Глава 4

На льодяній підлозі у темному кутку, куди не потрапляло світло від вуличного ліхтаря, що вихором ломилось до спальні, було холодно й тривожно.

Купа запитань одночасно атакували Славка. Нащо йому були ті феєрверки, чому він не залишився вдома, чому не врятував родину, хто і за що так жорстко покарав його любу сім’ю? Сльози не переставали текти. Біль пройняв і тіло, і душу.

Хлопець картав себе через загибель сім’ї.  Не доглядів. Не допоміг.

— Що робитимемо? — ледве-ледве через завісу думок хлопець вловив діалог останніх родичів − бабусі та дідуся. 

— Треба привести його до тями, — печально видихнув дід.

— Як? — нервувала бабуся.

— Я не знаю. Але щось спробую вигадати.

Славко відчув, як на плече приземлилась важка долоня діда.

— Синку, нумо, сходимо на кухню щось перекусимо. Бабця зварганила твої улюблені голубці. Святвечір, як ніяк, треба ж підтримати традицію.

Він не відреагував.

— А якщо ти мені покажеш свої фото? Либонь, ти Бог зна скільки їх наробив, — дідусь забрав зі столу фотоапарат й простягнув внукові, проте той розревівся, згадуючи, чий це був подарунок.

Бабуся терміново потягла чоловіка з кімнати.

— Ти що надумав, га? — скрипіла вона. — Він вже два дні як перестав плакати, насилу його утішила. А ти все зіпсував!

— Вибач, хотів на краще, — винувато піджав вуста він.

— Тиждень пройшов. Негоже зустрічати Різдво в такому стані, — клопотала сива жінка.

— Тобі не здається, що наші зимові свята навіки скінчились?

— Так, але для Славка все ще попереду. Ми маємо допомогти пережити цю втрату.

— А як щодо тваринки? — замисливсь дід.

— Якої?

— Домашньої. Пухнастої якоїсь, щоб відволікала б його. Він би піклувався про неї, так би і стрес відходив.

Славко вбирав кожне їхнє слово  й подумки прохав: «Не треба ніякої тваринки: ні пухнастої, ні лисої, ніякої. Мені б лише повернути сім’ю.».

Спогади знову ожили та гортались плівкою з фантастичною швидкістю. На кожному кадрі страх та відчай. На всіх, за винятком останнього.

Перед падінням перед ним виникла по-зимовому вбрана у сніговий хутір ласка, в її чорних очах – глибоке розуміння й смуток. Славко напружився.

— Вона так швидко мелькнула, — зашепотів він. — Але так знайомо.

Він підхопив камеру й став перемикати в галереї фото. Догортавши до моменту, коли він гуляв ранковим лісом, Славко остовпів. На фото красувалась та сама тваринка, що досить мудро виглядала з-за кучугури.

Хлопець скоренько спохватився, натягнув куртку та черевики. Якась незвідана сила веліла знайти ласку.

Бабуся з дідусем перешушукувались на кухні, й Славко мав змогу непомітно вискочити з будинку, від якого до заповітного лісу рукою подати.

У кожній хаті вже позбирались за святковим столом. Славко безмежно заздрив, зазираючи ледь не до кожної шибки. Де-не-де проносився запах тушкованої капусти та риби. Пахло так по-домашньому, немов це його мати наварила пшенично-макової куті й от-от всі її скуштують.

Вимушено відвернувшись, він продовжив свій шлях до лісу. Якби бабуся дізналась, де Славко тиняється, йому було б непереливки. Та ноги самі приволокли до галявини. А чи вони були керовані відчаєм або надією – таємниця.

Як і перед Новим роком, між деревами не проскакувало ні звуку. Славко оглядався-оглядався, та марно. Певно, підсвічені снігом дерева глузували з нього.

Зненацька з-за коріння щось виплигнуло й галопом підібралось до хлопця. Посріблена місячним сяйвом ласка витягла довгу шию та округлила очі.

— Привіт. Знала, що шукаєш мене. Відчула.

Славко осів на сніг.

— Що ти таке?

— О, вибачте, але я не «воно»! — фиркнула тваринка й кинулась у хвойну гущавину.

— Стій! Куди ж ти! — ураз він вскочив й поспішив за нею. — Стривай-но!

Ласка крутились поміж дерев, доки не зжалилась над хлопцем і не зупинилась.

— Пробач, я просто… — відкашлювався він, — сходжу з розуму, бо зі мною говорить ласка. Тобто, мені ж не мерещиться, так?

— Ні, — по-королівськи підступила вона.

— То ти чекала на мене? — згадав її слова Славко, коли трошки оговтався.

— Ти кликав.

— Я не кликав.

— Добрісінько, — тварина заходила навколо хлопця, її сліди перетворювались на обрядне коло. — Ти – ні, а твоє серце – так.

— Про що ти?

— Що тобі казала матір? — ласка вперто підводила його до правильної думки. 

— Я-я не пам’ятаю, — засмутився Славко.

— Якщо загадати бажання всім серцем, то воно обов’язково збудеться, — нагадала вона. — Ти побажав, і ось я туточки.