Зірочка

ЧАРІВНИЙ ЧАЙНИЧОК. Дивний аромат

З поверненням Світлинки у кімнаті посвітлішало та й у душі також. Вже через деякий час, як тільки-но зійшов сніг і зацвіли перші квіти, Зірочка з друзями побігла до Галявини. Позаду неї, попід самою горою, щороку Джерельце народжувало новий Потічок. Усі Потічки бешкетники – лише те й роблять, що від мами втікають. Зірочці подобалась чиста Дрежельна водичка, а надто – Чайничку. Адже цієї весни він уперше прийшов з дівчинкою наповнити себе чарами.

«Якщо налити аж до носика, то вистачить надовго і мені, і Відображенню, і Квіточці…» – думав Чайничок.

А Галявина цілу зиму спить в обіймах коханого Лісу. Протягом цього часу він любляче дивиться на свою сплячу красуню. Але це варте весняного поцілунку, який триватиме протягом літа й, навіть, осені. Сніг ніжно голубить землю й захоплено ковтає кожну краплину вологи. Вибирається з-під нього вередливими рухами струмочків, аби відпустити їх погуляти своїми просторами. Земля любить, коли сніг розтікається по ній, розповзається… Бо тоді вона поглинає його кожним своїм корінцем.

От і тієї весни Галявина прокинулась та стала дбайливо гладити Ліс сонячними променями та промінчиками. Пестила кожний дотик його дерев’яних пальчиків й на мить завмирала, саме тоді, коли він почав шепотіти до неї молоденькими яскраво-зеленими листочками. Вона підкладала вушко і ловила кожен подих, який дмухав все сильніше й сильніше.

Невдовзі Галявина зустрічала своїх діточок-квіточок. Вони поволі, але з великим бажанням: поцілувати Сонце, піднімали свої рученьки та голівки з-під принишклого зимового холоду. Дітки віталися з мамою та майоріли кольорами у квітковій весні. Вони гралися з росою, вітром, дощиком… Але надто любили вилазити з своїх ліжок вночі – нишком від мами, аби помилуватися зорями.

Якось вночі, Конвалія розчула розмову зірок про чудову квітку, яку того літа мала народити мама. «Наша мама вагітна?» – подумки спитала себе Конвалія й заснула. А зранку побігла до мами й спитала:

– У нас буде сестричка?

– Так, моя люба, – відказала Галявина.

– Вона народиться красивішою за мене?

– Вона народиться особливою, як і ти.

– Так само пахнутиме як я?

– Так само п’янко, але інакше.

Пройшло небагато часу: рівно стільки, скільки мами чекають на народження дітей. І ось, серед зеленої трави, в різноманітті квітів постала маленька Квітка. Старші діти з подивом дивилися на неї, а мама змінювала пелени ранковою та вечірньою росою.

«Нічого особливого в ній нема, – думали дітки, – таке саме стебельце, пелюсточки й пуп’янок, який звивається маленькою, ледь помітною голівкою. Навіть очей її не розгледиш, ні носика. І що вона від нас ховається?»

Квітка росла собі й настав час, коли розквітла. Тої миті вітер мало не задихнувся ковтаючи її запах. Він розносив його повсюди. На неї всім було цікаво подивитися, торкнутися… Квітка присоромилася від такої уваги й стала багряною. Врешті-решт, запах донісся до підвіконня Зірочки, де вже кілька днів, як оселився Кактус.

Чарівний Чайничок уперше побачив таку дивну квітку й з цікавістю роздивлявся її, поки щось не вкололо його довгий носик.

– Боляче! – вигукнув він.

– Вибач, я не хотів тебе вколоти.

– Не хотів, але вколов, – жалівся Чайничок.

– Дай я погладжу те місце, де болить.

Чайничок оглянув його з усіх боків і промовив:

– Знаєш, та нічого, я сам винен, бо аж занадто цікавий. А чого це в тебе так багато голок?

– Я сам над цим задумуюсь, – похнюплено відповів Кактус, – усі квіти, як квіти: з листочками, стеблинками, а я… певно, помилка природи, – відказав.

Раптом між його голок скотилась сльозинка й повільно присіла на підвіконня.

– Та не засмучуйся. У природи не може бути помилок, – зауважив Чайничок.

– Правда?

– Звісно.