ГЛАВА V „НОВІ ЗНАЙОМСТВА”

День розпочався тихо та мирно. Не було ніяких пригод, ніяких проблем та інших речей, які могли б порушувати дорогоцінний спокій. На вулиці сьогодні, щоправда, було трохи прохолодно та похмуро, через дощі, які йшли останні два дні. Але це несильно заважало, на диво, хорошому настрою та приємній, дружній, теплій атмосфері довкола. 
Джейн та Кетрін крутилися біля плити, готуючи сніданок на всіх. Олівер сидів за столом, байдуже листаючи новини. Домінік катав взад-вперед каляску, в якій лежав малюк. Даніель ж стояв біля вікна, як зазвичай над чимось думаючи. 
-Ого... - раптом протягнув Олівер. 
-Що ти там вичитав? - запитав Домінік. 
-На найближчі кілька днів температура повітря знизиться до чотирнадцяти градусів. 
-Хоч жарко не буде, - пробурмотіла Кетрін, ставлячи на стіл чайник з чаєм. 
Олівер глянув на неї та одразу ж запитав:
-А що це в тебе на обличчі? 
-Я, до речі, теж хотіла запитати, - втрутилась Джейн, ставши півобертом до друзів. 
-Ай, не звертайте уваги, - махнула рукою жінка. 
-Як це "не звертайте уваги"? - обурилась Джейн, - розкажи-но, що це сталося. 
-Струна на скрипці порвалась. 
Домінік раптом відвів погляд від дитини, якою увесь цей час милувався, звичайно всіляко намагаючись це приховати, і запитав:
-А яке відношення порвана струна має до фінгалу на твоєму обличчі. 
-Слова підбирай, - обурено промимрила Кетрін, - я тримала інструмент на плечі, грала на ньому. У цей момент туго нятягнута струна обірвалась і за законами фізики сильно вдарила мене по лицю. 
-М... - протягнув Домінік, продовжуючи паралельно катати каляску, - пане детективе, чому мовчите? Води в рот набрали? 
Даніель вперше за цю розмову обернувся обличчям до всіх. 
-Нічого. Думаю... - відповів чоловік. 
-Над чим? 
Даніель коротко потиснув плечем. 
-Над всім. Над розслідуванням, над... - він незрозуміло затнувся, замовкши на кілька секунд, -...над всіма останніми подіями. 
-Залишай ті дурні роздуми і повертайся в реальність, - промовив Олівер. 
-А що, без мене нудно?) - посміхнувся чоловік. 
-Дуже). 
Даніель ще раз всміхнувся та сів за стіл поруч з Олівером. 
-А як вам ідея, кудись сьогодні разом сходити погуляти? - раптом запропонувала Джейн. 
-Я не зможу, - одразу відповів Даніель, обхопивши долонями гарячу чашку чаю. 
-Куди ти вже намірився? - здивовано запитав Домінік. 
-У мене є деякі справи в місті. 
-У вихідний? - вигнув брову Олівер. 
-Угу, - кивнув Даніель. 
-Який діловий, - пробурмотів Домінік. 
-А коли ти звільнишся? - запитала Джейн, глянувши на Даніеля. 
-Не знаю точно. 
-Що це за справи, що ти ще й не знаєш, коли будеш вільний? - недовірливо запитав Олівер. 
-Так, все, не морочте мені голову! Якщо хочете - йдіть гуляйте, але без мене. 
-Ну... Так нецікаво... - пробурмотіла Джейн, - я хотіла, щоб пішли всі(. 
-Наступними вихідними, - промовив Даніель, відхлебнувши чаю з чашки. 
-І так завжди(... - промимрила Джейн. 
-Не псуй собі настрій через дрібниці, - мовила Кетрін, - ще пів літа попереду, а потім початок осені ще теплим буде. Встигнемо ще нагулятись. 
-Я просто втомилася постійно сидіти в цих чотирьох стінах. Я на печерну тварину скоро перетворюся! 
-Комусь набридло сидіти у декреті?) - іронічно запитав Домінік. 
-Зараз тобі набридне каляску катати, - черговий раз обурилась Джейн. 
-А мені, здається, більше і не доведеться... - заглядаючи до каляски, промовив Домінік, - малий заснув... 
-Що, серйозно? - перепитала Джейн. 
-Угу... 
-Так, значить тихо всі будьте! - пошепки мовила жінка, - бо ще, чого доброго, прокинеться зараз...  
-Давайте збирайтесь до столу, -промовила Кетрін, - сніданок готовий). 
Далі сніданок відбувався майже що мовчки, адже ніхто не хотів розбудити маленького Хейдона та й тем для розмов ніяких не було. 
Після сніданку жінки, як зазвичай, зібрали зі столу та перемили посуд, після чого вирішили провести час разом. Чоловіки теж розвіялись по своїх справах. 
Даніель сидів на даху, впершись спиною у стіну, та дививився у захмарне небо. Хмаринки швидко пливли, міняючи свою форму, колір та навіть розмір. Подував несильний вітер. Сьогоднішній день, схоже, теж обіцяє бути дощовим. Із його голови досі не вилізали настирливі думки. Він думав про батька, про брата, згадував дитинство, останні події. «І от як мені поступати у цій ситуації? - думав чоловік, - переступити через себе і пробачити всіх? А чи дійсно вони поводять себе щиро? А якщо тут є якийсь підступ? У мене немає зараз жодних підстав довіряти сім'ї і просто так впустити їх у своє коло спілкування...» Вдалині, де земля сходилася з горизонтом, почали з'являтися чорні дощові хмари. Навколо поступово все почало затихати. Згодом на вулиці стояв штиль. Було так тихо, що аж чулося, як десь далеко кричали хижі птахи. Ні один листочок не рухався, ніби зупинився час. «Може це все сон? Може я зараз просто  прокинуся, і вся ця маячня зникне?(» Дощові хмари поступово починали приближатися, починаючи трохи світлішати. «І як мені сьогодні бути на тій зустрічі? Я ніколи не знайомився з людьми в такий спосіб. І чому я не помічав чогось підозрілого та навідного в дитинстві? Ніяких ні документів, ні фото там якихось... Батько, схоже, всіма силами намагався це приховати... - його брови нахмурились, щелепи знову люто стиснулись, - ненавиджу...» Згодом почав крапати невеликий дощик. Де-не-де. Чулося лише, як невеликі дощові краплі б'ють по даху. Тяп-ляп, тяп-ляп. Поступово злива почала посилюватися. Із хмурого неба почали падати все крупніші та крупніші краплі води, ще більш голосним звуком падаючи на дах та створюючи гучний шум. Даніель прикрив очі. Згодом всі думки покинули його. Чувся лише заспокійливий звук дощу. Він уже майже задрімав, як раптом він почув знайомий голос:
-Чому ти тут сидиш? - запитав Олівер, сівши поруч. 
Даніель розплющив очі та хриплим голосом відповів:
-Просто, - він прочистив горло, аби вирівняти свій голос, - а ти чому сюди прийшов?
Олівер потиснув плечем. 
-Поговорити хотів. Давно не спілкувалися. 
-Пробач. Я останнім часом ніби не у своєму тілі. 
-Я розумію... Ти... Знав? 
-Що? 
Олівер на хвилю замислився, а потім продовжив:
-До кого ми їхали на виклик? 
-Коли почув адресу будинку та ініціали потерпілих. 
-І... Що у вас там за розбирання були? Невже... У тебе справді є рідний брат? 
Даніель зітхнув, змінивши позу, аби краще бачити Олівера. 
-Ти знаєш історію про розлучення. Так ось, вони знову зійшлися... 
-Як? 
-За їхніми словами, переосмислили все, змінили погляди на життя, життєві цінності та зрозуміли помилки молодості.  Виявляється, я... Кхм... Ми були незапаланованими дітьми. Стосунки між нашими "батьками" були тоді дуже хиткі і вагітність "матінки" стала останньою краплею. Після нашого народження вони розлучилися, "татко" забрав собі мене, а "матуся" Алекса, брата. За словами "матері", дитину вона одразу ж, не замислюючись, здала до дитячого будинку. "Батько" хотів так само поступити і зі мною, але йому завадила його мама та моя бабуся, яка про іншого онука навіть не знала, так і померши. 
Даніель замовчав, важко зітхнувши. Він обхопив коліна руками, вперши на них голову. Олівер уважно слухав, не перебиваючи. Коли Даніель замовк, він тихо запитав:
-І чого вони тепер хочуть?
-Помиритися. Щоб ми їх просто зрозуміли і простили. Я сказав, що цього ніколи не буде. А зараз думаю, як мені поступати у цій ситуації? Просто, переступивши через себе, вибачити їх і жити далі? А чи справді їхні почуття щирі, чи тут ховається якийсь підступ? Якщо вони мене... Ах, нас кинули і зрадили колись, чи, отримавши нашу довіру, не зроблять цього знову? 
-Я... Не знаю, що сказати... Мені... Шкода тебе(. 
Даніель промовчав. Кілька хвилин між ними стояло мовчання. Аж як Олівер запитав:
-А... Куди ти, до речі, сьогодні йдеш? 
-На зустріч з братом. 
-Серйозно? 
-Угу. Він хоче познайомитися та почати спілкуватися. 
-Це ж добре. 
-Я не знаю, чи так вже й добре. Він для мене абсолютно чужа людина. Я не дуже хочу йому довіряти. Я взагалі не впевнений чи хочу цієї зустрічі, а тим більше знайомста. 
-Чому ж ти не відмовився? 
-Я спочатку так і зробив, але Алекс помітно посумнішав. Я не знаю чому, але вирішив погодитися. 
-На мою думку, - почав Олівер, - тобі не потрібно ставитися до нього так категорично. Йому, як і тобі, теж не дуже солодко у цій ситуації. Уявляєш, ти виріс у дитячому будинку, можливо, нічого навіть не знаючи про своїх батьків, а тут вони раз, і з'являються. Якщо він хоче познайомитися, значить точно не бажає тобі зла. 
-Мені Кетрін точно так само говорила... 
-Тому що це так і є, Даніель. Так, звичайно, потрібно бути обережним, але не кожна людина на цьому світі твій ворог. 
-Гаразд... Можливо, ви маєте рацію. 
Олівер посміхнувся. 
-Не переживай, все налагодиться). 
-Сподіваюся... - зітхнув Даніель.
Алекс стояв під піддашком кафе, де брати мають зустрітися. Годинник показував за десять хвилин до чотирнадцятої. Навколо ляпав невеликий дощ. Чоловік трохи нервово переступав з ноги на ногу, явно хвилюючись перед цією зустріччю. «І з чого почати розмову?.. - розмірковував Алекс, - "ким працюєш? Чи одружений? Маячня якась... Здається, це буде найскладніше знайомство у можму житті(. І чому я взагалі так хвилююся?»
Із-за хмар виглянуло трохи сонячного проміння. Небо поступово почало робитися ясним, а дощ припинятися. Сонячні промені грайливо виблискували у калюжах на чорному, мокрому асфальті. Із піддаш будинків, листя декоративних дерев, що росли у крихітних клумбах на тротуарі, скрапували крупні, масивні краплі води, підсвічуюючись сонячним світлом, наче крихітні ліхтарики. Повітря було свіжим, легким та вологим, довкола стояв насичений запах мокрого асфальту. Людей навколо було мало, у таку погоду майже ніхто не хотів навіть висувати ніс із дому.
Алекс ще раз нервово глянув на годинник: за п'ять хвилин до чотирнадцятої. «І чому цей час так довго тягнеться(...» - промайнуло у його голові. У цей момент біля тротуару, на відведеному для парковки місці, зупинився чорний Mercedes. Через кілька секунд дверка біля водійського місця відчинилася і звідти вийшов Даніель. Він, поправивши гастук, захлопнув дверку та зачинив машину, дьоргнувши раз за ручку, аби переконатися. Чоловік одразу ж помітив свого брата та, відчуваючи неоднозначні емоції, підійшов до нього. Вони перекинулися незрозумілими поглядами. Кілька секунд між ними панувала незручна тиша, як Алекс промовив: «Ну... Йдемо в середину?» Даніель не відповів, лише кивнув на вхід. «І що це твоє мовчання буде означати?» - невдоволено подумав Алекс. Чоловік відчинив двері та запрошувальним жестом показав Даніелеві, щоб йшов першим. Детектив спочатку трохи обурився, старабчись ні в якому разі цього не показувати, але все ж таки зайшов першим.
Брати сіли за столик біля вікна, із гарним виглядом на дорогу. Вони зробили замовлення, кожен про щось інтенсивно роздумуючи. Спочатку між ними панувала незручна та якась дивна тиша. Ніхто не наважувався першим завести діалог. Аж раптом цю місію взяв на себе Алекс:
-Ну... Як в цілому справи? 
-Маячня, - одразу відповів Даніель, дивлячись у вікно. 
-Це через раптову появу... Кхм... "батьків"?
Даніель коротко потиснув плечем. 
-У мене теж через це все пішло шкереберть... Я працюю зараз над дуже важливим проєктом, від якого залежить моя і взагалі репутація всієї фірми, у якій я працюю. Здати роботу потрібно восьмого серпня, а її масштаб величезний, тому мені потрібно щодня посилено працювати, аби все вчасно зробити. А через цю мелодраму я зовсім вибився із колії і не можу сконцентруватися на роботі(. 
-І ким ти працюєш? - байдуже запитав Даніель. 
-Програміст та фахівець у сфері IT-технологій. Працюю на даний момент у фірмі "Стокдейл". А ти? 
-Ти це знаєш. 
-Так, але... Хотілося б знати більш конкретно. 
-Я маю своє детективне агенство. 
-У тебе, напевно, дуже цікава робота... 
«Якби ти ще знав, скільки разів я ризикував піти на той світ», - промайнуло у голові Даніеля. 
-Вона скоріше небезпечна, ніж цікава, - пробурмотів чоловік, непомітно для себе нахмуривши брови. 
-Можливо... Але ти, напевно, не розслідуєш щось щодня. У тебе хоч, скоріш за все, є час на себе та сім'ю.  Доречі, ти одружений? 
-Якщо ти не помітив обручки у мене на пальці, то так. 
-Я на такі дрібниці уваги не звертаю. 
-Дарма. Іноді тобі може знадобитись навіть найменша та, на перший погляд, непримітна риса чи деталь. 
У цей момент принесли замовлення і чоловіки сплатили гроші. Коли офіціант відійшла, Алекс запитав:
-І хто ж твоя дружина? 
-Ти її не знаєш. Якщо за дівочою фамілією, Кетрін Тейлор. 
-Мою дружину звати Лаліт. А ще у мене є двоє дітей. 
-Справді? 
-Так). Двійнята). Ліам та Мішель. Їм недавно один рік минув. 
Даніель промовчав, ледь помітно посміхнувшись. «Він вміє посміхатись?» - подумав Алекс. 
-Ліам вчора сказав своє перше слово, уявляєш? - продовжив Алекс, - це виявилося слово "тато"). 
-Ти, напевно, був дуже щасливий, - знову всміхнувшись, промовив Даніель. 
-Не те слово). А потім мені зателефонував мій "татусь", і настрій впав на нуль. 
-У мене би теж впав... 
-Як я зрозумів, у вас були не дуже хороші стосунки? 
-Він не виконував свої батьківські обов'язки. Не наділяв мені достаньо уваги та не цікавився моїм життям. 
«І ще зламав мене як особистість і занизив мені самооцінку», - додумав Даніель у себе в голові. 
-Я, чомусь, не здивований. 
-Та невже? 
-Так. Знаючи, що... - він затнувся, правильно формулюючи думки, - що це була небажана дитина та ще й від колишньої дружини... Було б дивно, якби він наділяв достатньо опіки і любові. 
-Чому ж дивно? Хіба немає людей, які виховують своїх дітей від минулого шлюбу, або навіть взагалі повністю для них чужих? 
-Є, але ця любов та турбота притаманна далеко не всім. Із власного досвіду знаю. 
Даніель ледь помітно, запитально хитнув головою, підійнявши брову. 
-Знаєш... Далеко не всі хотіли возитися із самотнім, нікому не потрібним юнаком, який тільки що вирвався із дитячого будинку. 
Алекс посумніло відвів погляд. Даніель відчув, як всередині щось кольнуло. 
-Не кожна людина була ладна допомогти та піти на зустріч, - продовжував чоловік, - ніхто не хотів брати до себе на роботу, якось допомогти, щось порадити, відгукнутися... А про вищий навчальний заклад я взагалі мовчу. Було важко самотужки викарабкатись із цього всього... 
Даніель прикусив губу. Він вперше за всю розмову глянув на брата. У його сумному, зажуреному та тужливому погляді проглядалася неабияка щирість та відкритість. Даніель відчув незрозуміле почуття, схоже до... Співчуття? Жалю? «Невже я... Співчуваю йому?» - промелькнуло у його думках. Алекс раптом глянув на Даніеля. Вони пересіклися поглядами. Все ще трохи недовірливий, насторожений та зверхній, але водночас з тим співчутливий Даніеля, і щирий, люб'язний Алекса. Запала незручна тиша. У якийсь момент Алекс, все ще дивлячись в очі брату, почав незрозуміло посміхатися. Даніель, помітивши це, трохи збентежився та запитав:
-Чому ти посміхаєшся? 
-Та ні, нічого. Просто трохи незвично: дивлюсь на тебе, а складається враження ніби переді мною дзеркало стоїть). 
Даніель відчув, як губи самі простяглися у посмішці. 
-Таки точно дзеркало?) 
-Ну... Майже. 
Знову мовчання. Алекс ще кілька секунд дивився на брата, після чого запитавши:
-Слухай, а ми з тобою, випадково, нігде раніше не зустрічались? 
-Зустрічались, - впевнено відповів Даніель. 
-У аеропорті... Минулої осені, - згадав Алекс, - ти сидів із білявою дівчиною в зоні очікувань. 
Даніель схвально кивнув. 
-Цікаво... І чому ж тоді ніхто із нас не наважився підійти? 
-Тоді ще, напевно, був не час для нашого знайомства. 
-Як я тоді здивувався... Ти не уявляєш. 
-Уявляю. Я був у не меншому збентеженні. 
-А ще колись я сидів на роботі, мені зателефонувала Лаліт і сказала, що її подруга побачила мене із якоюсь дівчиною у аеропорті. То теж був ти? 
-Угу. 
-Ми тоді так посварились... 
Даніель промовчав, знову відвівши погляд. 
-...Можеш, будь ласка, дати мені свій номер телефону? - раптом запитав Алекс. 
Даніель глянув на нього, кілька разів змірявши поглядом. 
-Навіщо? 
-Ну... Як "навіщо"? Просто... Щоб ми могли бути на зв'язку, підтримували спілкування... 
Даніель зрозумів, що вагається. Алекс це відчув, помітивши на собі його недовірливий погляд, та розчаровано кинув:
-Гаразд... 
-Що "гаразд"? 
-Якщо не хочеш, можеш не давати. 
-З чого ти вирішив, що я не хочу? 
-У тебе на обличчі все написано, думаєш, я не бачу цього? Ти... Не довіряєш мені?(
Даніель прикусив нижню губу, дивлячись кудись у пустоту. 
-Як я й думав... - засмучено промовив Алекс, - Даніель, знай, я не бажаю тобі зла і не хочу з тобою ворогувати. Але, якщо ти вважаєш за краще не підтримувати спілкування, я все зрозумію. Бувай.
Він встав з-за столу та, забравши із спинки стільця свою джинсову куртку, вийшов із кафе, із думкою: «А як все гарно починалось...»  
Даніель залишився один на один зі своїми думками. Він відчував себе паршиво. Чомусь, його почало мучити незрозуміле відчуття, з яким він підвівся та вийшов із будівлі. Вийшовши назовні, чоловік побачив, що автомобіля Алекса уже нема: він поїхав додому. Даніель підійшов до свого авто, відчинив його та сів за кермо. Він не одразу завів машину та поїхав. Кілька секунд він бездумно перебирав у руках ключі від автомобіля, а потім поклав руки на кермо та схилив на них голову. Його пам'ять відобразила у голові слова, сказані Алексом декілька хвилин назад у кафе: «Як я й думав... Даніель, знай, я не бажаю тобі зла і не хочу з тобою ворогувати. Але, якщо ти вважаєш за краще не підтримувати спілкування, я все зрозумію. Бувай». Чоловік важко зітхнув. У голові було пусто. Там не бажала народжуватися жодна, навіть найкрихітніша думка.