Глава 4

На льодяній підлозі у темному кутку, куди не потрапляло світло від вуличного ліхтаря, що вихором ломилось до спальні, було холодно й тривожно.

Купа запитань одночасно атакували Славка. Нащо йому були ті феєрверки, чому він не залишився вдома, чому не врятував родину, хто і за що так жорстко покарав його любу сім’ю? Сльози не переставали текти. Біль пройняв і тіло, і душу.

Хлопець картав себе через загибель сім’ї.  Не доглядів. Не допоміг.

- Що робитимемо? – ледве-ледве через завісу думок хлопець вловив діалог останніх родичів - бабусі та дідуся. 

- Треба привести його до тями, - печально видихнув дід.

- Як? – нервувала бабуся.

- Я не знаю. Але щось спробую вигадати.

Славко відчув, як на плече приземлилась важка долоня діда.

- Синку, нумо, сходимо на кухню щось перекусимо. Бабця зварганила твої улюблені голубці. Святвечір, як ніяк, треба ж підтримати традицію.

Він не відреагував.

- А якщо ти мені покажеш свої фото? Либонь, ти Бог зна скільки їх наробив, - дідусь забрав зі столу фотоапарат й простягнув внукові, проте той розревівся, згадуючи, чий це був подарунок.

Бабуся терміново потягла чоловіка з кімнати.

- Ти що надумав, га? – скрипіла вона. – Він вже два дні як перестав плакати, насилу його утішила. А ти все зіпсував!

- Вибач, хотів на краще, - винувато піджав вуста він.

- Тиждень пройшов. Негоже зустрічати Різдво в такому стані, - клопотала сива жінка.

- Тобі не здається, що наші зимові свята навіки скінчились?

- Так, але для Славка все ще попереду. Ми маємо допомогти пережити цю втрату.

- А як щодо тваринки? – замисливсь дід.

- Якої?

- Домашньої. Пухнастої якоїсь, щоб відволікала б його. Він би піклувався про неї, так би і стрес відходив.

Слава вбирав кожне їхнє слово  й подумки прохав: «Не треба ніякої тваринки: ні пухнастої, ні лисої, ніякої. Мені б лише повернути сім’ю.».

Спогади знову ожили та гортались плівкою з фантастичною швидкістю. На кожному кадрі страх та відчай. На всіх, за винятком останнього.

Перед падінням перед ним виникла по-зимовому вбрана у сніговий хутір ласка, в її чорних очах – глибоке розуміння й смуток. Славко напружився.

- Вона так швидко мелькнула, - зашепотів він. – Але так знайомо.

Він підхопив камеру й став перемикати в галереї фото. Догортавши до моменту, коли він гуляв ранковим лісом, Слава остовпів. На фото красувалась та сама тваринка, що досить мудро виглядала з-за кучугури.

Хлопець скоренько спохватився, натягнув куртку та черевики. Якась незвідана сила веліла знайти ласку.

Бабуся з дідусем перешукувались на кухні, й Славко мав змогу непомітно вискочити з будинку, від якого до заповітного лісу рукою подати.

У кожній хаті вже позбирались за святковим столом. Славко безмежно заздрив, зазираючи ледь не до кожної шибки. Де-не-де проносився запах тушкованої капусти та риби. Пахло так по-домашньому, немов це його мати наварила пшенично-макової куті й от-от всі її скуштують.

Примусово відвернувшись, він продовжив свій шлях до лісу. Якби бабуся дізналась, де Славко тиняється, йому було б непереливки. Та ноги самі приволокли до галявини. А чи вони були керовані відчаєм або надією – таємниця.

Як і перед Новим роком, між деревами не проскакувало ні звуку. Славко оглядався-оглядався, та марно. Певно, підсвічені снігом дерева глузували з нього.

Зненацька з-за коріння щось виплигнуло й галопом підібралось до хлопця. Посріблена місячним сяйвом ласка витягла довгу шию та округлила очі.

- Привіт. Знала, що шукаєш мене. Відчула.

Слава осів на сніг.

- Що ти таке?

- О, вибачте, але я не воно! – фиркнула вона й кинулась у хвойну гущавину.

- Стій! Куди ж ти! – ураз він вскочив й поспішив за нею. - Стривай-но!

Ласка крутились поміж дерев, доки не зжалилась над хлопцем і не зупинилась.

- Прости, я просто… - відкашлювався він, - сходжу з розуму, бо зі мною говорить ласка. Тобто, мені ж не мерещиться, так?

- Ні, - по-королівськи підступила вона.

- То ти чекала на мене? – згадав її слова Слава, коли трошки оговтався.

- Ти кликав.

- Я не кликав.

- Добрісінько, - тварина заходила навколо хлопця, її сліди перетворювались на обрядне коло. - Ти – ні, а твоє серце – так.

- Про що ти?

- Що тобі казала матір? – ласка вперто підводила його до правильної думки. 

- Я-я не пам’ятаю, - засмутився Слава.

- Якщо загадати бажання всім серцем, то воно обов’язково збудеться, - нагадала вона. - Ти побажав, і ось я туточки.

- Я загадав повернути родину.