Ранок був ще більш похмурий, ніж вчора. Накрапав дощ, дув холодний вітер. Від теплого липня, який ще кілька днів тому панував навколо, не залишилось і сліду. Складалося враження, ніби зараз кінець осені, хоча календар показував лише середину літа. Температура повітря, як і обіцяли вчора в новинах, порівняно із попередніми днями, значно впала.
Перша половина дня пройшла у незрозумілій напрузі та нетерпеливих очікуваннях дзвінка із лабораторії. Усім, а особливо Даніелеві, хотілося якомога швидше завершити цю справу.
З самого ранку ніхто до ладу і не бачився. Навіть за сніданком. Дехто снідав у різний час, а дехто взагалі відмовився від ранішнього прийому їжі.
Даніель від рання не міг знайти собі місця. Чи те він так чекав дзвінка з лабораторії, чи те настільки перейнявся вчорашньою зустрічюю із Алексом. На рахунок цього він відчував неоднозначні емоції. З одного боку чоловік не хотів довіряти брату. Хоча, вагомих причин на те не було, але його серце постійно кололо незрозуміле відчуття підозри та недовіри, що заважало йому налагодити хороші стосунки із рідною людиною. Але звідки воно взялося? Чому недовір'я не могло відпустити його душу? Чого він так боїться? А з іншого боку Даніеля мучила совість. Чоловік відчував деяку бридку провину перед Алексом, адже брат був налаштований позитивно, дружелюбно та щиро, а Даніель просто відштовхнув усю доброту та любов, які неодноразово були проявлені у його бік.
Він стояв біля вікна, спостерігаючи за похмурою, як і його настрій, погодою, яка, чомусь, ще більше пригнічувала його стан. Чоловік сполохувався на кожне сповіщення, що надходило на його телефон, щоразу сподіваючись, що це буде той довгоочікуваний дзвінок із лабораторії.
Раптом двері до кімнати повільно відчинилися. Даніель обернувся, побачивши на порозі Кетрін. Вона зачинила двері та одразу навмисно підійшла до нього, запитавши:
-Із лабораторії телефонували?
Він заперечливо похитав головою.
-Вони що там подуріли? - обурилася жінка, - скільки можна все те ялозити?
Чоловік промовчав.
-Ну... - розчаровано протягнула Кетрін, - чому ти такий похмурий?
-Нічого, все гаразд.
-О, а як доречі пройшла ваша зустріч? Ти вчора як повернувся нічого до ладу не розповів, згадавши, що ще якась документація не зроблена.
Він проковтнув ком у горлі, важко зітхнувши.
-Ніяк, - невдовзі відповів Даніель.
-Як це? Давай по порядку.
-Спочатку ми просто розмовляли на різні теми. Було важко побудувати діалог, але згодом все якось саме пішло. Алекс... - він замислився, підбираючи потрібне слово, - приємна людина. Під кінець він попросив мій номер телефону. Я сильно завагався: давати, чи ні. Він це помітив, за його словами "прочитав у мене на обличчі" і сказав, що якщо я не хочу продовжувати спілкування, то він все зрозуміє. На цьому Алекс просто встав з-за столу та вийшов.
-І... Чому ж так?(
-Якщо бути відвертим... Я справді не дуже хотів давати йому свій контакт та підтримувати спілкування.
-Чому? - здивовано запитала Кетрін.
-Я все ще в чомусь сумніваюся та не можу довіритись йому. Мене щось постійно відштовхує.
-Тобі просто потрібно навчитися довіряти людям. Ти до всіх занадто підозріло ставишся. Я... Розумію можливу причину цього, але потрібно боротися зі своїми слабкими сторонами, хіба не так?
-Так, але... Мені всеодно важко повірити йому та його щирим почуттям. А якщо все обернеться обманом?
Кетрін промовчала. Вона не знала, що на це відповісти. Але їй і не довелося. У цей момент пролунав телефонний дзвінок. Даніель моментально сполошився, із надією беручи телефон. Побачивши, хто йому телефонує, він дещо пожвавішав. Чоловік підійняв слухавку, одразу ж, можливо навіть трохи нахабно, кажучи:
-Доброго ранку. Результати готові?
-Доброго, - почувся приємний жіночий голос, - так, містер Бейкер. Можете під'їхати за заключенням, я вас чекаю.
-Гаразд, дякую. Я буду приблизно через сорок хвилин.
-Добре, буду чекати вас, до зустрічі.
-До побачення.
Багато говорити було ні за чим: усі, тільки почувши, що результати експертизи готові, моментально зібралися та поїхали у місто.
Рівно о шостій ранку на тумбочці біля ліжка завібрував будильник. Алекс підскочив на ліжку, кілька секунд тямлячи: що це відбувається, який сьогодні день і котра година. Вимкнувши будильник, він глянув на екран телефону і, побачивши у верхньому лівому кутку екрану характерний напис "понеділок, 17.07", його настрій моментально пішов вниз. Знову робота... Ще один важкий, напружений тиждень. На розум прийшла лише одна вимучена думка: «І коли це все закінчиться?(» Чоловік підвівся з ліжка та вже мав іти у ванну кімнату, як почувся заспаний голос дружини:
-Ти вже йдеш?
-Угу.
-Снідати будеш?
-Ні.
-А я думаю інакше. Йди вмивайся, я тобі тим часом щось швиденько зготую, чи розігрію.
-Лаліт, я не вс...
-Встигнеш, не переживай. Давай, іди вмивайся.
Вона підвелася із ліжка, заклавши пасмо вкрай скуйовдженого та заґудзованого волосся за вухо, та, накинувши халат, пішла на кухню. Чоловік не мав наснаги сперечатися із впертою дружиною, тому вирішив промовчати та вчинити, як вона радить.
На душі у чоловіка досі були неприємні почуття після вчорашньої зустрічі із Даніелем. Він відчував себе відкинутим, неприйнятим та просто непотрібним. Ні, він не ображався на брата. Алекс досі горів бажанням поріднитися із ним, побудувати теплі стосунки. Але він відповідав лише холодом та недовірою. Цей факт водночас і дратував, і засмучував, і заставляв задумуватись над багатьма речами. Чому Даніель постійно відштовхує його? Чому не може прийняти у коло рідних людей? Справа в ньому, чи в Алексі?
Лаліт на швидку руку приготувала сніданок. Поки Алекс вмився, одягнувся та зробив інші "ранішні справи", їжа вже була готова. Чоловік сидів за столом на своєму звичному місці і швидко їв сніданок, аби встигнути вчасно приїхати на роботу. Лаліт спостерігала зміну його настрою протягом вчорашнього дня. Як він схвильовано та із деяким піднесенням збирався на зустріч із Даніелем; і у якому настрої звідти повернувся: вкрай розчарований та засмучений. Жінку дуже непокоїли ці події і те, як вони впливали на її чоловіка. А ще постійна напруга та навантаження на роботі. Можна було зійти з розуму.
Лаліт важко зітхнула, сумним голосом запитавши:
-Ну і чому ти знову не в гуморі?(
-Ти знаєш, - байдуже кинув чоловік.
-Через брата?(
Він промовчав.
-Алекс, перестань хвилюватися через це. Ні, то ні, ну буває. Не всі люди у цьому світі готові тебе прийняти, ти мав бути готовий до цього.
-Я і був готовий. Але все почалося дуже гарно та обнадійливо. Я вже було повірив, що ми розпочали на більш-менш хорошій ноті, і у нас вийде поріднитися. Через це я втратив пильність, і потім було дуже боляче чути відмову.
-Може ви ще зможете налагодити хороші стосунки. Потрібен час. Зараз всі на нервах, ситуація така. Може потім його відпустить.
Алекс замислився, невдовзі сказавши:
-Можливо... Але я тепер, чомусь, так не думаю.
-Чому тебе взагалі так зачепила ця ситуація? До батьків ти так не тягнешся.
-Тому що це зовсім різні речі, Лаліт. Батьки мене зрадили та відмовилися від мене. Це одне. А про брата я мріяв відколи себе пам'ятаю. Завжди хотілося мати рідну, чимось схожу на тебе людину, як зовнішньо, так можливо і характером. Яка зможе допомогти, коли потрібно, підставити плече, якій можна буде довіритись. У нас тече одна кров, ми, у деякій мірі, одне ціле. Але, на жаль, нам, схоже, не судилося бути у теплих, довірливих та міцних стосунках один з одним, - він протер очі, важко зітхаючи, - про що я неймовірно жалію...
Лаліт промовчала, розуміючи, що всі слова для втіхи скінчилися. Алекс глянув на годинник і, побачивши години, аж сіпнувся, підскочивши з місця і промовивши:
-Все, у мене більше немає часу на розмови, я біжу. Бувай.
Чоловік м'яко поцілував її в лоб, коротко приобійнявши за плечі, та вибіг із кухні. Жінка не встигла і слова вставити, залишившись один на один зі своїми роздумами та деякими переживаннями.
Автомобіль під'їхав до будівлі лабораторії. Даніель, паклавши авто на стоянкове гальмо, одразу ж вистрибнув із машини, впевнено йдучи до будівлі.
Чоловік швидкою ходою йшов коридорами, не маючи у голові зараз ніяких думок, окрім тих, що стосувалися розслідування. На даний момент його хвилювало лише якнайшвидше завершення справи. Даніель підійшов до потрібних йому дверей та нетерпеливо постукав. Майже одразу почулося голосне: «Увійдіть!» Чоловік впевнено відчинив двері та зайшов до кабінету. Його зустріла та сама жіночка, що давно працювала тут та вже знала Даніеля в обличчя.
-Доброго дня, містер Бейкер, - промовила вона.
-Доброго.
Жінка взяла зі столу кілька папірців та простягнула їх чоловікові зі словами:
-Ось результати експертизи. Ми визначили, що волосок належав дівчині Хлої Кендалл.
«Дівчині?.. - здивувався Даніель, - бути такого не може! Все вказувало на те, що це чоловіки».
-Місіс Кінг, а... Тут не може бути якоїсь помилки? - запитав детектив.
-Ні. Всі результати абсолютно точні.
-Гаразд... Дякую.
-Будь ласка, містер Бейкер. До побачення.
-Гарного дня.
Він вийшов із кабінету та напрвився до автомобіля.
Стівен та Ванесса сиділи за столиком у ресторані готелю, чекаючи їжу, яку вони замовили на сніданок. Спочатку між парою висіло мовчання. Кожен був повністю занурений у свій безкінечний потік думок, більшість з яких були пусті та не мали ніякого сенсу. Як у якийсь момент жінка запитала:
-Який план дій на сьогодні?
-А ти яких дій хочеш? - хриплим, осілим голосом запитав чоловік.
-Ну... А що, будемо цілий день у готелі сидіти? Може хоч дізнатися як там... Наш будинок?
-Хм, будинок... - хмикнув Стівен, після чого зайшовся сухим кашлем.
Цієї миті принесли замовлення, що знову породило тишу між подружжям. Ванесса їла охоче та із апетитом, в той час, як Стівен лише поколупав виделкою свій сніданок, після чого відсунув тарілку, впершись у спинку стільця. Жінка помітила, що чоловік не їсть і здивовано запитала:
-Чому ти нічого не їси?
-Тому що я не гол...
Він голосно закашлявся. Його кашель був настільки голосний, що аж всі відвідувачі обернулися на чоловіка, дивлячись на нього з деяким осудом та незадоволенням. Невдовзі він затих. Його обличчя почервоніло, дихання стало важким.
-Стівен, все гаразд? - занепокоєно запитала дружина.
Він лише відкрив рота, аби відповісти їй, як його черговий раз схопив приступ кашлю. На цей раз він зібрав уже не прискіпливі та засуджуючі згляди людей, а більш здивовані та навіть трохи стурбовані. Ванесса налякано підвелась з-за свого місця, підібігаючи до нього. Раптом чоловік затих. Його тіло в'яло, непритомно обвисло на спинку стільця, голова похилилася на бік. Він втратив свідомість. До них одразу ж кинулося троє людей із зали: двоє міцних хлопців та дівчина, схоже, це були якісь медики, адже поводилися вони дуже впевнено та вміло. Вони почали ставити деякі питання Ванессі, аби вона хоч приблизно розказала, що із її чоловіком може бути не так, але жінка була настільки вражена та перелякана цією ситуацією, що не змогла до ладу відповісти їм.
Кетрін зітхнула, притуливши голову до вікна. Її настрій був неоднозначний. Можливо, вона переймалася стосунками Даніеля із сім'єю, які щодня все більше починали загострюватися, а можливо на неї просто вплинула погода. Але втішало те, що уже сьогодні детективи напевне будуть знати, хто пограбував будинок Бейкерів, і уже протягом одного-двох днів справа буде завершена.
Кетрін, несподівано для себе, рефлекторно струсилась всім тілом. Вона взяла піджак, що до цього лежав у неї на колінах, та накинула його на плечі.
-Замерзла?) - запитав Олівер, помітивши її дії.
-Угу, - кивнула жінка, - трохи.
-Нічого, скоро знову має потеплішати.
-Ти влаштувався працювати у гідрометцентр? - іронічно запитав Домінік, який, склавши руки на грудях, сидів із закинутою назад головою та заплющеними очима.
-Прогноз погоди інколи читаю.
-Просто останнім часом, коли ти відкриваєш рот, я впевнений, що це щось пов'язане із погодою.
-Домінік, ми в Лондоні), - посміхнулася Кетрін, - про що тут, як не про погоду, говорити?)
-Про політику, - саркастично промовив Олівер.
Домініка аж перекосило. Теми на кшталт політики він не міг терпіти.
-Ой, ні, ні, ні, - протягнув чоловік, - який там, кажеш, прогноз погоди на наступні дні?
Кетрін та Олівер засміялись.
-Сонячно і без опадів), - відповів Браун.
-Цікаво, те що наступні дні будуть сонячними, може означати, що у нас найближчим часом теж все стане на свої місця? - замислено мовила жінка.
-Мені в це несильно віриться... - промовив Домінік.
-Чому?
-Не знаю.
У цей момент двері біля водійського місця відчинилися і до автомобіля сів Даніель. Він незрозуміло зітхнув, промовивши:
-Волос належить дівчині Хлої Кендалл.
-Дівчині?.. - перепитав Олівер.
-А тут не може бути помилки? - запитав Домінік.
-Сказали, що ні, - відповів Даніель.
-Але ж як би там не було, її волос знайшли на місці події. Значить вона якось причетна до цього.
-А може це просто була знайома... - Домінік затнувся, підбираючи слова, - хазяїнів будинку? Вона була в них у гостях, та й волос випав?
-Якраз на підвіконнику, біля вікна, через яке грабіжники проникнули у дім? - із легкими нотками іронії у голосі запитав Олівер.
-А я вважаю, що переконатися всеодно потрібно. Даніель, зателефонуй потерпілим та запитай, чи серед їхніх друзів, чи знайомих немає деякої... Хлої Кендалл? Так, Хлої Кендалл.
Детектив кинув на нього важкий погляд, явно не бажаючи телефонувати батькові, але водночас розуміючи, що це всеодно доведеться зробити. Він, кілька секунд подумавши, дістав телефон та почав шукати потрібний контакт. Невдовзі він приклав телефон до вуха, чекаючи, поки співрозмовник підійме слухавку. Але цього не відбулося. Даніель зателефонував ще раз. Слухавки знову ніхто не підійняв.
-Що це за фокуси... - невдоволено пробурмотів детектив.
-Не підіймає слухавку? - запитала Кетрін.
-Угу. Два рази.
-Зателефонуй до хазяйки, - промовив Домінік.
Даніель видихнув, намагаючись тримати свої негативні емоції при купі. Він набрав контакт Ванесси. Перша спроба... Друга... Третя... Слухавки знову ніхто не підійняв.
-Та що це таке! - роздратовано мовив чоловік.
-Можливо, вони просто ще не прокинулися? - промовив Домінік.
-О першій годині дня? - іронічно перепитав Олівер.
-Може щось сталося? - припустила Кетрін.
-А може вони просто ігнорують мене? - невдоволено сказав Даніель.
-Я так не думаю, - почала Кетрін, - судячи із їхніх дій, ставлення до тебе і почуттів, вони б не стали ігнорувати твої дзвінки. Звісно, якщо все це щиро.
-В тому й справа, що я сумніваюся в цьому, - мовив детектив.
-А ти знаєш в якому вони готелі зараз живуть? - запитав Домінік.
-Знаю, - коротко кинув Даніель.
-В якому?
-"Дощовий острів".
-Це недалеко звідси... - почав обережно говорити Домінік, - може тоді... Поїдемо туди? Якщо дійсно щось трапилось?
Чоловік кинув на нього важкий, дратівливий і незадоволений погляд.
-Даніель, Домінік має рацію, - промовила Кетрін, - потрібно поїхати і подивитися. А якщо це стосується нашого розслідування? Те, що вони не підіймають слухавку ненормально.
Він вдихнув повні груди повітря, закинувши голову назад та заплюшивши очі. Невдовзі він повільно видихнув та, розуміючи, що це необхідно зробити, промовив:
-Гаразд. Їдемо.
Медики положили Стівена на підлогу, забезпечивши відкрите місце із хорошим притоком повітря. Буквально через пів хвилини чоловік прийшов до тями. Він повільно розплющив очі та в'яло окинув поглядом людей, що схились над ним. Чоловік спочатку не розумів, що трапилося, що це за люди біля нього і чому він так кепсько почувався. Поки хлопець та дівчина намагалися все йому згадати, інший хлопчина підійшов до Ванесси, яка стояла трохи поостронь та занепокоєно спостерігала за цим всім, і запитав:
-Як ваше ім'я?
-Ванесса Бейкер.
-Приємно познайомитись. Я Ілон Блант. Це ваш чоловік?
-Так.
-З ним таке давно відбувається, чи вперше?
-В-вперше... Тобто... Свідоміть він втратив вперше, а кашель є давно.
-Знаєте... Я би вам радив звернутися до лікаря. У вашого чоловіка нездоровий стан.
-Я... Знаю... Але якось немає на те часу.
-Це не виправдовування. Своє здоров'я не можна відкладати на потім. Це, звісно, ваша справа, але я озвучив свою думку.
-А... Що з ним?
-Ніби все нормально.
-Гаразд... Дякуємо вам.
-Будь ласка. Зараз ми допоможемо вашому чоловікові дістатися до вашого номеру. Ви ж в цьому готелі зараз живете?
-Так, так.
-Чудово.
Хлопці допомогли Стівену підвестись та дійти до спальні. Виявилося, що Бейкерам допомогли студенти медичного університету. Ванесса ще раз щиро подякувала їм, після чого ті пішли.
Чоловік лежав на ліжку, в'яло дивлячись в стелю. Він явно не очікував такого від себе. Про те, що він може сильно закашлятися він знав, але навіть й не думав, що знепритомніє. До кімнати зайшла Ванесса, яка провела студентів. Вона сіла на край ліжка поруч із чоловіком, важко зітхнувши.
-Як ти? - запитала жінка, дивлячись на нього поглядом, повним жалю.
Він похитав головою.
-Знаєш... Варто звернутися до лікаря. Тобі стає все гірше й гірше. Це не просто кашель, ти ж сам це бачиш.
-Звернуся.
-Коли?
-Не знаю.
Вона знову зітхнула. Чомусь, останнім часом жінка робила це дуже часто.
-Де мій телефон? - раптом запитав чоловік.
-Зараз принесу, - відповіла Ванесса, підвівшись та вийшовши з кімнати.
Жінка залишила телефон у прихожі, коли допомагала студентам привести її чоловіка у номер. Вона взяла гаджет та глянула на себе у дзеркало. Ще ніби відносно молода, гарна, солідна жінка, яка могла б зараз бути щасливою... Але, чомусь, доля вирішила інакше. Чому життя поставило перед нею такі випробування? Це "нагорода" за легковажність у юності? Її обличчя стало ще більш сумним.
Ванесса вже хотіла було йти, як почувся стук у двері. Вона здивувалась та збентежилась, адже зараз вони з чоловіком явно нікого не чекали. Жінка глянула у вічко і побачила, що перед дверима стоїть Даніель. Серце незрозуміло тьохнуло. Вона одразу ж відчинила двері, розуміючи, що зараз буде дуже важко. Чоловік, як тільки вхідні двері відчинилися, зайшов до номеру, одразу ж промовивши:
-Доброго дня, чому ви не підіймали слухавку? Що це за фокуси?
-Й-які фокуси? Яку слухавку? - не зрозуміла Ванесса.
-Я телефонував на ваш та на мобільний вашого чоловіка по три рази. Чому ви не підіймали слухавку?
-Вибач, ми... напевно не чули.
-На "ви", будь ласка.
-Чому?(
-Що "чому"? - не зрозумів Даніель.
-Чому ми маємо звертатися одне до одного на "ви"? Ми ж... Рідні люди?
-Ми не рідні люди, - холодно відповів чоловік, - будь ласка, не міняйте тему, я ще раз запитую: чому ви не підіймали слухавку.
-Ми... Сьогодні ми снідали і Стівен зайшовся голосним кашлем, після чого знепритомнів. Ми дуже перелякалися, тому й не чули. Пробачте.
«Знепритомнів?..» - промайнуло у його голові.
-А... - протягнула жінка, - чому ви, власне, прийшли?
-У вашому колі знайомих є деяка Хлоя Кендалл?
-Кендалл... Ні, немає.
-Гаразд. І на майбутнє, коли я телефоную завжди підіймайте слухавку, незалежно від обставин. Дякую. Вибачте, що потурбував.
Даніель уже зібрався йти, як почувся знайомий осілий голос:
-Даніель?
Всередині все перевернулося десять разів. Ванесса та Даніель обернулися, побачивши Стівена, що стояв у дверному отворі.
-Чому ти сюди прийшов? - одразу ж заходилась жінка, - йди відпочивай.
-Ні, - твердо відповів чоловік, - вийди звідси на кілька секунд.
Ванессу це явно вразило, але вона навіть не стала сперечатися та одразу ж вийшла із прихожої. Даніель впевнено взявся за ручку вхідних дверей, бажаючи якомога швидше піти звідси.
-Так і підеш, не привітавшись із батьком?
Він обернувся, роздратовано дивлячись на Стівена. У цей момент уся ввічнивість обсипалась.
-Ти мені не батько.
-Як? Я ж... Кхм, кхм... Виростив тебе, забезпечував.
-Перший пункт лишній.
-Чому?
-Ти хочеш поговорити? А я ні.
Він обернувся до дверей, намірюючись вийти.
-Даніель, зачекай не йди.
Детектив знову обернувся, таким самим поглядом глянувши на батька.
-Чому ти прийшов.
-Я вже все з'язував.
Він черговий раз схопив ручку вхідних дверей, як відчув, що його хтось, в свою чергу, схопив за запястя.
-Стривай, - промовив Стівен, тримаючи його руку, - чому ти постійно тікаєш і не хочеш нормально поспілкуватися.
-Бо нам немає про що розмовляти! Ти мені ніхто. Чуєш? НІ-ХТО!
Він вирвав руку із долоні батька, дивлячись на нього розлюченим поглядом. Стівен проковтнув ком у горлі, прикро дивлячись на стіну.
-Ти розумієш, що тільки що у моє серце прилетіла стріла?
-А скільки стріл летіло в мене, ти не подумав?! Я вісімнадцять років терпів твої докори, суворість, байдужіть та холод. Вибач, але нам немає про що говорити.
Даніель вийшов за двері, відчуваючи, що зараз не витримає. Він знав, що все так закінчиться. Хотілося голосно закричати так, щоб аж на стінах тріснула штукатурка. Душа розривалася. Їй було нестерпно боляче. Чому? Що це було за відчуття? Чоловік, паралельно намагаючись вгамувати свої емоції, покинув будівлю готелю, прямуючи до автомобіля.
Двері зачинилися прямо перед носом у Стівена. На душі стояло таке збентеження, жаль та безвихідь, що не передати словами. Ці відчуття, почуття власної провини, несподівані прояви щирої любові до обох синів, які так її відштовхували та не визнавали, здушували серце грубими залізними ланцюгами. Чоловік спочатку хотів щось зробити. Зупинити сина? Не дати йому піти? Щось ще сказати? Але якийсь маленький незрозумілий гострячок, який колов душу, не дав цього зробити. Стівен ще кілька хвилин стояв та розчаровано дивився на вихід. «Даніель... - думав він, - сину... Якби ж ти знав, що я відчуваю(...»
Раптом чоловік почув голос за спиною:
-Чому ти тут ще стоїш? - тихо запитала Ванесса, - тобі потрібно сьогодні відпочивати.
-Не чіпай мене.
-Що сталось, що він то...
-НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ! - крикнув чоловік.
Жінка прикрила рот рукою та округлила очі, кілька секунд постоявши на місці, а потім вибігши із приміщення. Він почав нервово дихати. Чоловік стиснув щелепи та запустив руки у волосся, ледь не вириваючи його. У ньому бушували емоції. Хотілося кудись зникнути. Його роз'їдали відчуття своєї провини, якась незрозуміла ненависть до себе. Коли це все закінчиться?..
Алекс сидів перед монітором, не тямлячи котра зараз година, скільки він вже працює та взагалі що відбувається навколо. У нього була лише одна ціль - вчасно здати проєкт. Але доля не хотіла йти на зустріч чоловіку. З самого початку все почало йти шкереберть. То з'їхде код програми, то заглючить операціна система, то він сам заплутається у написаному ним коді. Все це дуже дратувало, відволікало, та значно уповільнювало процес роботи.
Сьогодні в офісі він майже нікого не бачив. Або його свідомість просто була глибоко занурена у незкінченні роздуми, або у офісі сьогодні справді було не дуже людно. Алекс навіть не знав, чи є сьогодні його начальник.
Чоловік продовжував інтенсивно працювати. Раптом у двері хтось постукав. Він, навіть не замислюючись, хто це міг бути, на "автоматі" промовив: «Увійдіть». До приміщення одразу ж зайшов начальник. Алекс відірвав погляд від екрану. Побачивши містера Вотергауса, чоловік злегка напрягся.
-Доброго дня, містер Вотергаус, - перший привітався Алекс.
-Доброго. Ти працюєш?
-Як бачите.
-Тут змінилися вимоги до проєкту...
-Я сподіваюсь, не дуже кардинально?
-Ну...
Чоловік простягнув програмісту папір формату А4, на якому було надруковано багато тексту. Алекс взяв його до рук та почав уважно читати. В якийсь момент його очі округлились і він вражено промовив:
-Серйозно?!
-Щось не так?
-Я... Уже зробив частину роботи по-іншому.
-Значить перероби.
«Та я скоро посивію з цим дурним проєктом!» - роздратовано подумав Алекс.
-А... Може ви мені якогось напарника дасте? Дуже складно робити такі великі обсяги роботи одному.
-Ніхто із наших працівників, окрім тебе, не володіє потрібними навичками. Тим більше я би нікому із них і не довірив би такий важливий проєкт, тільки тобі.
«Угу. А ще кілька днів тому ти говорив до мене ледь не погрозами», - намагаючись не вибухнути від негативу, подумав чоловік. Алекс тільки-но набрав повітря в груди, аби щось сказати, як містер Вотергаус перебив його наміри, промовивши:
-Все, мені пора йти. Я залишаю ці вимоги тобі. Гарного дня.
Начальник швиденько вийшов за двері, спеціально, аби не слухати м'яких обурень Алекса. Чоловік залишився один на один із собою і роботою. На душі залишився незрозумілий осад. Він взяв список вимог та, важко зітхнувши, знову почав перечитувати їх. Програміст помітив, що із іншого боку аркуша щось просвічується. Він байдуже перевернув його, аби глянути що це, сподіваючись, що не ще десять пунктів вимог. Але там був надрукований якийсь, схоже, вже непотрібний список. Алекс подумав: «Це що? "Стокдейл" тепер буде економити папір? - він вчитався у рядки таблиці, - ого... Та це ж IP-адреси всіх наших комп'ютерів! Оце так! Директорський, Вотергауса... О, і мій тут є». Чоловік, сам не зрозумів чому, але його рука потяглася за телефоном і зробила фото цього списку. «І навіщо мені IP наших комп'ютерів?.. Ай, може колись знадобиться», - промайнуло у його голові. Алекс заховав телефон і, черговий раз зітхнувши, перевернув аркуш назад, починаючи переробляти проєкт під нові вимоги.
Даніель відчинив дверку біля водійського місця та сів у машину. Кетрін, Олівер та Домінік одразу ж сполошилися, чекаючи, коли детектив розкаже, що йому сказали потерпілі. Але на чоловікові не було обличчя. Його дихання було нерівномірним. У очах стояли такі почуття, що навіть ворогові не побажаєш. «Знову пересварилися...» - зрозуміла Кетрін, прикро прикусивши нижню губу. Даніель стримано видихнув та рівним тоном промовив:
-Я... Запитав господарів будинку... Серед їхніх знайомих немає людини із ім'ям Хлоя Кендалл.
-Значить це більше підтверджує ту теорію, що вона є злочинницею, - мовив Олівер.
-Їдемо у поліцейський відділок, - почав Домінік, - потрібно вичислити її адресу проживання та інші потрібні дані.
-Так... Їдемо, - відповів Даніель, заводячи автомобіль.
Поїздка до поліцейського відділку відбувалася мовчки. Ніхто навіть не намагався завести якусь розмову. Чи то на атмосферу довокола так тиснув пригнічений та розклеїний настрій Даніеля, чи то не було ніяких тем для обговорень.
Через деякий час роботи було знайденр всі дані про дівчину, чий волос знайшли на місці події. Звичайно, все не пройшло так гладко. У процесі виникло безліч своїх труднощів та нюансів, які дещо сповільнили роботу, але зараз це вже не мало ніякого сенсу.
Уже через кілька годин у поліцейському відділку стояв ґвалт. Молода вісімнадцятирічна дівчина, Хлоя Кендалл, бурно щось доводила детективам та працівникам поліції, які її навіть на слухали. Вона барахталась у руках поліцейського, що її тримав, але чоловік, наче кремінь, не звертав на те жодної уваги. Для нього тримати Хлою було взагалі не складно, адже та була маленька, худенька та низенька. Із яскраво-рудим хвилястим волоссям під каре, ластовинням та блакитними очима, вона виглядала наче ляльочка.
Невдовзі гамір трохи влягся. Дівчину відвели до так званої "кімнати" для допитів, куди невдовзі мали підійти детективи. Спочатку на допит мали йти Кетрін та Даніель, але у неї та Домініка з'явилися деякі справи, тому в результаті до підозрюваної відправились Даніель та Олівер.
Вони зайшли до темного, трохи прохолодного приміщення. Там, із кутка в куток, нервово ходила та сама молода дівчина, що так голосно репетувала. Побачивши двох детективів, які раніше її затримали, вона дещо налякано та недружелюбно скосила на них погляд.
-Ну і чого ви прийшли сюди? - сердито запитала Хлоя.
-Допитати вас, - спокійно відповів Даніель.
-Ви ж не хотіли мене слухати, ні?
-Тоді було не підходяще місце для того і час. А тепер ми можемо вас вислухати.
-Та немає що слухати! - крикнула дівчина, - я не грабувала ніякий будинок і нічого до того не маю! Та ви гляньте на мене! Ну де я зможу пограбувати будинок?
Даніель на хвильку замислився, кілька секунд вивчаючи та аналізуючи зовнішність Хлої. Дійсно, її маленька, акуратна статура не могла вказувати на те, що вона здатна на щось таке, але робити швидкі висновки було не варто.
-Давайте ми присядемо, - вказавши на стіл, що стояв у центрі кімнати, промовив Даніель, - і ви детально все розкажете.
Дівчина невдоволено закотила очі та, роблячи різкі рухи, сіла за стіл. Вона, схоже, сильно хвилювалась.
-Без різких рухів, будь ласка, - із суворими нотками в голосі, мовив детектив.
Хлоя промовчала, але, судячи із її виразу обличчя, явно перекривила слова чоловіка у себе в голові. Даніель та Олівер також сіли за стіл навпроти підозрюваної.
-А тепер, - почав Даніель, - можете говорити.
-Я не грабувала той нещасний будинок, не маю до того ніякого відношення і взагалі не розумію про що йде мова, і чому я зараз тут!
«Із тим що той булинок "нещасний" я погоджусь...» - подумав Даніель.
-Але на місці події був знайдений волос, і експертиза показала, що він належить вам.
У цей момент дівчина незрозуміло змінилась на обличчі.
-Волос? - перепитала Хлоя.
-Так.
-Як там опинився мій волос? У цій вашій експертизі не могло статися помилки?
-Ні.
Вона знову невдоволено скривилась, кажучи:
-Як там опинився мій... - дівчина затнулась, раптом щось починаючи обдумувати, - ну звичайно...
-Що? - підійнявши брову, запитав Даніель.
-Я нещодавно продала своє волосся.
Чоловіки змінилися на обличчі, схрестивши погляди.
-Можна детальніше, - зацікавлено мовив Даніель.
-Я студентка. Бідна студентка. У мене були деякі проблеми із фінансами. Я не знала як їх вирішити, адже моя мізерна зарплатня мала бути через два тижні, а гроші потрібні були терміново. У мене було довге волосся, довше поясниці точно. Я вирішила його відрізати та продати. Як бачите, зараз у мене коротка стрижка, значить я не брешу.
-Наскільки я розумію, волосся вам вдалося продати? - запитав Даніель.
-Так.
-І як?
-Я виставила оголошення у свій Instagram, Facebook та інші соц-мережі. На нього швидко відгукнулися. Якийсь чоловік написав мені у директ в Instagram, що бажає придбати моє волосся. Він перевів кошти, після чого я відправила волосся поштою за вказаною адресою.
-Можна тебе на хвилинку? - прошепотів Олівер.
Детективи підвелися з-за столу та відійшли в сторону.
-Виглядає, наче правда, - почав Олівер, - глянь на неї: невже вона справді може пограбувати будинок? Згадавши зламаний силою сейф та, за словами сусідки, чоловічі голоси, і глянути на цю хрупку крихітку виникають деякі сумніви, погодься?
Даніель промовчав, ще раз змірявши Хлою з ніг до голови уважним поглядом.
-Ти їй віриш? - невдовзі запитав детектив.
-Тут і вірити не обов'язково, - відповів Браун, - просто обставини складаються нелогічно.
-Тобто волос могли спеціально купити і... Підкинути на місце події, аби збити нас з пантелику? - припустив детектив.
-Схоже на те. Або ще, можливо, аби потягнути час, наприклад.
-Яке воно хитре... - тихо прошипів Даніель.
Чоловік глибоко видихнув, підійшовши до підозрюваної.
-Ви можете довести свої слова? Показати оголошення у соцмережах, переписку із покупцем, переказ коштів?
-Звичайно, якщо ви зволите повернути мені мій телефон, - незадоволено склавши руки на грудях, пробурмотіла Хлоя.
Невдовзі дівчині повернули її смартфон. Вона, під прискіпливими поглядами Олівера та Даніеля, впевнено зайшла у Instagram та показала свій профіль, промовляючи:
-Ось, бачите? Оголошення, що я продам волосся, довжиною вісімдесят сантиметрів. А ось ще, доречі, фото, зроблене місяць тому. Бачите, яке у мене густе довге волосся?
-Бачимо, - коротко відповів Даніель, вивчаючи аккаунт дівчини, - покажіть переписку із покупцем.
-Та будь ласка, - ще більш впевнено відповіла Хлоя, відкриваючи свій директ.
Вона показала переписку із чоловіком, що купив волосся. Самий діалог не викликав ніяких підозр, звичайна "ділова" розмова двох незнайомих людей. Даніель уважно придивився до нікнейму покупця. Він був складним та закручений, просто так його було не запам'ятати.
-Можете надіслати мені аккаунт цього чоловіка? - раптом запитав детектив.
-На ваш номер телефону?.. - трохи збентежено запитала Хлоя.
-Так.
-Ну... Гаразд.
Даніель отримав Instagram аккаунт чоловіка, що створив дивну покупку. Після цього він запитав:
-Міс Кендалл, ви більше нічого не можете нам розповісти? Можливо, під час спілкування із покупцем, чи переказом коштів відбувалися якісь дивні речі, чи не виникало проблем?
-Дайте подумати... - замислилась дівчина, - так, дещо таке було...
-Що саме?
-Спочатку із його аккаунту мені надійшло дивне повідомлення. Ніби помилилися адресатом. У ньому йшлося щось про покупку одягу. Я добре запам'ятала це повідомлення, адже там було, на мій погляд, трохи нестандартне питання. Чоловік запитував, чи одяг зроблений із цупкої тканини, що не буде рватися. Люди ж зазвичай, коли розглядають варіант покупки того, чи іншого предмету гардеробу запитують про наявність товару, його ціну, вартість доставки і так далі. А тут: чи тканина не рветься. Потім він, звичайно, побачив, що надіслав повідомлення не туди, і видалив його, через кілька годин написавши мені, щодо мого оголошення.
-А ви, випадково, не згадаєте, що саме хотіли купити?
-Якщо не помиляюся, кофту якусь, чи що... А, і ще одне...
-Так?
-Після того, як покупець надіслав мені кошти, він написав: «можете пограбувати, чи всі кошти надійшли». Я не зрозуміла, що він у мене хоче та перепитала. Виявилося, що це автоматичне виправлення слів вирішило слова "порахувати" виправити на "пограбувати". Це дрібниця, але все ж, може вам якось знадобиться.
Детективи черговий раз переглянулися.
-Гаразд... - відповів Даніель, - це все?
-Так.
-Добре. Дякую вам, міс Кендалл. Пробачте за доставлені проблеми.
-Мене відпустять? - із надією у голосі, запитала Хлоя.
-Так.
Дівчина вдячно посміхнулася та кивнула детективам на прощання.
Даніель та Олівер вирішили ще деякі справи та, забравши Кетрін та Домініка, поїхали додому.
Як тільки автомобіль рушив, Кетрін одразу ж запитала:
-Давате розповідайте: що ви вивідали?
-Може вже вдома? - запитав Даніель.
-Ні, давай вже, - твердо відповіла жінка.
Чоловік важко зітхнув та разом із Олівером переповів Кетрін та Домініку все, що вони з'ясували та дізналися від Хлої.
-Тобто... Вона не є злочинницею? - вражено та водночас розчаровано перепитав Домінік.
-Так, - відповів Даніель, глянувши у скло заднього виду.
-Тобто вони просто придбали волосся першої зустрічної дівчини та бездумно підкинули його на місце злочину? - зробила висновок Кетрін.
-Ну точно не бездумно, - промовив Олівер, - вони просто хотіли заплутати нас.
-Угу, - іронічно мугикнув Домінік, - але не продумали тієї деталі, що дівчина зростом мені до пояса не зможе виломати дверцята залізного сейфу.
-Ти собі сьогодні підійняв самооцінку, зустрівши людину нижчу за себе? - саркастично запитав Олівер.
По салону авто пройшлися короткі смішки та хмикання.
-Твій гумор із кожним днем стає все кращим і кращим... - невдоволено пробурмотів Домінік.
-Так, ви відволіклися від теми, - із суворими нотками у голосі, промовив Даніель.
-А що тут ще обговорювати? - запитав Домінік, - все й так ясно.
-Ні, мені не ясно, - мовила Кетрін, - який подальший план дій?
-Потрібно віддати цей Instagram аккаунт певним експертам, - почав Даніель, - аби вони за ним, якщо це можливо у даному випадку, вичислили конкретну людину, якій він належить. Далі будемо дивитися по ситуації.
-Значить завтра у нас вихідний? - з надією у голосі запитав Домінік.
-Не думаю, що вичислиння особи за даними у соцмережах займе настільки багато часу, що завтра аж цілий день у нас не буде роботи. Тим більше потрібно зробити протокол допиту Кендалл та ще деяку документацію.
-Бла-бла-бла, - наче мала дитина, покривився Домінік.
-Я б на твоєму місці так не кривився, - мовив Олівер.
-Ти б не кривився, тому що ти на допиті у Кендалл був, значить попадаєш під загрозу займатися протоколом).
-Залізний аргумент... - хмикнув Браун.
Знову смішки. Атмосфера стала дещо теплішою та комфортнішою. На горизонті почали з'являтися кудлаті, темні, грозові хмари, звідки яскравим, осліплюючим світлом підсвічували небо величні, графічні, ламані блискавки. Даніель незрозуміло нахмурився, невдоволено цмакнувши язиком.
-Що таке? - запитала Кетрін.
-Гроза насувається...
-І... В чому проблема? Ти ж любиш таку погоду.
-Так, але, судячи з того як швидко вона насувається, у нас є шанс не встигнути доїхати додому і потрапити в грозу.
-Це скоріше не шанс, а загроза... - пробурмотів Домінік.
-Чого ви починаєте накручувати себе? - мовила Кетрін, - все буде нормально, ну що ви, як завжди, починаєте?
-Ти настільки в цьому впевнена? - підійняв брову Домінік.
-Стараюся оптимістично дивитися на життя.
Раптом небо черговий раз ніби розчахнула на дві частини потужна блискавка. Буквально через секунду після цього пролунав досить гучний та грізний звук грому.
-Даніель, ти не можеш пришвидчитись? - трохи нервово запитав Олівер.
Чоловік незрозуміло сіпнув губою, але обережно почав натискати на педаль газу. Проїхавши два-три кілометри на більші швидкості, довелося трохи пригальмувати, адже скоро мав бути поворот. Даніель натиснув на педаль гальма, починаючи призупиняти автомобіль. Але машина ніяк на це не відреагувала. Всередині щось тьохнуло. Чоловік зробив збентежений жест головою назад, нахмуривши брови. Він ще раз натиснув на гальма. Почала наростати паніка.
-Даніель, може пригальмуєш? Там далі поворот, - мовив Олівер.
-Я намагаюсь...
-Що це значить "намагаюсь"?! - аж сіпнувшись, занепокоєно запитала Кетрін.
Детектив не відповів, продовжуючи намагатися загальмувати. Нарешті автомобіль "оговтався" і почав збавляти швидкість. Почулися полегшені зітхання.
-Що це було? - запитала Кетрін, судомно дихаючи.
-Гальма, чомусь, не спрацювали, - нервово проковтнувши ком в горлі, відповів Даніель.
-Як не спрацювали? - здивовано запитав Олівер.
-Ось так. Взагалі.
-Мені це не подобається. Потрібно відвезти автомобіль до станції технічного обслуговування. З чим, з чим, а з гальмами жартувати не варто.
-Я відвезу.
-Коли?
-Скоро.
-Даніель, будь ласка постався до цього відповідально... - стурбовано промовила Кетрін.
-Обов'язково.
Далі поїздка додому відбувалася мовчки. Всі були настільки вражені та насторожені ситуацією із гальмами, що розмовляти не хотілось.
Алекс закінчував роботу. Була вже пізня година. З вулиці через відчинене вікно чувся грім та дув вітер. «От ще зараз дощем додому їхати не вистачало...» - невдоволено подумав чоловік. Це спонукало його намагатися якомога швидше дописати код, аби не їхати у негоду. Несподівано пролунав дзвінкий стук у двері. Алекс аж сіпнувся. Він почав роздратованіше бити пальцями по клавіатурі та, налаштовуючись зараз побачити перед собою будь-кого, промовив: «Увійдіть». До кабінету одразу ж зайшов Джейк, характерно посміхаючись. Він зачинив двері та повільною, лінивою ходою підійшов до Алекса, промовляючи:
-Доброго вечора, містер Бейкер). Що ви, знову свій проєкт ліпите?)
-Ще раз вживеш це слово до моєї роботи - я не буду з тобою розмовляти.
-Гаразд, не ліпиш, а старанно робиш. Я так бачу, успіхи не дуже?
-Ну... П'ятдесят на п'ятдесят.
-Ясно.
-Ти по справі, чи просто так?
-Просто так. Ми давненько не бачились.
-Зрозуміло.
-Ти якийсь похмурий. Що трапилося?
«Точно, він ж і не знає про всю цю мелодраму... - згадав Алекс, - а чи варто йому тоді взагалі розповідати?»
-Бе-е-ейкер? Все гаразд?
Чоловік важко зітхнув, потерши віски.
-Довга історія, - вирішив відмахнутися Алекс.
-Розкажи в двох словах.
-Пам'ятаєш, кілька днів тому мене шукали по всьому офісі якісь люди?
-Це коли секретар не магла до тебе додзвонитися?
-Так.
-Ну, ну.
-Ось. Я пішов до неї. Мене там чекало двоє людей, які... Ох... Які виявилися моїми "батьками".
Джейк вражено округлив очі.
-Та ну...
-Угу. Вони розповіли, що після мого народження одразу ж розлучилися та здали мене до дитячого будинку. Вони говорили, що все переосмислили та просять пробачення. Але я цього й чути не хотів.
-Жах...
-Це ще не все. Згодом я ще трохи несподіваним способом дізнався, що у мене є брат-близнюк.
Емоції на обличчі Джейка змінилися від вражених та співчутливих до вкрай здивованих та збентежених.
-Хто, хто? Брат? У тебе?!
-У мене була така ж реакція.
-І... ти дуже переживаєш через ці події?
-Ну... Не зовсім через ці. Я несильно переймаюся фактом раптової появи батьків. Вони лише можуть іноді дратувати, намагаючись проявити нікому не потрібні "знаки уваги та любові". Я уже сприйняв і той факт, що у мене є брат. Я хвилююся через інше. Мій брат не хоче зі мною знайомитись, спілкуватись та налагоджувати стосунки. А я... - він зітхнув, збираючись з думками.
-...А ти хочеш із ним поріднитися? - додумав Джейк.
-Можна й так сказати.
Від цієї розмови Алекс відчув, що ще більше посумнішав .
-Мда... - протягнув чоловік, - тобі не позаздриш(.
-Ай, я не хочу про це говорити. Давай краще ти розкажи: як у тебе справи? Помирився з дружиною?
-Угу. Ще того ж дня.
-То чому ти ще в таку пізню пору тут сидиш?
-Маячню якусь до цього часу доробляв. Ти вже все?
-Ну... - Алекс скоса глянув на екран, промовивши: ще буквалько кілька рядків.
-Мені тебе зачекати?
-Як хочеш.
-В такому разі я почекаю.
-Не хочеш додому на таксі добиратися і сподіваєшся, що я тебе підвезу?)
Джейк зробив ображений вираз обличчя та награно промовив:
-М, та як ти міг таке подумати на мене?
Алекс вперше за сьогодні розсміявся, сказавши:
-Гаразд, повірю).
Програміст завершив свою роботу, після чого чоловіки поїхали додому.
Вечір пройшов спокійно. Протоколом таки увесь залишок дня займався Олівер. Даніель доробляв ще деяку документацію, але свою роботу завершив раніше, ніж Браун. Домінік та Джейн були у себе, відпочиваючи, ділячись останніми новинами та просто проводячи час разом.
Кетрін була у себе в спальні. Вона планувала позайматися увечері на скрипці, але потім зрозуміла, що несильно хоче музикувати. Жінка лежала під пледом, читаючи нову книгу. Із відчиненого вікна дув вітер, чулося, як крупні, важкі краплі води тарабарять по підвіконнику, даху, склу; як голосним гуркотом по небу прокочувалися чергові хвилі грому. Ця затишна атмосфера ще більше додавала читацького настрою, сприяючи ще більшому зануренню у віртуальний світ.
Раптом двері несподівано відчинилися і до спальні увійшов Даніель. Він із похмурим виразом обличчя вимучено підійшов до ліжка і буквально впав поруч із Кетрін. Жінка всміхнулась та занурила долоню у його волосся, скуйовдживши його та погладивши чоловіка по голові.
-Втомився?
-Як кінь...
Кетрін від такого порівняння коротко засміялась.
-Ти хоч все доробив?
-Угу.
-Ну все. Будеш вже до кінця дня відпочивати.
Запала кількасекундна тиша. Раптом Кетрін запитала:
-Можеш до ладу пояснити, що сьогодні сталося з гальмами?
-Тут немає що пояснювати. Просто не спрацювали. Я уявлення не маю, чому.
-Даніель, я тебе ще раз прошу: постався до цього максимально відповідально. Це може потягти за собою багато наслідків.
-Я знаю.
-Коли ти відвезеш авто до станції технічного обслуговування?
-Кетрін, я не можу тобі сказати точну дату. Постараюся найближчим часом.
Жінка важко зітхнула, відвівши погляд. Чоловік перевернувся на інший бік, з цікавістю заглянувши у книжку, яку читала дружина.
-Що ти читаєш?
-Маячня якась, якщо чесно. Бувало й цікавіше.
-Ясно.
-А як там... Батьки?
-Чому ти питаєш?
-Ти від них вийшов неймовірно похмурий(...
-Ай, забудь.
Вона розчаровано прикусила губу, дивлячись на нього співчутливим, зажурливим поглядом.
-Пересварилися знову, що там могло статися, - коротко кинув Даніель.
-Може вам ще раз зібратися і поговорити?..
-Кетрін, я тебе благаю, не починай.
Жінка важко зітхнула, розуміючи, що нічого не може вдіяти в цій ситуації.
-Давай краще твоїх батьків пообговорюєм. Як в них справи?
Кетрін потиснула плечем.
-Не знаю. Я давно із мамою не спілкувалася. Щось ніяк не виходить нам поговорити: то вона зайнята, то я.
-Ясно...
-Я думаю, все гаразд. Якби щось сталося, вони б одразу повідомили.
Даніель неоднозначно підійняв брови, промовивши:
-За це я їх і люблю.
-І тільки за це?) - хитро запитала Кетрін.
-Ні.
-А за що ще?)
-Тобі перечислити?
-Ага).
Чоловік, чомусь, почав сміятися. Від його заразливого, м'якого, бархатного сміху, який останнім часом так рідко лунав, теж хотілося сміятись.
-Чому ти смієшся? - теж починаючи посміхатися, запитала жінка.
-З тебе і твоїх питань.
-Зроблю вигляд, що я цього не почула.
-Гаразд).
Вони би так і продовжували жартувати між собою, але раптом у вікні блиснув неймовірно яскравий спалах світла, супроводжуючись настільки потужним гуркотом грому, що складалося враження, ніби блискавка вдарила буквально в кількох метрах. У цей ж момент у кімнаті погасло світло. Кетрін не бачила реакції Даніеля, але, судячи із важкого, дратівливого зітхання, він сидів із своїм звичним нахмуреним виразом обличчя.
-От ще цього не вистачало... - пробурмотів чоловік.
Він увімкнув ліхтарик, підвівся із ліжка та підійшов до вікна, швиденько його зачиняючи.
-Куди вона влучила? - вражено запитала жінка.
-Десь дуже близько, - розправляючи штору, відповів чоловік, - чи в лінію електропередачі, чи у трансформаторну будку.
-А вона не могла влучити у наш дім?
-Однозначно ні. Тоді б зникла електрика лише у нас, а зараз на вулиці не горить жоден ліхтар...
-Це що, до ранку без електрики сидіти?(
-Напевно... - зітхнувши, відповів Даніель, - от...
-Що таке?
-Через це можуть затриматися результати пошуку нашого містера щасливчика. Якщо електрики немає у великій частині міста?
Кетрін важко зітхнула. Із кожним днем все ставало важчим і важчим...