса проживання? - запитав Олівер, - чи готель, чи де він там живе. 
-Якраз цієї інформації роздобути не змогли, - зітхнув Даніель. 
-І ви, до речі, пам'ятаєте, що чоловіків було два? - мовила Кетрін. 
-Думаю, - почав Олівер, - якщо ми знайдемо одного, то з іншим проблем не виникне. Якщо вони вчинили пограбування разом, то зараз, вірогідно, тримаються купи. 
-Не факт, - промовила жінка, - що їм могло заважати після пограбування поділити все добро і далі жити кожен своїм життям? 
-Так, - втрутився Даніель, - на даний момент з'ясувати це не є головною ціллю. Зараз нам потрібно вичислити місце перебування цього норвежця. Після того, як ми це зробимо, стане ясніше, як діяти далі. 
Всі підтримали його стриманим та схвальним мовчанням. 
Алекс припаркував автомобіль біля під'їзду свого будинку. Заглушивши машину, він не одразу схопився за ручку дверей та вийшов назовні. Чоловік закинув голову назад та заплющив очі. Навколо була тишина, що аж у вухах дзвеніло. Життя все продовжувало над ним знучатись. Воно знову поставило йому перешкоди на шляху. Звичайно, до успіху прийти дуже важко, і він це знав. Але з кожним днем ВСЕ ставало ще більш напруженим та хитким: робота, стосунки із членами сім'ї, його стан... Все це вибивало Алекса із колії. 
Чоловік важко зітхнув та, взявши свої речі, що стояли на сусідньому сидінні, вийшов із авто, заблокувавши його. 
Він в'яло провернув ключ у замковій щілині та відчинив двері. Його одразу ж огорнув приємний солодкий запах. Схоже, Лаліт щось готувала на кухні. Чоловік зачинив двері та почав роззуватися. Якраз у цей момент із кухні вийшла здивована Лаліт із рушником та лопаткою в руках. Вона кинула запитальний погляд на чоловіка, промовивши:
-Чому ти приїхав?
-Вночі в офіс влучила блискавка, там щось пошкоджено, тому сьогодні і завтра нам сказали на роботу не виходити, - байдуже підсунувши кросівки під стіну, відповів Алекс. 
-І... Що ти будеш робити далі? 
-Ти про проєкт? 
-Угу. 
-Без найменшого уявлення. Наш домашній комп'ютер не потягне цієї роботи. Там замала операційна система і потрібний інсталятор не проставлений. 
-Не хвилюйся, - підметушилася жінка, - ти все встигнеш доробити. У тебе ще два тижні часу в запасі є. 
-Півтора, - дивлячись в одну точку, коротко відповів чоловік. 
-Все буде гаразд, згадаєш мої слова. Відпочинеш ще ці два дні, наберешся сил. Проведемо час разом. Чим би ти хотів зайнятися зараз? 
-Лягти спати. 
Лаліт тихо, коротко засміялась. 
-Ти, я так зрозуміла, не снідав зранку? 
Він повільно кивнув. 
-Будеш їсти? 
-А що ти готуєш? 
-Млинці смажу. Є ягоди вдома, мед, все як ти любиш). 
Алекс всміхнувся, коротко засміявшись. 
-Ти вмієш розвіяти буденний смуток). 
Лаліт теж посміхнулася. Сміх її чоловіка був для неї, як бальзам на душу. 
Під час роботи виникало дуже багато проблем. Навіть забагато проблем. Це було пов'язано з тим, що злодій норвежець, у нього немає свого офіційного житла у Англії і його не було у Лондонських базах даних. До його пошуку були задіяні люди із самих різних сфер. Тому все це затягнулося аж до шостої години вечора. Але, зрештою, після кількох годин праці, було знайдено його точне місцезнаходження. 
Даніель відчував неймовірне піднесення. Ось він: щасливий кінець, який більше не буде змушувати його якось контактувати із неприємними йому людьми. Команда вирушила навідати "містера щасливчика". Він жив у орендованому будиночку біля виїзду із міста. Це виявився не дуже доглянутий, кремезний, ростом майже як Олівер чоловік, що виглядав старше свого віку. Адольф спочатку поводив себе агресивно. Він почав "вістоювати" свої "права", мов, детективи без дозволу  увірвалися на його приватну територію і все в такому роді. Потім він відбріхувався, що він, мов, не чинив нічого протизаконного. Його ламана англійська, що звучала агресивним, обуреним голосом, так діяла на нерви, що у Даніеля кілька разів сіпнулась верхня губа. 
Чоловіка затримали та відвезли до поліцейського відділку. Він продовжував сильно опиратися, чим ще більше злив та дратував детективів та працівників поліцейських. Його відвели до "кімнати" для допитів, куди зараз, як у випадку з Кедалл, мали підійти Кетрін та Даніель. 
Охоронець відчинив двері перед детективами. Коли вони увійшли всередину, працівник щільно їх зачинив. Адольф, що сидів за столом, побачивши Кетрін та Даніеля, злобно цокнув зубами, явно не бажаючи спокійно говорити. «Ти ще мені тут повиробляйся!» - невдоволено подумав детектив. Він сів перед затриманим чоловіком, паралельно думаючи, як поставити перше питання:
-Навіщо ви здійснили проникнення та пограбування приватного будинку подружжя Бейкерів? 
-Я не буду нічого говорити. 
Даніель провів його суворим поглядом з голови до ніг. 
-Гаразд, але ви зараз шкодите не мені, а собі. Якби ви самі зізналися та все розповіли, можливо, ваше покарання було б менш жорстоке. 
Адольф кинув на нього насторожений, недовірливий погляд. 
-То ви дасте відповідь на моє запитання? - знову спитав детектив. 
-Гроші мені були потрібні... 
-Для чого? 
-Щоб вилізти із злиднів. 
-Докладніше. 
-Я переїхав сюди із Норвегії вісім років назад. Спочатку все йшло добре, у мене була робота, невеликий дохід. Але потім мене звільнили, і з того часу я жив у бідності. 
-Ясно. Ви вкрали лише гроші? 
-Так. 
-Звідки ви знали про сейф? 
-Підслухав під вікнами будинку, коли господарі будинку про нього говорили. 
«Ще голосніше потрібно було обговорювати місце, де ви гроші тримаєте, - невдоволено подумав детектив, - щоб вся вулиця знала»
-Де зараз знаходяться викрадені кошти? 
-У мене вдома. 
-Ви їх не потратили? 
-Я... Ще не знав як розумно їх можна використати. 
Даніель ледь помітно закотив очі, дивуючись із цих людей, після чого, видихнувши, запитав:
-Як ви здійснили проникнення до будинку? 
-Заліз по дереву через вікно. 
-Ми оглядали вікно, через яке ви залізли до будинку, воно виглядає взагалі не торканим. 
-Я працював у Лондоні із вікнами, тому знаю, як його обережно зламати. 
Його голос звучав нервово, налякано та занепокоєно. Схоже, того, що його затримають, Адольф явно не чекав. 
-Зрозуміло. На місці злочину був знайдений волос дівчини Хлої Кендалл, яка стверджує, що ви купили у неї волосся. Це так?
-Так. Я спеціально підкинув його туди, щоб відвести від себе підозри. Ви через неї вийшли на мене? 
-Ми не відкриваємо свої джерела інформації. У ході розслідування, нам здалося щось схоже на те, ніби під час пограбування вас було двоє. Це так? 
-Так. 
-І хто ж був із вами? 
-Мій... - він затнувся, явно не бажаючи видавати свого співучасника, - ні. 
-Що ні? - не зрозумів детектив. 
-Я не розповідатиму цього. 
-Можете не переживати за свого співучасника, у будь-якому випадку ми його, рано, чи пізно, так само знайдемо. 
Спокійний, рівний, суворий та впевнений голос Даніеля звучав настільки переконливо та, можливо, навіть трохи лякаюче, що грабіжник, як лялька-маріонетка, підчинявся йому та продовжив говорити:
-Зі мною був мій знайомий, Ірвін Тайлер. Він мені допоміг, за умов, що я дам йому 25% від того, що ми знайдемо, нікому нічого не буду розказувати, і після цього ми припинемо спілкування. На його автомобілі ми і приїхали до будинку. 
-Де проживає та працює ваш знайомий? 
-Проживає на річній вулиці, у четвертому будинку. Працює консультантом у магазині техніки. 
-Ясно. 
Даніель та Кетрін, що увесь цей час все записувала, підвелися з-за столу та направились до виходу. 
-А... Що зі мною буде? - раптом запитав Адольф. 
-Завтра має бути судове засідання, - відповів Даніель, - чекайте.  
Із цими словами детективив вийшли із "кімнати", залишивши грабіжника один на один із собою. 
Даніель та Кетрін йшоли декілька метрів коридором мовчки. Раптом жінка запитала:
-А що далі? 
-Зараз потрібно поїхати та затримати його напарника. Потрібно все зробити до судового засідання. Надішли Джейн інформацію, що надав Адольф на допиті, якщо у неї є час, нехай зробить протокол його допиту. У нас на це сьогодні часу не буде. 
-Гаразд... 
Кетрін зателефонувала Джейн та все розповіла. Жінка одразу ж погодилась та прийнялась до роботи над протоколом. Даніель ж, Домінік, Кетрін та Олівер поїхали на пошуки другого "містера щасливчика". 
Ірвін, на відміну від Адольфа, поводив себе менш бунтарно. Він спочатку був спокійним, хоча новина про те, що напарник видав його, трохи збентежила чоловіка. Ірвін говорив, що не причетний до цього, що Адольф просив про допомогу, але той відмовлявся. Але чоловік не вмів брехати, тому детективи не повірили його виправдовуванням. 
Консультанта теж затримали та доставили у поліцейський відділок. Із його допитом Даніель сильно не заморочувався, адже всю потрібну інформацію розповів Адольф. Детектив просто поставив декілька питань, аби з'ясувати для чого Ірвін допомагав своєму знайомому у його протизаконній схемі. 
Годинник показував одинадцяту годину вечора, і детективи нарешті були вдома. Над документами вже ніхто не сидів, адже всі протоколи подоробляла Джейн, за що вся команда була ладна цілувати її руки. Цієї ночі потрібно було добре відпочити, адже завтрашній день обіцяє бути насиченим. 
Кетрін сиділа на ліжку та мастила руки і обличчя кремом. Вона вже була в душі та готувалася лягати спати, на віддміну від Даніеля, який щось зосереджено перечитував у телефоні. Раптом жінка, розмастивши крем по щоках, запитала:
-Ти всім зателефонував? 
-В якому сенсі? - не відриваючи погляду від екрану, запитав чоловік. 
-Ну... Причетним людям, які мають бути завтра на суді: Кендалл, господарям будинку? 
-Хлої я телефонував, ще коли ми у відділку були. Хазяїну зараз зателефоную. 
Він важко зітхнув, набираючи контакт батька. Цей раз Даніель був намірений розійтися без лишніх розмов та з'ясування стосунків. 
Ванесса та Стівен лежали в ліжку. Жінка ще листала телефон, а чоловік просто лежав та дивився в стелю. Він прокашлявся, після чого перевернувся на інший бік. Невдовзі дружина запитала:
-Ти продовжив бронь на наш номер? 
-Ще ні, - осілим голосом відповів Стівен. 
-Чому? 
-Забув. Завтра продовжу. 
-Слухай, - вона підсунулась ближче до нього, відкладаючи телефон, - нам потрібно придумати, як помирити сім'ю. 
-Я обдумував багато варіантів, але не думаю, що хлч один із них спрацює. 
-Ну чому ти так категорично? А якщо все таки хоч щось вийде? 
-Ну і що ти пропонуєш? 
-Спробувати, коли впіймають бандитів, що нас пограбували, покликати Даніеля та Алекса в гості. Прибрати гарненько в будинку, приготувати багато смачних страв. Можливо, це хоча б трошки нас зблизить? 
-Над цим потрібно ще добре подумати... Може є якісь кращі варіанти. 
-Які? На мій погляд, вечеря у спокійній обстановці, це найкращий варіант. 
-Ти впевнена, що вони погодяться прийти? 
-Ні... Але варто хоча б спробувати... 
-Побачимо. 
Ванесса важко зітхнула, похмуро опустивши погляд. Раптом телефон Стівена голосно задзвонив. Чоловік в'яло взяв його із тумбочки, трохи вражено промовивши:
-Даніель телефонує...
-Серйозно? - зливувалася жінка, - підіймай слухавку. 
Чоловік приклав телефон до вуха, промовляючи:
-Доброго вечора... Чи... Верніше вже ночі. 
-Я перепрошую, що потурбував вас у пізню годину. Нам вдалося затримати людей, що вчинили пограбування вашого будинку. Завтра о десятій годині ранку має відбуватися суд над ними, де ваша присутність є обов'язковою. 
-Де це буде відбуватися? - запитав батько. 
-У міському суді, що знаходиться на проспекті. 
-Гаразд. Куди нам приходити? 
-Як будете на місці зателефонуєте, до вас хтось вийде і проведе. 
-Гаразд, дякую. До побачення. 
Даніель здивовано округлив очі. «І... Все? - подумав чоловік, - так просто? Він навіть не буде більше нічого говорити? Невже вони вже здалися?»
-До побачення, - відповів детектив, після чого кинув слухавку. 
-Що? - одразу запитала Кетрін. 
-Нічого. А що мало бути? Приїдуть завтра до суду. 
-А я бачу, що щось не так. Ти ніби очікував на щось інше. 
-Тобі здалося, - коротко кинув чоловік, - засинай, а я піду в душ. Добраніч. 
Даніель підійшов до неї та поцілував в щоку. Він хотів було вже відсторонитися, як жінка обхопила його шию руками, цим самим щупиняючи його. Вона ніжно поцілувала його в обидві щоки, після чого мовила:
-Люблю тебе. 
-І я тебе люблю. Спи, завтра буде важкий день, півонія. 
Із цими словами він залигив її одну, поринати у приємний довгоочікуваний сон.