Глава 2

Слава примружився. Власник скрипучого голосу ховався в тіні між будинками, аж поки він не надумав ступити на залите сонячним медом подвір’я. Зарозуміло усміхаючись рівними зубами, до хлопця наближався знайомий забіяка, а за ним – незмінна вервечка поплічників.  

Не дивлячись на прекрасний настрій та внутрішній запал, В’ячеславові все ж не пофортунило здибатись з жорстокою шайкою однокласників.

Опинившись на роздоріжжі долі, хлопчаки, видно, розгубились, і тепер свої страхи про майбутнє реалізують у дрібному розбишацтві, задирстві та псуванні майна. Безжалісна шістка занепокоєних юнаків гнівалась на світ, наносячи шкоди оточуючим, щоб ті страждали не менше.   

Пам’ятаючи про шановану традицію банди трощити все, що потрапить під руку, В’ячеслав про всяк випадок міцно схопився обома руками за лямки рюкзака, в якому лежав татків подарунок. Бо тепер він став найдорожчим у його житті.

- Що? Мороз тобі пельку зціпив? Чого мовчиш, Тушко? – допитувався головний заводій Петро.

Слава заморився щоразу в школі та на вулиці чути одне й те саме прізвисько, яке для хлопців здавалось образливим, а йому безглуздим. Причепилось воно через доповідь, яку він презентував на уроці фізики. Розповідаючи про оптичні лінзи, В’ячеслав зачепив тему улюблених фотоапаратів, в яких за професійним сленгом фотографів тушкою кликали сам корпус мильниці. Тоді Петро з вірними товаришами ж вирішили, що нарешті віднайшли ідеальне слово-приниження.

- Чого тобі? – зухвало гаркнув Слава в надії скоріше піти поїсти.

Протяжне хлопчаче «уууу» підібрав порив вітру й поніс за перехрестя.

- Де ти тільки тієї хоробрості набрався? Або, може, здичавів, поки вештався лісом? Гляди, як би тебе скажена лисиця за одне місце не цапнула, - парував Петро під схвальні смішки.

- То що вам від мене треба? – стояв на своєму Слава.

- А знаєш, - замотиляв шапкою Петро, - щось я перегнув, коли змусив всіх однокласників місяцями не розмовляти з тобою. І на знак вибачення хотів запросити сьогодні опівночі на салюти.

Брови Славка неконтрольовано підскочили до лоба. Петрові підлабузники шоковано переглядались та неголосно противились пропозиції ватажка.   

- А що такого? – фиркнув Петро, невагомими ударами в плече приструнюючи буркіт однодумців. - Буде весело. Приїдуть мої ліпші друзяки з сусідніх сіл і ми запустимо найяскравіший феєрверк у світі. Та так грандіозно, що цю новорічну ніч ти запам’ятаєш на все своє нудотне життя.

Хлопець приголомшливо кліпав, подумки вишукуючи натяк на підставу.

- Дивись, це твій шанс закорефанитись з нами. І, можливо, я припиню мовчазний бойкот в класі. Отож, обирай. Ти з нами, Тушко, чи проти нас.

Не чекаючи на однозначну відповідь,  Петро пішов геть, а посіпаки спантеличено поплелись слідом, вперше відпускаючи жертву нескривдженою.

Привабливість пропозиції полягала в тому, що Славко й справді був позбавлений спілкування з однокласниками, і було б чудово на перервах не стояти одиноко в кутку, очікуючи дзвінок на урок. Учні обходили його стороною вже тривалий час, і якщо спочатку хлопець думав, що це через захоплення фото, але згодом зрозумів, що Петро добрався, аби накапостити.

Фактично В’ячеслав не особливо переймався. Хобі нівелювало потребу в розвагах, а родинні посиденьки та гра з сестрою заміняли учнівські веселощі. Проте Славко розумів, що краще б повернути схильність однокласників.

Скинувши мокрі ботинки у світлому передпокої, хлопець прокрався на оздоблену ялиновим гіллям з кульками кухню, звідки доносився незрівнянний аромат печеного товстолобика. Зранку мати завжди наготовляла до Нового року багацько їжі і дозволяла на обід з’їсти одну зі страв, щоб сім’я не захлинулась слиною від бажання скуштувати все одразу протягом дня.

В’ячеслав присів за стіл, на якому вже стояв наваристий борщ, рум’яна риба та ще чисті тарілки – отож, хлопець встигав пообідати разом з батьками.

Мама зайшла до кухні з Поліною на руках, яка гризла шматок хліба. Вона привітно погладила сина по голові та посадовила вертляву малу за її дитячий стільчик, а сама нахилилась перевірити, чи не підгорає яловича вирізка в духовці.

- Кохана, оціни, якого дідуха я зв’язав! – на порозі виник чоловік з перев’язаною пухнастою соломою, до якого Поля почала тягнутись й укати.

- Дуже гарно, любий, - засяяла жінка, погладивши виріб.

- Поставимо раніше за Різдво? – надійливо запитав він.

- Авжеж, місце у вітальні я вже звільнила, став, будь ласка.

Чоловік мало не підстрибнув від щастя. Він поклав сухі прути на вільний стілець і прийнявся насипати борщ.

- Татку, що це? – Слава дивився на оберемок жовтої сухої трави й розглядав щось схоже на розкинуті руки та зціплені ноги зі стрічкою-намистом.

- В цьому році синку, стоятиме у нас такий от сніп-чоловік.

- Навіщо?

- От живеш ти в рідній Україні вже сімнадцять років, а про традиції зовсім ні гу-гу. Чому тільки у вас там в школі навчають?

Хлопець вирішив пропустити риторичні запитання й перейти одразу до діла, ніж почати доводи щось батькові: