ГЛАВА III „ЗУСТРІЧ”

Наступного дощового ранку Олівер зібрав усіх у залі. Він цього дня замінював Джейн. Уже о дев'ятій годині ранку за столом сиділи трохи нахмурений Олівер, зосереджений Даніель, невиспаний Домінік та незадоволена Кетрін. Атмосфера довкола була дещо сонною та в'ялою. Знову розслідування. Особливо на мізки діяв "розклеїний" настрій Домініка. Дочекавшись повної тиші, Олівер промовив:
-Значить так. Сьогодні зранку прийшов запит від сімейної пари, у якої цієї ночі, пограбували будинок. 
Даніель, очікуючи почути щось подібне, протер очі, запитавши:
-Потробиць, як завжди, по телефону ніхто не дає? 
-Ні. Лише залишили адресу та їхні інціали.
Домінік, будучи виснаженим від однієї думки про роботу, закинув голову назад, наче мала дитина підібгавши нижню губу. 
-Твій ентузіазм зашкалює), - посміхнулася Кетрін, дивлячись на реакцію чоловіка. 
-Я би подивився на твій ентузіазм, якби тобі пів ночі маленьке чудо спати не давало. 
Даніель та Кетрін раптом перекинулися між собою незрозумілими поглядами. Жінка хитро всміхнулась та промовила:
-Через дев'ять місяців подивишся). Я вагітна). 
Олівер та Домінік різко підійняли вражені погляди, перекидуючи їх то на усміхнену Кетрін, то на задоволеного Даніеля. 
-Що, реально-о-о?! - перепитав Домінік. 
-Так), - кивнув Даніель, приобіймаючи Кетрін за плечі. 
-Ва-ау... - протягнув чоловік, - що ж... Вітаю вас). 
-Мої вітання, - промовив Олівер, криво посміхнувшись та відчуваючи неоднозначні емоції. 
-Дякуємо), - посміхнувшись, відповів Даніель, - а тепер давайте повертатися до роботи. 
-Ц, - цмакнув язиком Домінік, - ти тільки що однією цією фразою знову занизив мій настрій(. 
-Не стогни, - відмахнувся чоловік, - Олівер, говори адресу. 
-Вулиця східна, будинок 23Б. 
Вираз обличчя Даніеля різко змінився від спокійного та серйозного до якогось враженого та розгубленого. Він відвів погляд, щось зосереджено обдумуючи в голові. «Східна 23Б? - думав чоловік, - невже це?.. Та ні... Бути такого не може!»
-О... Це ж інший кінець міста(, - знову  нахнюпився Домінік. 
-Дом, перестань вже, - незадоволено промовила Кетрін, - зараз увесь робочий настрій зіб'єш. 
-А... Ініціали потерпілих? - раптом підійняв погляд Даніель, щиро сподіваючись, що його думки хибні. 
-Твої однофамільці, - відповів Олівер, - Ст`івен та Ван`есса Бейкер. 
Даніель мовчки відвів погляд, кілька разів змінившись на обличчі. Побачивши його незрозумілу реакцію, всі присутні позамовкали, із деякою підозрою та переживаннями дивлячись на нього. 
-Даніель, все гаразд?.. - запитала Кетрін, як і інші не розуміючи, що його так збентежило. 
Він видихнув, нахмуривши брови. 
-Так, все добре, - впевнено відповів чоловік, взявши себе в руки, - йдемо. Нас чекає робота. 
Всі встали зі своїх місць, йдучи за ним до машини, все ще намагаючись злогадатися, що стало причиною такої його реакції. 
Уся майже двогодинна поїздка відбувалася мовчки. Даніель був повністю занурений у свої думки. Чоловіки, те, як детектив відреагував на інформацію, щодо адреси будинку та ініціалів потерпілих, не сприйняли близько до серця, мало що, а от Кетрін це  дещо насторожило. Вона співставила всі факти, і у неї в голові вималювалась дещо дивна картина. «Ні, не може бути, - думала жінка, - його батьки розлучися. Якщо вірити всім розповідям Даніеля, вони навряд чи могли знову зійтися. Це, напевно, просто однофамільці. Тим більше, ніхто не уточнив їхній вік, а може це молода пара? Але що тоді так сполошило Даніеля?» 
Під'їхавши до потрібного будинку, Даніель зупив автомобіль та одразу вийшов назовні, чекаючи інших. Коли всі повиходили, детектив заблокував автомобіль. Будинок був середньго розміру. Біля нього не було паркану, вхід був одразу з тротуару. Даніель кинув незрозумілий погляд на будинок, відчуваючи не найприємніші емоції. Він повільно проковтнув бридкий ком у горлі та направився до будівлі. Команда підійшла до вхідних дверей, Даніель увічливо постукав. Буквально через хвилину двері відчинилися і перед командою постав літній чоловік, із характерним чорним волоссям, яке було  посріблене сивиною. Чоловік, побачивши перед собою досить знайому особу та одразу впізнавши його, кілька раз змінився на обличчі. Його очі округлились, брови перевернулися, а кінчики губ опустилися у печальній, винуватій посмішці. Раптом Кетрін відчула, як Даніель насторожено напрягся. Його щелепи сердито стиснулися, в очах блиснув недобрий вогник. Від цієї тихої напруженої паузи, волосся ставало дибки. Домінік, Олівер та Кетрін притихли, складаючи в голові цілу картинку та починаючи розуміти. Аж зараз жінка помітила деякі схожі риси обличчя між чоловіками, які протягом кількох секунд дивилися один одному в очі. Хазяїн будинку незручно похитав головою, промовивши:
-Д-даніель?.. Синку, ц-це справді ти?!
Домінік, Олівер та Кетрін перекинулися враженими поглядами, явно не очікуючи такого. Тепер було зрозуміло, чому у Даніеля був такий неоднозначний настрій. Чоловік і вусом не повів, рівним тоном відповівши:
-Для вас містер Бейкер. Можна ми пройдемо до будинку і ви розповісте, що сталось?
-Й-як?.. - розчаровано перепитав Стівен, - а... Так. Звісно. Йдемо. 
Батько посторонився і Даніель, ще раз кинувши на нього докірливий погляд, пройшов до будинку, кивнувши іншим, щоб теж іншли за ним. Ця зустріч була максимально неочікуваною. Раніше батько був проти синового вступу на юридичний факультет, а тепер, через десять років, він має йому допомагати та розслідувати пограбування його будинку? Даніель думав, що зараз вибухне від злості. Він іноді уявляв їхню з батьком можливу зустріч через багато років, але точно не думав, що вона буде відбуватися за таких обставин. А ще йому було трохи незручно, що все це відбувалося на очах у Кетрін, Олівера та Домініка. 
Всередині будівля виглядала як і у дитинстві. Нічого не змінилося. Всі речі, поки що, стояли точнісінько так само, як і десять років тому, ніби їх ні разу не чіпали. На Даніеля назлинула хвиля ностальгії, приносчячи із собою як трохи приємних та тужливих почуттів, так і тонну негативних. «А якби вони не розлучилися, - розчаровано думав чоловік, намагаючись непомітно роздивитися будинок, - все би могло бути по-іншому(. У мене був би шанс мати нормальну сім'ю та дитинство».
Старший Бейкер мовчки провів детективів до вітальні. Даніель, хоч і прекрасно знав, де вона знаходиться, всеодно йшов за чоловіком, роблячи вигляд, що вперше знаходиться у цьому будинку. У вітальні на дивані сиділа літня жінка, волосся якої теж було вугільно-чорного кольору. Вона нервово перебирала в руках телефон, ніби тільки що намагалася до когось додзвонитися. Даніель одразу здогадався: «Матінка...», - розгнівано промайнуло в його голові.  Жінка, побачивши на порозі свого чоловіка та компанію незнайомих людей, судомно підвелась. Вона, судячи із її виразу обличчя, здогадалась, що перед нею стоїть її другий син. Її очі почали сльозитись. Даніель ж тримав холодний та стримай вираз обличчя. Ванесса, хотіла було, дещо сказати. Дещо важливе. Значуще. Але жінка, не довго думаючи, промовила, зовсім не те, що було у неї на думці: 
-Д-доброго ранку... Я... Моє ім'я Ванесса Бейкер. 
Даніель кинув ще один злісний погляд на батька, після чого промовив:
-Даніель Бейкер. Так... - він намагався поводити себе стримано та спокійно, - наскільки я розумію, у вас цієї ночі пограбували будинок? 
-Так, - видихнувши, відповів, батько. 
-Будинок не виглядає пограбованим... - замислено протягнув Даніель. 
-Розгардіяж влаштували у спальні та робочому кабінеті, - тихо мовила Ванесса. 
-Мг. Гаразд... Давате ми присядемо та ви все детально розповісте? 
-Гаразд, - відповів чоловік, запрошувальним жестом показуючи на диван, де до цього сиділа Ванесса. 
«Що сталося? - подумав детектив, - мені здається, чи його голос змінився? Осів? Це через палення цигарок?» Даніель звів руку та махнув Кетрін, аби підійша та допомогла йому у допиті. На тьмяному світлі, яке давала люстра, заблистіла його обручка. Помітивши її, Стівен, чомусь, незрозуміло витріщив очі, пильно придивляючись до предмета, що так зачепив його. Кетрін слухняно підійшла та сіла поруч із ним, дістаючи свій блокнот та ручку. Вона кинула короткий співчутливий погляд на чоловіка, намагаючись хоч якось йому допомогти. Він проігнорував це, важко зітхнувши. Домінік та Олівер залишились, поки що, стояти на місці. 
-Так... - почав Даніель, обдумуючи, як краще поставити питання. 
У цей момент почувся невдоволений чоловічий голос, який нерозбірливо щось говорив. Всі присутні сполохалися, особливо батьки. Поступово голос починав приближатися. 
-...Що це твориться?! - бубонів чоловік, - скільки можна?! 
До вітальні увійшов молодий чоловік, невдоволено дивлячись на батьків. Він був не просто дещо схожий, а точною копією Даніеля. 
-Що це за фокуси?! - невдоволено крикнув чоловік, намагаючись віддихатись, - одинадцять пропущених дзвінків! Що такого могло статися, щоб відривати ме... 
Він помітив Даніеля, який стояв та, нахмуривши брови, дивився на нього враженим, незрозумілим поглядом. Всередині починав наростати цілий букет неприємних почуттів. Перед очима постали ті самі сцени з аеропорту: «У цей момент у поле зору Кетрін увійшов молодий хлопець. Вона б і не звернула на нього особливої уваги, якби не його зовнішність. Він був, не те що схожий, а просто копією Даніеля. Вона підвелась, щоб краще роздивитись цікаву її особу. "Що ти там побачила?" - мовив Даніель за її спиною. Дівчина сіла назад та підсунулась якомога ближче до детектива, щоб точно вказати йому на дивного юнака. Вона витягнула руку вперед, вказуючи на нього. 
-Бачиш того хлопця? - запитала Кетрін.
-Бачу. 
-Він тобі не здається якимось, скажемо,  дивним?
-Здається... - збентежено відповів Даніель.
-Чому він виглядає точно так як ти? Я не вірю що це просто збіг! Ти ж бачиш що він не просто схожий на тебе, а повністю копіює твою зоніншність! - вона трохи придивилась до незнайомця, а потім додала, - Ну, за виключенням шраму, звісно. 
Хлопчина, якого обговорювала пара, тим часом "сидів" у телефоні та ні на що не звертав уваги.
-Може це дійсно збіг? - із невеликою підозрою в голосі, мовив Даніель, - просто іншого поясненню цьому немає.
-Я не вірю в це! Люди можуть траплятися схожі, але ж не на стільки! 
-Ну добре. Як ти це ще зможеш пояснити? Родичів у мене мого віку ніяких немає. 
-...та й просто далекий родич був би не сильно схожий. А от...
-Що "от"?
Кетрін трохи зам'ялась, зрозумівши абсурдність думки яка їй тільки що спала на розум, і сказала:
-Напевно, таки дійсно збіг... Найдурніший за весь останній час». 
Брати збентежено переглянулись. Зависла гробова, інтригуюча тишина.  Почулося, як хтось схлипнув. Даніель кинув погляд на батькіч, особливо зосереджуючи його на "татові". Його верхня губа дратівливо, непокірно сіпнулась. Він нахмурився: показалися зморшки між бровами. Всередині все почало закипати. Алекс також розлючено глянув на батьків та, проковтнувши слину, тихо видушив з себе:
-Чому він виглядає як я? 
-У мене те ж питання, - стиснувши кулак, аби хоч якось зігнати свою злість, рівним тоном промовив Даніель. 
-Ми... - протягнув батько. 
Даніель раптом різко обернувся на Кетрін, Олівера та Домініка, від чого батько аж замовчав. Детектив кинув короткий погляд на компанію: в його очах блиснула вогняна злість із холодними нотками розчарування. Він люто прошипів:
-Вийдіть звідси! 
Детективи моментально позводилися зі своїх місць, майже що вибігши із приміщення. Даніель знову обернувся до "сім'ї", обводячи кожного роздратованим поглядом, та промовив:
-А тепер, містер та місіс Бейкер, нормально поясніть: що. Тут. Відбувається?!
-Це... Буде довга розповідь, - промовив Стівен, - давайте присядемо... 
Даніель опустився на місце, де до цього сидів, не зводячи нахмуреного погляду із свого батька. Поряд із ним опустився Алекс. Витримавши невелику паузу, старший Бейкер почав:
-Ми з вашою мамою одружилися дуже спонтанно та, на мою думку зарано, навіть не позустрічавшись кількох місяців. Ми були занадто молоді: мені було двадцять років, а вашій матері вісімнадцять. Одразу після одруження між нами почали виникати численні сварки та непорозуміння. Приблизно у цей період ваша мама дізналася, що вагітна... 
-...Та заспокойся ти, ненормальний! - крикнула Ванесса, - мені тобі сказати дещо треба! 
Його верхня губа роздратовано сіпнулася. 
-Я спокійний, - дратівливо відповів Стівен, - слухаю. Говори. 
-Я вагітна від тебе. 
Чоловік став в ступорі. Він дивився на жінку, яка терпеливо чекала його реакції. Ця фраза досі висіла у повітрі, пронизуючи його холодними, колючими, противними голками. 
-Вагітна... Вагітна?! Ванесса, про що ти думаєш?! Тобі і двадцяти років нема! 
-Будеш моралі зараз читати?! Ти теж до цього причетний! 
-Стати мамою у вісімнадцять і батьком у двадцять... Це ж мрія Ванесса, так? - продовжував обурюватися Стівен. 
Вона, не задумуючись, замахнулася та дзвінко вдарила його долонею по щоці. На обличчі чоловіка залишився чіткий, червоний відбиток її долоні. Він злісно стиснув щелепи і теж дав Ванессі сильного ляпаса. Жінка різко вдихнула повітря. Вона проковтнула слину, торкнувшись нижньої губи, на якій почала виступати кров. Її очі люто блиснули. Ставши навшпиньки, Ванесса грубо потягла Стівена за комір, крізь зуби прошипівши:
-Ненавиджу тебе... 
Вона ще раз вдарила чоловіка та вибігла із кімнати. 
-...Я був сильно розлючений, адже вважав, що нам ще рано мати дитину. Це почало ще більше нас віддаляти одне від одного. Ми почали ще частіше та більше сваритися, лицемірити... Дізнавшись, що у нас будуть близнята, ми взагалі ледь не зійшли з розуму. На цьому етапі було вирішено, що все закінчено і ми розлучаємося. Але ми розірвали брак лише після вашого народження. Тоді я забрав собі тебе, Даніель, а ваша мати тебе, Алекс. 
-А я... - перебила його Ванесса, розуміючи свою безглуздість, від чого душачись слізьми, - а я, не бажаючи доглядати та виховувати дитину, а тим більше від свого колишнього, здала Алекса до дитячого будинку... 
Вона прикрила рот рукою, стиснувши повіки. 
-І чому ж ти теж не поступив так, як твоя дружина? - крізь зуби запитав Даніель, дивлячись в очі батькові. 
-Я... Хотів... Але... Ох... За тебе заступилася моя мама. Твоя бабуся. 
-Анна... - судомним голосом протягнув чоловік, а потім кивнув у сторону Алекса, - а він? 
-Вона не знала про другу дитину. 
Даніель підвівся, згори дивлячись на батька враженим, розлючем поглядом. 
-Вона... Пішла в могилу, не знаючи, що у неї був ще один онук... Ти просто обманув її, приховавши правду?! Обкрутив, як дурочку, кругом пальця! Ненавиджу... 
-Даніель... 
-Не-на-ви-джу. 
Він відійшов на кілька кроків від дивану, судомно дихаючи та намагаючись вгамувати наростаюче почуття гніву та ненависті. Ця інформація не вміщувалась у його голові, а тим більше у серці. Батьки? Брат-близнюк? Алекс лише мовчки спостерігав за цим, злісно прикусивши губу. Чоловік видихнув, після чого обернувся на батька та запитав:
-А тепер чесно. Коли я втік, ти намагався мене знайти? 
Батько витримав паузу, після чого, заперечливо похитав головою, дивлячись в підлогу. 
-Як я й думав... І зараз не намагався знайти... Якби не цей дурний збіг обставин, що тільки що стався, ми би й не зустрілися. 
-Ми намагалися знайти вас обох... Алекс добре веде соцмережі, тому ми легко знайшли його та дізналися, де він працює. У тебе соумереж немає. 
-Є, - перебив Даніель, - хтось просто не вміє шукати. 
Він вдихнув повні легені повітря, а потім рівним тоном сказав, констатуючи факт:
-Ви знову одружилися? 
-Як ти?.. 
-Обручки на ваших пальцях, а ще нормальне ставлення одне до одного. 
-Так, одружилися. 
-Для чого? Як?! 
-Ми нещодавно випадково зустрілися... - почав Стівен, - у нас обох цими роками життя йшло шкереберть. Це змусило нас змінити свої погляди на життя, життєві цінності... Ми зрозуміли, що все таки любимо одне одного і одружилися. Потім налагодили раніше закинутий бізнес, почали отримувати стабільний дохід... Далі... Не знаю... Зрозуміли, що чогось у нашому житті всеодно не вистачає. Тоді у нас почала пробуджуватися совість, і ми усвідомили свої помилки...
-Угу. І тепер хочете принести свої "щирі" вибачення та возз'єднати сім'ю? 
-Так... - тихо промовила Ванесса. 
-Цього не буде, - перебив її Даніель, - все. Досить мелодрами. Перейдемо до справи. 
-Якої?.. - тихо запитав Алекс.
-Бачиш, братику, у наших дорогих "батьків" будинок цієї ночі пограбували. Потрібно розібратися, поки, чого доброго, ще чогось не сталося, - він знову повернувся до хазяїнів дому, - можете, будь ласка, виділити якусь кімнату для того, щоб провести допит?  
-Так... Звісно, - видихнув чоловік, - йдемо за мною... 
Ванесса перша побігла вгору по сходах, всім своїм виглядом показуючи, що на дапит вона не піде, адже емоції брали верх. Стівен вийшов за нею. Даніель теж направився до сходей, але почув, як його гукнули. 
-Зачекай, - промовив Алекс. 
Чоловік обернувся, чекаючи його наступної репліки. 
-Ти детектив? 
-Так. Є якісь питання? 
-Та... Ні, - трохи втихомиривши свої почуття, відповів Алекс, а потім протягнув Даніелеві руку для рукопотискання зі словами: будемо... Знайомі? 
Даніель проігнорував його витягнуту руку та, кинувши на нього незрозумілий погляд, підійнявся на другий поверх. Алекс здивувався такій поведінці, це його неприємно вразило. «Ага... Ясно, - думав чоловік, - гаразд, на них ти злий, це зрозуміло. А я тобі що зробив? Хоча... Може він просто ще не може відійти? Сподіваюся, так воно і є. Я не хочу бути в поганих стосунках з... Братом? Він, судячи з того, як спілкувався з "батьком", перетерпів те саме, що й я: обман, самотність та холодну байдужість(...» 
Кетрін, Олівер та Домінік стояли на вулиці біля вхідних дверей. Спочатку між ними панувала тиша. Кожен був трохи шокований таким поворотом подій. «Я його ще ніколи не бачила таким розлюченим(... - думала Кетрін, - йому зараз буде так важко(. Що це взагалі було? Невже у нього є якийсь брат?».  Раптом жінка важко зітхнула, потираючи віски та дивлячись у пустоту. Олівер підтримав її зітхання, теж повільно видихаючи. 
-Відчуваю, - почав Олівер, - це буде навіть важче, ніж вбивство Сміт. 
-Я не вірю, що є щось гірше за це, - невдоволено відповів Домінік. 
-Через складність самого майбутнього розслідування, чи не дуже гарні стосунки Даніеля з сім'єю? - запитала Кетрін. 
-Друге, - відповів Олівер, - він у їхню сторону дивитися не може. Що з цього вийде? 
-Нічого доброго, - додав Домінік. 
-Гаразд... А що нам зараз робити? - мовила Кетрін, - скільки ще будуть тривати ті сімейні розбирання? Він нас покличе, чи ми тут будемо до полудня стояти? 
На її запитання Олівер лише потиснув плечима. 
-Ну самим у дім сунутися точно не варто, - невдовзі відповів він, - будемо чекати, напевно. 
Кетрін черговий раз зітхнула. На душі були неясні почуття: здивування, жаль, збентеженість, деяке обурення та невдоволення. 
Даніель підійнявся за Стівеном на другий поверх. Аж зараз він збагнув, що Кетрін, Олівер та Домінік досі стоять на вулиці. Його губа дратівливо сіпнулась, але чоловік зміг швидко оволодіти собою. Він повільно видихнув, після чого дістав телефон та нашвидкоруч відправив повідомлення Кетрін, аби команда підійнялась на другий поверх. 
Стівен завів його до кімнати, у якій  колись жив детектив, аби провести там допит. Між ними панувала тиша, настільки неприємна, бридка, колюча та холодна, що по спині проходились мурашки. Даніель стояв біля відчинених дверей, виглядаючи із дверного отвору, аби зустріти інших. Його цікавість брала над ним верх: він краєм ока прискіпливо розглядав свою колишню кімнату, ловлячи із кожної деталі порцію спогадів. Раптом у його поле зору увійшли Кетрін, Олівер та Домінік. Детектив махнув їм, аби ті йшли до нього. Помітивши Даніеля, компанія прискорила крок. 
Стівен показав спальню та робочий кабінет, де був влаштований переверт. Олівер та Домінік залишились там, аби дослідити приміщення, Кетрін ж і Даніель пішли на допит. 
Стівен та Даніель сіли на ліжко навпроти один одного, тримаючи між собою горду дистанцію у півтора метри. Кетрін знову дістала зошит та ручку і стала за спиною у Даніеля. Детектив на долю секунди прикрив очі та непомітно вдихнув повні груди повітря, разом з цим набираючись дорогоцінного терпіння, після чого, стараючись поводитись, як із звичайною незнайомою йому людиною, почав:
-Так... Коли ви помітили, що у будинку щось сталося? 
-Вчора пізно вночі, - коротко відповідав Стівен. 
У тремтячому голосі батька прослухалося щось таке саме, як і до цього: змішаний жаль та люб'язність, але тепер прорізався ще якийсь незрозумілий холод. Він... Був розчарованим, чи просто хвилювався? 
-Як це трапилось? - продовжував Даніель, не звертаючи уваги на емоції. 
-Два дні нас не було вдома, повернулися лише вчора близько першої години ночі і побачили те, що сталося. Зранку одразу викликали вас. 
-Чому ви були не вдома цими днями? 
-У нас було кілька бізнес-зустрічей із нашими партнерами, вони проводилися у іншому кінці міста, тому ми вирішили переночувати ніч в готелі. 
-Угу... Продовжуйте. 
-Коли ми прийшли додому, спочатку нічого не запідозрили. Двері були цілі, замки теж. У вітальні, коридорі, на кухні, по сходах теж все було гаразд. Лише зайшовши до спальні, ми зрозуміли, що нас пограбували. 
-За вашими словами, двері та всі замки були цілі. Як, на вашу думку, могли пробратися до кімнат на другому поверсі? 
-Через вікно. У спальні ми залишили відчинену кватирку. А коли повернулися, вікно було відчинено навстіж. 
-Я, сподіваюся, вам вистачило розуму не чіпати нічого у кімнатах, де, вірогідно, були злодії? 
Ця фраза прозвучала трохи прискіпливо та дещо недовірливо. Батько змінив своє положення та, потираючи переносицю, відповів:
-Ні, ні. Ми нічого не чіпали. Лише подивилися, що вкрали. 
-І що ж? 
-Гроші. Багато грошей. У нас була збережена гарна сума готівкою. 
«Цікаво: скількох улік ви нас позбавили, дивлячись, скільки грошей винесли із вашого дому?» - невдоволено подумав Даніель, після чого видихнув та запитав: 
-Зникли лише гроші? 
-Так. 
-Де ви їх зберігали? 
-В спальні у шафі. Там був зроблений сейф. 
Даніель торкнув Кетрін. Вона моментально підвела погляд, чекаючи його наступних дій. Чоловік нахилився до неї та тихо прошепотів:
-Напиши Оліверу, нехай оглянуть сейф у шафі. 
Жінка кивнула та дістала телефон. Її пальці швидко забігали по екрані, друкуючи повідомлення. Даніель кілька секунд поспостерігав за її діями, запитавши:
-Останнім часом не відбувалося чогось дивного? Можливо, ви помічали, що за вами шпигунили? Чи ще щось незвичайне? 
-Та ніби ні... 
-Гаразд... Як ви думаєте: із ваших знайомих хтось може бути до цього причетний? 
-Точно ні. Ми ні з ким не спілкуємося. 
-Що, взагалі? - недовірливо вигнувши брову, запитав Даніель. 
-Лише з бізнес-партнерами, але це суто ділові стосунки. 
-А із бізнесменів? Ніхто не міг цього зробити? 
-Ні. 
-Зрозуміло... Тут встановлено відеоспостереження? 
-На жаль, ні. 
Даніель ледь помітно невдоволено закотив очі, розуміючи, що звичного для детективів джерела інформації на цей раз не буде. 
-Ясно, - зітхнувши, відповів детектив, - ви, поки що, вільні. 
-Гаразд. Дякую, - так само холодно, але водночас із цим вдячно відповів батько. 
Домінік та Олівер залишилися одні у спальні. Там був влаштований просто неймовірний переверт. Відкриті шухлядки та тумбочки, перекинені та розкидані речі. Грабіжники, схоже, добряче щось шукали. Олівер, замислено одягаючи рукавички, нахмурено та дещо  прискіпливо дивився на це все, шукаючи, за що можна зачепитися. Домінік стояв біля входу, чекаючи поки Браун нарешті натягне рукавички. 
-Ти ще довго? - не витримав чоловік. 
Олівер висмикнувся із потоку думок, які неочікувано огорнули його свідомість, та відповів:
-Вибач, я задумався. 
-М... І над чим? - склавши руки на грудях, запитав Домінік. 
-Не важливо. Давай будемо приступати до роботи. 
Чоловік кивнув та, переступивши через гору речей, які валялися на підлозі, пройшов всередину спальні. Домінік пішов у іншу частину кімнати. Атмосфера довкола була гнітучою та неприємною. У голову лізли незрозумілі здогадки та обдумування того, що сталось. Невже це справді випадковість? Чи все було просто підлаштовано? 
Олівер встиг оглянути відчинене вікно, через яке, схоже, грабіжник, або грабіжники проникли до будинку, але, на жаль, там не було ніяких значущих слідів. За вікном росла велика стара яблуня, але вона була сусідською. Раптом у його кишені завібрував телефон. Він спочатку проігнорував це, але згодом вібрація повторилась. Олівер цмакнув язиком та дістав гаджет. Побачивши повідомлення від Кетрін, він хотів було гукнути Домініка, але його увагу несподівано привернув рудий волосок на світлому підвіконнику. Олівер заховав телефон та придивився до знахідки. Він дістав файл та, не задумуючись, поклав туди знайдений волос, після чого, промовив:
-Що там у тебе? 
На його голос Домінік, який стояв у протилежному кінці кімнати біля тумбочки поруч з ліжком, обернувся та запитав:
-Ти мені? 
-Ніби тут ще хтось є, - іронічно пробурмотів Олівер. 
-Нічого цікавого. Просто виломана тумбочка та розкидані навколо речі. А в тебе? 
-Волос знайшов. 
Почувши цю новину, Домінік трохи оживився. 
-Чий? - зацікавлено запитав чоловік. 
-Не хазяїнів точно, у них обох виражене чорне волосся, що й не дивно, а волосок, який знайшов я, яскраво-рудого кольору. 
-Значить на цьому моменті можна розлабитись. Волосок до лабораторії, два дні почекати, і справа завершена. 
-Угу. Потрібно лише сподіватися, щоб все було так просто. Доречі. Ти сейф оглядав? 
Домінік округлив очі та, зробивши збентежений запитальний жест головою назад, запитав:
-Який сейф? 
-Кетрін тільки що мені написала, що у шафі є сейф, звідки, за словами потерпілих, зникла крупна сума грошей. 
-Зараз оглянемо. 
Із цими словами чоловік направився до шафи. Олівер теж підійшов до нього. Домінік зацікавлено відчинив привідкриті дверцята шафи навстіж. Перед чоловіками постав той сасий безлад та переверт, серед якого, у центрі "на полиці" був прироблений сейф. Судячи із його зовнішнього вигляду, замок на дверцятах мучили недовго, або навіть і не пробували його зламати, одразу підключивши сиду та просто їх виломавши. Всередині було пусто. Абсолютно. Домінік одразу почав прискіпливо обливлятися дверцята сейфу, в надії знайти там відбитки пальців, але безуспішно. Олівер відійшов від шафи на кілька кроків, оглядаючи всю картину в загальному. Хрупка, маленька та слабка особа не змогла б так пошарпати двері на міцному сейфі, це було під силу лише людині із дійсно міцною та сильною статурою. Олівер дістав телефон, зробив кілька фото та запитав:
-Знайшов щось? 
-Ні. Що тут шукати? Це просто пустий сейф. Тут ні відбитків пальців, ні волосся, ні ще якихось зачіпок. 
-Ясно... Тоді тут все? 
-Так. Залишається ще робочий кабінет. 
-Тоді ходімо. Давай тільки швидко, бо Кетрін та Даніель вже скоро з допитом закінчать. 
-Угу. 
Чоловіки прийнялись оглядати робочий кабінет, який був прилеглою кімнатою до спальні. Там був влаштований не менший розгардіяж та безлад. Шухлядки та тумбочки робочого столу були відчинені, повсюди валялися розкидані речі. 
-Нелогічні грабіжники, - раптом заявив Домінік. 
Олівер обернувся на нього, запитально пиляючи поглядом. 
-Ні, ну сам подумай, - почав чоловік, - вони ж, скоріш за все, були впевнені, що вдома нікого немає. Чому не було спокійно передивитися кожний закуток та залишити після себе таку ж кімнату, якою вона була до цього, ані ж робити тут безлад. Так би хазяїни дому, вірогідно, довше б не знали про пропажу грошей, і тоді у злодіїв був би час аби краще замести сліди. А натомість вони просто ніби явно хотіли показати, що: "ось, дивіться, ми пограбували ваш будинок". 
Олівер на хвилю-дві замислився, після чого просто незрозуміло підійняв брови, опустивши кінчики губ у кривій посмішці. 
Уже із перших секунд огляду було зрозуміло, що кабінет не принесе ніяких корисних плодів. Але чоловіки всеодно з надією продовжували оглядати приміщення. 
Раптом двері до кабінету впевнено відчинилися. На цей звук Олівер та Домінік синхронно обернулися. На порозі стояв нахмурений та навіть трохи розчарований та сердитий Даніель, а за його спиною Кетрін. Детективи пройшли до кабінету, після чого Даніель прикрив двері. Вся команда мовчки зібралася у коло, аби обговорити роздобуту інформацію. Даніель стояв спиною до входу. 
-Будинок пограбували із тринадцятого на чотирнадцяте число, - почав Даніель, - коли господарів не було вдома. Вони займалися бізнесом, через що були змушені переночувати ніч у готелі на іншому кінці міста. За словами потерпілого, грабіжники могли пробратися до будинку череж вікно у спальні, адже кватирка була відчинена. Олівер, ви оглядали вікно? 
-Так. Воно не виглядало зламаним, просто було відчинене навстіж. На підвіконнику я знайшов волос, вірогідно, злодія. 
Почувши ці слова, Даніель ніби трохи пожвавішав. 
-Чудово, - промовив детектив, - значить зараз Домінік відвезе це до лабораторії. Далі... Господар сказав, що зникли лише гроші із сейфу. Всі інші цінні речі стоять на своїх місцях. 
У цей момент із відчиненої кватирки подув вітерець. Відчувся приємний протяг, через який двері відчинилися. Цього ніхто не помітив. 
-Це може багато про що свідчити, - почала Кетрін, - наприклад, що злодіям потрібне було не просто будь-яке багацтво, типу золота, техніки, чи ще якихось цінних речей, а конкретно гроші. 
Після її слів запала недовга тиша. Невдовзі Даніель запитав:
-Ви сейф оглядали? 
-Так, - відповів Домінік, - там нічогісінько немає. 
-"Нічогісінько немає", в сенсі він пустий, чи немає слідів? - перепитав детектив. 
-Ні того, ні іншого. 
-Ясно... 
-Але, - втрутився Олівер, - є одна деталь. 
Даніель перевів погляд на нього. 
-Дверцята сейфу, скаріш за все, зламані силою. Вони виглядають дуже пошарпаними та погнутими. Зламати замок або не вийшо, або навіть ніхто і не брався за нього. 
-Як сила є, то й розуму не треба... - промимрила Кетрін. 
-Що робимо далі? - запитав Домінік, - відеоспостереження? 
-Ага. Якби ж то... - злегка роздратовано пробурмотів Даніель, - тут немає відеоспостереження. 
-М... - іронічно протягнув Домінік. 
-Слухай, - раптом почав Олівер, - а ми не можемо подивитися міське відеоспостереження? Це живий куточок міста, тут воно точно є. І будинок стоїть одразу біля дороги. Можливо, щось таки зможемо побачити. 
-Непогана ідея... - невдовзі відповів Даніель, - гаразд. Значить Домінік відносить волосок до лабораторії на експертизу, а ми їдемо до поліцейського відділку. Всім все ясно? 
Детективи одночасно кивнули. 
-Гаразд. Тоді йдемо. 
У цей момент почувся якийсь незрозумілий рух біля дверей. Наче хтось різко почав йти. Верхня губа Даніеля дратівливо сіпнулась. Він одразу здогадався, що це було. Чоловік, не замислюючись, рванув до дверей та вийшов у коридор, побачивши там батька, який швидкою ходою йшов до сходей. Хазяїн будинку помітив Даніеля, від чого пришвидчив крок та зник за стіною. «От же ш! Ще й шпигунити за мною насмілюється! - думав чоловік, переповнюючись неземним гнівом, - татко...» Він прикрив очі, борячись з емоціями. Так він, напевно, ще ніколи не сердився і не дратувався. Це був найгірший збіг у його житті. Хотілося голосно закричати, аби випустити увесь негатив. Але потрібно було триматися. Даніель видихнув та повернувся до кабінету, махнувши всім, аби йшли. 
Детективи спустилися на перший поверх до вітальні. Близнюка так вже не було. На дивані лише сидів напружений та навіть трохи наляканий Стівен. Його стан, який було видно неозброєним оком, підтверджував те, що чоловік підслухував детективів. Всередині знову вколола злість та ненависть ...Ненависть, у сторону рідного батька. Так, звучить жорстоко та жахливо, але ці емоції, у поєднанні із жалем, розчарованістю та сумом охопили його серце. Даніель на кілька секунд прикусив губу, аби не сказати нічого лишнього. На цю коротку мить він настільки стиснув внутрішню частину губи зубами, що здавалося  зараз прокусить її до крові. Чоловік видихнув та підійшов до господаря зі словами:
-Ми завершили огляд будинку. Я наполягаю на тому, щоб до кінця розлідування ви проживали у одному із готелів Лондону, адже грабіжники можуть повернутися сюди. Також є прохання дати мені ваші номера телефонів. 
Стівен мовчки поклав на стіл папірець, який він до цього перебирав у руках. На ньому му було записано два контакти. Даніель мовчки взяв його, поклавши до кишені. 
Господарі будинку швидко зібрали необхідні речі та, зачинивши будинок, поїхали у місто. Детективи ж направились до поліцейського відділку. 
Алекс їхав на роботу. Після цих подій мозок відмовлявся думати, але це був зовсім не час розкисати, адже його чекала робота над проєктом. «У мене, виявляється, ще й брат є?! - розмірковував чоловік, - це взагалі у голові не вміщається! Чому мої любі матуся та тутко не розповіли цього ще при першій зустрічі? Що це за інтриги? Скільки ще сюрпризів буде? Я тепер взагалі сумніваюся, що їхні почуття справді щирі і вони дійсно хочуть помиритися. І скільки мені це принесе проблем? Зараз у них пограбували будинок, а що далі? Брат... Брат-близнюк... І що це за відчуття? Невже я йому... Співчуваю? Хочу познайомитися та налагодити стосунки?»  Ці думки переслідували Алекса аж до самого місця роботи. Заглушивши мотор автомобіля він поклав руки на кермо, закинув голову назад та вдихнув повні груди повітря, намагаючись налаштуватися на робочий лад. «Відчуваю, сьогодні я толком нічого не зроблю...» - промайнуло у його голові. Чоловік зітхнув, взявши барсетку, вийшов із машини та, заблокувавши її, направився до будівлі.
По дорозі до його кабінету Алекс майже нікого не зустрів. І так, через ранішні пригоди, він знову спізнився. Залишалося лише сподіватися, що начальник його не шукав і не знає, що чоловіка досі немає на роботі. Алекс нашвидкоруч відчинив двері кабінету, швидко застрибнувши всередину. Він хутко почав вмикати комп'ютер, приступаючи до важкої розумової праці. 
Через кілька годин настала обідня перерва. Чоловік, як і минулих днів, не планував переривати свою працю. Сьогодні працювалося дуже важко. Свідомість та розум відмовлялися концентруватися на роботі. Думки часто відводили його в сторону, збиваючи з пантелику. 
У якийсь момент почувся стук у двері. По ньому Алекс одразу зрозумів, що це його начальник. Чоловік налаштувався почути докори, щодо запізнення, та промовив: «Увійдіть». Буквально одразу до кабінету увійшов містер Вотергаус. 
-Доброго дня, містер Бейкер, - перший привітався чоловік. 
-Доброго, містер Вотергаус. 
-Як просувається робота? 
-У помірному темпі, - трохи подумавши, відповів Алекс. 
-Тут, просто, стали відомі конкретні числа, коли потрібно представляти проєкт. 
-Коли? 
-Восьмого серпня. 
Алекса ніби облили окропом. 
-Восьмого?! Це ж через три тижні! 
-Так. 
-Я... Не знаю, чи встигну доробити все за цей час. 
Обличчя начальника раптом стало суворим та незадоволеним. Він рівним тоном промовив:
-Містер Бейкер, ви розумієте, що від цього проєкту залежить репутація та стан нашої фірми? Я спеціально взяв на цю справу вас, адже кращого програміста у нас немає. Тому, будьте ласкаві, прискоритись та зробити все вчасно та якісно. 
Із цими словами, навіть не давши Алексу вставити жодного слова, містер Вотергаус вийшов за двері. 
Даніель, Кетрін та Олівер йшли коридорами поліцейського відділку, прямуючи до двісті сьомого кабінету. Даніель, як зазвичай був попереду, Кетрін та Олівер лише намагалися не відстати. Детектив спинився біля потрібних дверей та, переводячи дух, увічливо постукав. Почулося більш-менш знайоме: «Заходьте». Чоловік дьоргнув ручку дверей та зайшов всередину, Кетрін та Олівер за ним. Кабінет виглядав, як і раніше, затишно та звично. Ті самі стіни, стіл, стелаж із різними папками з документами, комп'ютер, вікно, штори...  Тільки дечого там всеодно не вистачало. Чогось найважливішого та найдорожчого.
За столом сидів Девід, переписуючи щось із екрану монітора на папір. Побачивши компанію детективів, хлопець посміхнувся та промовив:
-Доброго дня, містер Бейкер). 
-Доброго, Девід), - натягнув посмішку Даніель, - як у тебе справи?
-Нічого, потихеньку... 
-Освоївся на новій посаді? 
-Стараюсь... - зітхнув хлопець, - без містера Едевана, щоправда, трохи важко із всім впоратись та всьому навчитись... 
Даніель опустив погляд, прикусивши губу. Його серце вколола голка жалю та суму. Ця втрата досі мучила його душу, серце не відпускало відчуття своєї провини. У кабінеті запала холодна, колюча тиша. Девід помітив неприємну атмосферу, що запанувала довкола, і вирішив підметушитись першим:
-Чому ви, до речі, завітали? Ви щось розлідуєте? 
-Так, - одразу відповів Даніель, - нам потрібен доступ до камер міського відеоспостереження.
-Так, звичайно. Йдемо. 
Девід підвівся з-за столу, взявши в'язку ключів, що лежала поруч із ним, та направився до виходу. Детективи мовчки вийшли за ним.  
Поліцейський провів їх до знайомого кабінету із відеоспостереженням. Він відімкнув двері навстіж перед детективами, запрошуючи їх всередину. Даніель перший рванув до комп'ютера, швиденько починаючи приводити його до тями. Кетрін та Олівер теж зайшли до кабінету, Девід за ними, зачинивши двері на замок, точно так само, як то колись робив Алан, аби ніхто їх не потурбував. Коли комп'ютер увімкнувся, Даніель почав хутко шукати потрібний відеофрагмент. Невдовзі детектив, трохи поклацавши мишкою, знайшов те, що треба. 
-Є, - промовив чоловік, - ходіть сюди. 
Кетрін та Олівер моментально опинилися біля нього.
-Так, - почав Даніель, - інцидент стався із тринадцятого на чотирнадцяте число... 
-І що, ми будемо передивлятися відеозаписи за дві доби? - запитала Кетрін. 
-Ні, чому за дві доби, - почав Олівер, - давайте думати логічно. Найчастіше пограбування влаштовують вночі. Може глянемо відеозапис ночі з тринадцятого на чотирнадцяте липня? 
Даніель мовчки почав відшукувати потрібний відеозапис. Через декілька хвилин нудного перегляду відео, біля  будинку показалось дві постаті, у чорному одязі, міцної, кремезної статури. Детективи зметушилися, починаючи уважно та пильно вдивлятися у екран. Особи спочатку, напевно, щось обговорювали. У одного із них у руках була величенька чорна сумка. Потім вони зайшли за будинок. 
-Все сходиться, - мовив Олівер, - вікна спальні виходять на задній двір, тому вони зайшли за дім. 
Через деякий час ті самі двоє осіб вийшли з-за дому. Сумка у руках одного із них тепер була повністю наповненою. Схоже, грошей дійсно винесли немало. Грабіжники швидко втекли із місця події. Почулося, як у кабінеті хтось невдоволено засопів. Даніель нервого стиснув пальці на мишці, нахмуривши брови. 
-Знову майже нічого... - пробурмотів чоловік. 
-Ні, чому? - почала його заспокоювати Кетрін, - ми тепер знаємо, коли точно це сталось. Знаємо якої статури були грабіжники та скільки їх всього було. Ця інформація нам колись може знадобитись. 
Даніель зітхнув, вимикаючи комп'ютер. 
-Думаю, Домінік уже справився, - почав детектив, - зараз ми заїдемо за ним та поїдемо додому. 
-А що, на цьому всі наші повноваження все? - раптом запитав Олівер. 
-А що ти ще можеш зробити? Особисто я всі джерела інформації вже використав. 
-Може спробувати порозпитувати сусідів? Може вони бачили щось, що не змогли дізнатися ми? 
Даніель замовчав та відвів погляд, інтенсивно роздумуючи над пропозицією Олівера. Невдовзі чоловік промовив:
-Я не знаю... Ну гаразд. Але давайте все ж таки завтра. Нам зараз потрібно розібратися з документами, а день уже давно перейшов за пілудень. Всеодно у нас ще є час, доки не прийдуть результати експертизи. 
-Добре, як скажеш, - потиснувши плечима, відповів Олівер. 
Детектив підвівся з-за столу, підійшовши до Девіда, який увесь цей час стояв біля дверей, та промовив:
-Дякую, Девід. 
-Будь ласка, містер Бейкер. 
-Ой, я тебе прошу. На "ти". 
Це трохи збентежило хлопця, але він впевнено відповів:
-Гаразд... Даніель. 
Чоловік підійняв один кінчик губ у посмішці та мовив:
-Ми вже йдемо. Ще раз дякуємо, бувай. 
-Бувайте. Звертайтесь, якщо ще щось знадобиться. 
-Звичайно. 
Детективи вийшли за двері, залишивши Девіда одного. 
Вони забрали Домініка із лабораторії та, передчуваючи атмосферу нудної роботи над паперами, втомлені поїхали додому. 
Ванеса сиділа на ліжку, впершись в бильце, та розминала шкіру на долоні. На душі були паршиві почуття. Такого вона давно, скоріше навіть ніколи не відчувала. Все навалилося на купу: любов, жаль, відчуття провини, злість на саму себе та розпач. Жінка останнім часом думала лише про те, як помирити сім'ю. Це було єдине, що її хвилювало. Навіть питання бізнесу, а тепер і пограбування будинку її не так сильно мучили, як це. Вона сьогодні відчувала себе перед синами просто жалюгідно. Було важко дивитися їм в очі, та видушувати із себе нікому непотрібні слова вибачень, які звучали швидше знущально. Відповідно емоції теж не стримались, вибухнувши неймовірним всплеском. 
Стівен заніс два великих пакети із речами до номеру, байдуже кинувши їх біля стіни. Чоловік сів поруч із дружиною. Кілька довгих секунд навколо стояло пусте мовчання. Було чутно лише гул автівок на вулиці, який долинав через відчинені кватирки. Раптом жінка, проковтнувши слину, запитала:
-Тобі нічого Даніель не говорив більше? 
-Ти про будинок? 
Вона повільно кивнула.
-Взагалі нічого. Не довіряє... 
-Ще б він довіряв... 
Знову тишина. 
-Як ти думаєш, - знов почала Ванеса, - вони зможуть поладити між собою? 
-Даніель та Алекс? 
-Угу. 
Чоловік потиснув плечем, важко зітхнувши. 
-Ах... Я не знаю. Це дуже складне питання. 
-Я хотіла познайомити їх по-іншому. Якось... Менш різко та неочікувано... У кращих та приємніших обставинах. 
-А ніби я не хотів. Хто ж знав, що вони так раптово зустрінуться. 
-Ти знав, що Даніель детектив? - запитала жінка, глянувши на Стівена. 
Чоловік заперечливо похитав головою. 
-Я знав лише те, що він хотів поступати до юридичного факультету. Але, чи йому це вдалося, чи він вивчився та знайшов роботу, це мені було невідомо. 
-А коли викликав детективів, знав, що там буде він? 
-Ні. У мене навіть ніякої підозри не було. А... Коли побачив його на порозі... 
Він голосно прокашлявся. Його голос був сиплий, осілий. 
-...я думав, не знайду собі місця. Мені стало тоді так незручно та... 
Чоловік замовчав, незрозуміло оглянувшись. 
-Ти зрозуміла. 
-І що робити далі?
-Я не знаю. Я би зачекав, щоб вся ця маячня із будинком закінчилась. Тоді можна буде якось... Ну... Зібрати всіх разом. Якраз привід буде. 
-Завершення розслідування? 
-Угу. 
-Можливо... А до завершення? 
Стівен знову незрозуміло потиснув плечем. Чоловік раптом знову зайшовся голосним сухим кашлем. 
-Може сходиш до лікаря? Ти вже давненько кашляєш. 
-Я думаю, це просто простуда, нічого серйознішого. Саме пройде. 
-Гаразд... Скільки у нас залишилося коштів на рахунках та у банку? 
-Не дуже багато... Ми ж майже все зняли готівкою. 
Навколо знову повисло мовчання. Невдовзі Стівен важко зітхнув та, підвівшись, вийшов із кімнати. 
Кетрін майже до вечора просиліла над документами. Їй доручили робити протокол допиту Стівена, адже вона була присутня під час допиту, у неї було записано багато інформації і вона добре вміла робити документи такого типу. Домінік не працював над документами, а одразу ж пішов бавити малюка, аби Джейн могла приготувати вечерю, адже одночасно стояти біля плити та придивлятися за новонародженим немовлятком було трохи важко. Олівер та Даніель менше сиділи над паперами, тому під вечір Кетрін залишилась одна у залі. Вона би теж завершила свою роботу раніше, якби через системний збій надрукований документ у Word не зник. 
Закінчивши працювати, жінка втомлено пішла на кухню, аби чогось поїсти, адже за увесь день вона і крихти в роті не мала. Кетрін переступила поріг кухні і побачила там Джейн, яка мила посуд. Жінка, помітивши, що до кухні хтось увійшов, обернулась та, побачивши перед собою Кетрін, ширико посміхнулася:
-Привіт). Як справи?)
-Маячня справи.
Джейн зітхнула, над чимось задумавшись. Схоже, Домінік їй усе розповів. 
-Ти поїсти прийшла? - раптом запитала Джейн. 
-Угу, - кивнула Кетрін, сідаючи за стіл. 
-Зараз я дам, - залишивши посуд, промовила жінка. 
-А ти як? - запитала Кетрін. 
-Нормально. Хейдон сьогодні вдень так добре спав. Було трохи вільного часу. Він, напевно, і зараз спить. Домінік його заколисував, коли я сюди йшла. 
-Ясно. Доречі. Джейн, у мене є новина. Я хлопцям вже зранку розповіла. 
-Я слухаю, - ставши півобертом до неї, відповіла жінка. 
Кетрін мило посміхнулася, трохи незручно перебираючи пальцями пасмо волосся.
-Я вагітна). 
Джейн підійняла густі брови, округливши очі. Її губи почали розпливатися у щирій посмішці. 
-Що, справді?! - будучи приємно враженою, перепитала жінка. 
-Так). 
-Кла-а-ас... Вітаю вас). Я, чомусь, навіть не очікувала такого). 
Кетрін голосно розсміялась. 
-Чому?)
-Не знаю, - потиснула плечем Джейн, - так круто). Будемо вдвох бавити наших  маленьких дітей). 
Кетрін знову засміялась. 
-Теж не можу дочекатися). 
-А ти кого хочеш більше: хлопчика, яи дівчинку? 
-Не знаю навіть... Не задумувалась над цим. Дівчинку?)
-Я теж більше хотіла дівчинку. Але, коли народився Хейдон, мені вже від радості було всеодно якої статі дитина. Головне, що вона здорова, гарненька та моя). 
-Теж притримуюсь такої думки). 
-Так, все. Бери їж. Ти ж нічого взагалі сьогодні не їла. Вагітним жінкам так не можна, - поклавши на стіл тарілку з супом, промоввила Джейн. 
-Слухаюсь), - посміхнулась Кетрін. 
Алекс знову допізна був на роботі. Після різкої та неприємної розмови із суворим начальником його настрій був особливо пригніченим. Зробити таку масштабну роботу за три тижні було просто нереально. Потрібно було працювати вдвічі, а те і втричі більше. На вулиці починав крапати дощ. Спочатку повільний, несильний. Та згодом злива починала набирати оберти. Крупні краплі води гучним звуком били по капоті, даху, лобовому склі... Двірники навіть не встигали вчасно протирати скло. Краплі води чітко виділялися на світлі вуличних ліхтарів та фар машин. Дув вітер. Алекс відчинив вікно автомобіля, аби запустити до салону трохи прохолодної, вечірньої свіжості. По щоці пройшлася хвиля холодного, вологого повітря. Його застигший погляд був направлений рівно на дорогу, очі ні разу не подивилися кудись ще. Думок ніяких не було, у голові було пусто. Мозок ніби втратив здатність думати. Відчувалася лише суміш бридких емоцій. Дратівливість, гнів, холод, обурення, сум, жаль... Похмура дощова погода лише посилювала цю хвилю негативу. Чоловік припаркував автомобіль біля будинку, як зазвичай закривши його. Сьогодні Алекс повернувся додому дещо раніше, ніж вчора, через те, що офіс цього дня зачиняли раніше. На цей раз він не викликав ліфт, як зазвичай, а вирішив підійнятися на п'ятнадцятий поверх сходами. Незрозуміла пустота всередині неймовірно дратувала.
Чоловік підійшов до дверей своєї квартири та мляво почав відмикати їх. Зайшовши у коридор та зачинивши двері, він помітив, що світло по всій квартирі увімкнене, значить ніхто ще не спав. Алекс почав так само мляво роззуватися. Раптом із вітальні милою, незграбною, дитячою ходою вийшла Мішель та, тримаючись за дверний отвір, дивилася на тата. Чоловік, помітивши доньку, в'яло посміхнувся. Він підійшов до дівчинки та взяв її на руки, тихеньким ніжним голосом примовляючи: «Привіт, принцеска моя маленька)». Алекс почав посміхатися та кривлятися до маленької дитини. Мішель теж почала посміхатися та сміятися у відповідь. Їх дитячий дзвінкий сміх прорізав сумну, похмуру тишу, роблячи атмосферу довкола трохи розрадливішою. Вона звела свою маленьку ручку та провела рукою по щоці тата, ніби намагаючись розвеселити його. Чоловік посміхнувся, притуливши дівчинку до себе. Душа розквітла. Стало так приємно, мило і спокійно, що всі сьогоднішні події вже не мали ніякого сенсу. Це були дуже дорогі серцю моменти. 
Із тих ж дверей згодом, тупочучи крихітними ніжками, невміло вибіл Ліам. Алекс, як тільки помітив його, одразу ж підійшов до сина та, вмостивши Мішель на одній свої руці, взяв хлопчика на іншу. Через роботу чоловік почав проводити мало часу із сім'єю. Він вже давно не бавився зі своїми дітьми, пропускаючи їхні перші кроки, перші слова... Давно не ласкався з дружиною, не давав їй достатньо своєї уваги. Усвідомлюючи це все, душа була ладна розірватися на шматки. 
Із кухні вийшла Лаліт, тримаючи рушник в руках. Побачивши свого чоловіка із дітьми на руках, вона розчулено посміхнулась, пригорнувши рушник до грудей. Алекс підійшов до дружини та залишив м'який поцілунок на її губах, одразу запитавши:
-Ви чому ще не спите? 
-Ти повернувся просто раніше. Тому й не спимо). 
-Офіс зачинили раніше. Чому - не знаю, - потиснув плечем чоловік. 
-А... Щось знову сталось? Ти виглядаєш просто якимось дивним, збентеженим... 
Він одразу ж змінився на обличчі. 
-Потім поговоримо, - промовив Алекс, кладучи діток на підлогу, - зараз я хочу прийняти душ та поїсти. 
Лаліт теж посумнішала. 
-Гаразд... Ти іди у ванну, а я поки що їсти тобі загрію. 
Поки Алекс був у душі, жінка встигла і їсти загріти, і навіть вкласти спати Мішель та Ліама. 
Чоловік сидів за столом та жадібно їв. Лаліт сиділа поруч. Майже усю вечерю Алекс мовчав. Атмосфера чомусь була холодною. Раптом Лаліт наважилася запитати:
-Ти... Не розповіси, що сталось? 
Чоловік зітхнув, опускаючи голову. Він вдихнув повні груди повітря, починаючи розповідати:
-Сьогодні зранку у мене розривався телефон від дзвінків, ти чула. Це виявились мої дорогі "батьки". Я вирішив ігнорувати, але це продовжувалось. Зрозумівши, що від мене не відстануть, я поїхав до них додому. Я забіг до вітальні, і вгадай кого я там побачив? 
Лаліт тримала на ньому уважний, запитаьний погляд. 
-Чоловіка, який виглядає точнісінько, як я. Єдина відмінність - у нього є чіткий шрам над правим оком. Як виявилось, у мене є брат-близнюк. 
-Щ-що? Як?! - вражено видушила з себе жінка. 
-У мене була схожа реакція. А брат, Даніель, був просто в неземному гніві. Ми зажадали пояснень. Як виявилось, брату пощастило більше: він жив з батьком. Але, судячи із його реакції, стосунки із татом у нього були так собі, і, як я зрозумів, у юності він втік з дому. Коли "матінка" сказала, що вони хочуть примирення, Даніель впевнено заявив, що цього ніколи не буде. Потім ще, як виявилося, у "батьків" пограбували будинок, а мій брат працює детективом. 
-Як пограбували?! 
-Потробиці мені невідомі. Я одразу ж поїхав на роботу. 
-А... Як той брат ставився до тебе? - після невеликої паузи запитала жінка. 
-Холодно та зверхньо. Я протягнув йому руку для рукопотискання, а він лише кинув на мене розгніваний погляд та пішов. 
-Чому ж так?(
-Не знаю. Може він просто був на емоціях? А може не сильно хоче цього знайомства. 
-Може... Коли все трохи втихомириться, запросити його у гості, аби познайомитись? 
-Не найближчі три тижні точно, - перебив її Алекс. 
-А чому?.. 
-Восьмого серпня потрібно представити проєкт. У мене залишилось дуже мало часу та дуже багато роботи. 
-А субота та неділя? Офіс ж у ці дні не працює. 
-Я можу робити деяку роботу вдома на ноутбуці. 
-Алекс, ти не можеш працювати без спочинку! - скочала жінка. 
«Якби ти ще знала, що я ще й без обідньої перерви працюю(...» - подумав чоловік. 
-Лаліт, у мене немає виходу! Інакше, я втрачу роботу! Мені сьогодні містер Вотергаус ледь не погрожував, аби я вчасно доробив проєкт. 
Жінка зітхнула. 
-Знаєш, я вже щось не дуже хочу, щоб ти працював над цим проєктом... 
-Золотко, я розумію... Але у мене немає вибору(. 
-Гаразд. Йдемо спати, тобі завтра знову рано вставати. 
-Йдемо. 
Вони обійнялися та коротко поцілувалися в губи, намагаючись вгамувати неприємні почуття. 
 Після вечері Кетрін допомогла Джейн повністю прибрати на кухні. За її словами, хлопці вже вечеряли. Прибравши кухню, Кетрін впевнено направилась до спальні, налаштовуючи себе на потрібний лад. Їй потрібно було поговорити із Даніелем. Вона знала, що йому зараз необхідна її підтримка. Жінка тихо відчинила двері та зайшла до кімнати. На ліжку, навіть не переодягнувшись, лежав Даніель із заплющеними очима. Але, чуючи його судомне дихання та бачучи нерівномірне підняття та опускання грудей, було зрозуміло, що він не спить. Кетрін підійшла та сіла поруч, дивлячись на нього співчутливим та зажурливим поглядом. Чоловік відчув її довгоочікувану присутність, вле вигляду не подав. Вона простягнула руки до комору його сорочки, починаючи знімати з нього гастук. 
-Ти як? - тихо запитала жінка. 
-Паршиво, - хриплим голосом відповів Даніель. 
Вона забрала галстук, кинувши його на ліжко. 
-Ти уявляєш, - почав чоловік, - якби вони не розлучилися, у мене би був шанс на нормальне життя... У мене би була нормальна сім'я та дитинство... Була би мама, тато ...брат? 
Кетрін промовчала, проковтнувши ком у горлі. 
-Знаєш... - продовжував Даніель, - я колись уявляв можливу зустріч із сім'єю. Але, ніколи не думав, що вона пройде за таких обставин. 
Кетрін послабила комір сорочки, розстібнувши кілька верхніх ґудзиків. 
-Ти гніваєшся на них?(
-Так. Дуже. 
-Але ж ти бачив їхні щирі емоції... Можливо, твої батьки справді хочуть помиритися? 
Даніель підвівся на лікті та сів поруч з Кетрін. 
-Після всього того, що я бачив і відчував у дитинстві та підлітковому віці, мені слабо віриться в це. Я не вірю, що людина може так сильно змітися та разом із цим поміняти свої погляди. 
-А... Брат? 
Кілька секунд він мовчав, похмуро дивлячись в підлогу. 
-Я не знаю... Він був у не меншому збентеженні, ніж я. Як виявилось, моя люба "матуся" здала його до дитячого будинку. Я запитав батька: чому ж і він не наслідував прикладу матері, на що той відповів, що йому у цьому завадила моя бабуся. 
-...Анна?.. 
-Так. Про іншу дитину вона й не знала. Вона померла у брехні, не знаючи, що у неї був ще один онук, - його голос почав труситися, дихання стало ще більш судомним, - я... Ти навіть не уявляєш, що я відчув у той момент. Таку... Ненависть, злість до батьків... Це було так жахливо... І зараз я розумію, що краще б теж опинився у дитячому будинку. 
-Даніель, не говори так. Ти не знаєш, що б відбулося. Ти жив з батьком, і, яким би він не був, він забезпечував тебе, ти жив у будинку, у власній кімнаті. У тебе був шанс отримати трохи кращу освіту, у тебе з'явилася можливість вивчити іспанську, якою ти вдало скористався. Ти, в кінці кінців, зміг зустріти у своєму житті таку чудову людину, як твоя бабуся. 
Чоловік мовчав, будучи у своїх думках. Кетрін м'яко взяла його за руку, ніжно погладжуючи його пальці. 
-А... Як той твій... Брат? Говорив може щось тобі? 
-Угу. Алекс його звати. Коли "батьки" вийшли із вітальні, і ми залишились там одні, він хотів познайомитись, руку витягнув. 
-А ти? 
-А я... А я проігнорував його. 
-Як?(
-По-перше, у мені тоді бушували негативні емоції. А по-друге, я не сильно хочу із ним знайомитись. 
-Чому?( Даніель, гаразд твої батьки. Вони буквально зламали тобі життя, тому я розумію твою неприязнь, холод та гнів у їхню сторону. А брат? Він ж тобі нічого не зробив. Це просто така сама зламана, невинна людина, як і ти. Він теж потребує підтримки у цій ситуації. Він ж, напевно, на відміну від тебе ніколи нічого не чув і не знав про батьків, а тут вони раз, і об'явились. Уявляєш, як йому?(
Знову мовчання. 
-Що ти будеш робити далі?
-В якому сенсі? 
-Ну... Розлідуєш цю справу... А далі? 
-Ти про батьків? 
Вона кивнула. 
-Нічого. Для мене це чужі люди, яких я не знаю. Після завершення розслідування нас нічого більше не буде об'єднувати. 
-А якщо вони будуть продовжувати намагатися налагодити стосунки? 
-У них цього не вийде, - впевнено відповів Даніель, - їм не вистачить життя, щоб перекрити те, що вони скоїли в минулому. 
-Мені тебе так жаль(, - несподівано обхопивши його шию руками та ніжно пригортаючи до себе, почала жінка, - прямо... Хочеться чимось допомогти, але розумію, що нічого з цим не вдію(... 
-Ти вже допомогла, - відповів Даніель, теж обіймаючи її, - ти не уявляєш, як мені дорогоцінна твоя підтримка. Після цієї  розмови мені ніби гора з плечей. Правда. 
Кетрін посміхнулася, поцілувавши його у щоку. Вона відчула, як б'ється серце в його грудях. Спочатку так швидко та нервово... Потім почало вгамовуватися, доводячи свій темп до спокійного та рівномірного. Навколо стало тихо. 
-Як ти себе почуваєш? - тихо, майже пошепки запитав чоловік. 
-Не хвилюйся, все нормально. 
-Вечеряла? 
-Так. 
Знову тишина. На душі стало мило та приємно. Який це був відрадний стан...
-Як я тебе люблю... - раптом промовив Даніель, - найбільше, серед усіх людей на цій планеті. 
-Я теж тебе люблю. Ти навіть не уявляєш, як сильно. 
На такій приємній ноті вони завершили свій день, поринувши у довгоочікуваний сон та готуючись до нового, не менш важкого дня.