Глава 5

Задравши носик догори, ласка насторожилась.

Хутро Ясочки слабо заблистіло, а за хвильку від нього розлилось таке тепле і яскраве сяйво, що Славко мимоволі заплющив очі, насолоджуючись відчутним умиротворенням.

Проте тривало воно недовго.

Теплота змінились жаром, яке кусало за боки. Озирнувшись, хлопець впізнав свою кімнату, тільки-от її вже понівечив вогонь.

— Пожежа давно почалась! Ти запізнилась! — наляканий Славко схопив ковдру, відбиваючись від крутливого полум’я.

— Вибач, у ролі ласки я ще не досить вправно оволоділа магією, — вона вправно перескакувала гарячі ділянки на підлозі.

— У ролі? — він не кидав спроби розгадати істинну сутність Ясочки.  

— Поквапся, на пояснення немає часу.

Затуляючи лице рукою, Славко шукав по кімнатах своїх близьких.

У залі розвернулось справжнісіньке пекло, осередком якого виступав дідух. Поблизу зіпсованої фігури хлопець взрів батька:

— Тату!

Він став прибивати йому ковдрою ноги, на яких горіли штани. Ласка винюхувала біля лиця:

— Живий, але непритомний.

— Що робити? — запанікував Славко, забуваючи про свій план.

— Зберись! Ти все зможеш, просто вір.

Хлопець підхопив тата за плечі й потягнув до дверей. Та тіло не поворухнулось.

— Ой, лишенько, не виходить, — йому не вистачало сил, а ще дихати ставало все важче.

З надвору почувся терпкий шум та гавкіт.

— Ні, Славко, зникаєм, поки нас не помітили, — завертілась збентежена ласка. — Сирени вже виють.

— Ні-ні-ні, я зможу, — захлинався хлопець. — А ще маму з Полею треба знайти.

— Не встигнеш, — стверджувала вона. — Благаю, ходімо.

— Я-я не можу. Краще загинути разом з ними.

Сльози змішались із попелом й закругленим візерунком завмерли на його щоках.

— От же ж, — тупцялась біля Славка Ясочка. — Нас не повинні бачити. Невідомо, чим це обернеться.

Славко безпорадно колихав тіло батька.

— Я зробила величезну помилку. Але я її виправлю, обіцяю, — скніла Ясочка. — Славко, прошу, біжімо.

— Облиш мене! — невтішно рявкнув він.

Через дику непокору хлопця ласку враз переповнив колючий гнів. В чорних очах блиснув вогонь, а коротка шерсть здибилась.  Її оповило блідим свіченням, з якого замість маленької тваринки виплив гігантський прозорий дух. Весь його вигляд кричав про небезпеку. З великої пащі вивалився довгий роздвоєний язик й почав розрізати полум’я навкруги, поки монстр наближався до Славка.

— Назад! Я сказала назад! — рипів лютий образ ласки.

— Будь ласка, ні…

Він знесилено заплющив очі. Злився на себе, що не ладен ні врятувати рідних, ні протистояти чарівному духу.

Власне кажучи, хлопець вдруге втратив все, що в нього було.

Раптом стало дуже холодно. Славко знову опинився біля згорілого дому, неначе їхня подорож у минуле витвір уяви осиротілого юнака. Ласка співчутливо окутала хвостом його шию, доки він не відштовхнув її, розпачливо завивши:

— Навіщо ти це зробила? Чому не дала загинути там??

Ясочка мовчала.

— Я так не можу! Не хочу! Вони мені потрібні! Моя єдина опора! Мої найдорожчі люди! Єдине бажання, яке в мене є, щоб вони були поруч!

У церкві вдарили у дзвони.  

Ласка тепло посміхнулась, махнула хвостом й промовила:

— Пора.

***

— І тоді ласка обернулась на пухнасту грудку світла. Вона підлетіла до хлопця, доторкнувшись до його грудей, звідки виривалось найпотаємніше бажання. А затим понеслась до неба і, блиснувши, зайняла своє законне місце. І…

— … втілила бажання хлопчика, бо то була та сама зірка, що сповіщає про народження Ісуса й справджує щирі різдвяні прохання, — вислизнувши з-під ковдри, тріумфально закінчила розповідь Поліна.

— Так-так, — засміявся Славко. — Хлопець розпочав переддень Нового року наново, позбувшись небезпеки та провівши свято вдома.

— І ще раз! Ще раз розкажи! — Поля ніяк не хотіла лягати.

— Може, завтра? — намагався вгамувати він сестру.

— Ну! Сьогодні.

— Вже п’ять років перед кожним Різдвом я тобі її розповідаю, не набридло?

— Ти що! Найкраща казка у світі! — запевняла Поліна, хлопаючи у долоні. — Повтори ще раз, будь ласка…

— Думаю, мама сваритиметься, ти так не вважаєш? — сказав Славко, вказавши на годинник, на якому обидві стрілки повзли до дванадцяти. — Занадто пізно.

Під суворо-лагідним поглядом брата дівчинка здалась.

— Повертайся на бік та засинай, а от завтра я знову розкажу, — пообіцяв хлопець.