ЧАРІВНИЙ ЧАЙНИЧОК. Той, котрий живе за вікном

Чайничок любив дивитися через вікно на осінь. Йому здавалося, що його погляд здатен зігріти холод зими і так скоріше прийде весна. І тоді Зірочка знову буде веселою.

Уже пішов сніг, а він, як завжди, непорушно стояв собі на підвіконні. Інколи, відкривав оченята і оглядав кімнату Зірочки. Та найчастіше, майже завжди, милувався  Тим, котрий жив за вікном. Той був дуже красивим. «Якби мені хоч трішки бути схожим на Нього», – думав Чайничок. Кожного вечора, як тільки-но в кімнаті запалювались вогні, Той  починав світитись незрозумілим для Чайничка сяйвом. Сяйво, поволі, заходило променями через скло і сідало на підвіконня біля Чайничка. Тоді Чайничок думав: «Може мені запросити Того в гості, тим більше, що зараз зима і певно, йому там холодно –  по той бік вікна?»

Чайничок був дуже хорошим чайничком. Зовсім не схожим на річ, якою користуються на кухні. А може не потрібною? Ну як він може бути комусь потрібним, коли в домі де він колись був ніхто уже давно не жив? І тільки чари маленької Зірочки, одного прекрасного дня, змогли його знайти по той бік вікна. Тому не дивно, що завжди, дивлячись через скло, Чайничок  співчував Тому, котрий одиноко собі сидів і дивився на нього таким благаючим поглядом.

«Як же мені його впустити? –  задумався Чайничок. Треба, аби Зірочка відчинила вікно, – продовжував думку, – тільки як їй про це сказати?»  І тоді Чайничок промовив до дівчинки:  «Зірочко».

Зірочка не розчула, й далі гралася зі своєю улюбленою лялькою Наталкою. Наталка була вередливою й дуже перебірливою в одежі. Тому Зірочка старанно шила одяг для неї: відрізала шматок тканини зі свого платтячка, прикладала до  порцелянової модниці спідничку, обдивлялася, позначала що і як зашивати... А вже тоді бігла до мами, аби вона дала голку та нитку. Мама скільки разів просила свою Зірочку не різати  платтячка.  Та все марно, бо Зірочка подивиться в глибокі мамині очі, поморгає своїми довгими віями, усміхнеться, ледь помітно, й промовить  підлещуючись:  «Ну, Мам-о-о-о...»  І що тут мамі вдіяти, лише обійняти  доцю, усміхаючись у відповідь.

Тож у своїй клопіткій праці Зірочка ніякої уваги не звертала на Чайничок. А Той стоїть за вікном і чекає.

«Ну нічого не вдієш, навіть не засвистиш, як бувало на плиті від гарячого полум’я  вогнику. Ото ми гралися з ним»,  – весело згадав Чайничок і аж підстрибнув.  Коли тут, на шурхіт, Зірочка повернула голівку та підбігла до вікна. Виявилося, що Горобець,  зовсім засніжений, стукав об вікно своїм маленьким дзьобиком.

«Тепер вона обов’язково відчинить вікно і Той зайде до кімнати», – подумки зрадів Чайничок. Тільки Горобець влетів, а Того за вікном уже не було.

Чайничок засмутився, похнюпив свого мокрого носика, щойно поливши Квіточку. Сидів собі на підвіконні й, час від часу, дивився в куточок де  оселилось пташенятко.

«Певно, Той образився»,  – розмірковував Чайничок. І раптом помітив, як Той сидить за вікном.

– Ти хто! – гукнув йому Чайничок.

– Я  Той, котрий сидить за вікном, –  почулось у відповідь.

– А чого ти там сидиш?

– Бо ти сидиш.

– А як тебе звати?

– Чайничок.

– Дивно, я також Чайничок. Але я Чарівний Чайничок.

– І я Чарівний, – задоволено промовив Той, що за вікном.

– Знаєш, ти дуже гарний.

– Ти також гарний.

– А що в тебе за цяточки такі повсюди?

– Це тому, що Зірочка тебе фарбами розмалювала.

– Мене? – здивовано спитав Чайничок.

– Так, адже я твоє відзеркалення.

– А як це, відзеркалення?

– Ну, ти сидиш і бачиш на склі своє відображення.

–  Тебе звати Відображення? – геть нічого не втямивши спитав Чайничок, – а давай, Відображення, будемо дружити.

– Давай, тільки за однієї умови, що ти завжди будеш веселим та радісним, бо мені вже набридло самому сумувати за склом і, час від часу, хнюпити носик.

– Добре,  – задоволено відказав Чайничок.

З того часу чарівний Чайничок та Відображення  стали дружити. Поки в кімнаті горіло світло, вони розмовляли про все на світі, а коли ставало темно, то дивились на зоряне, морозне небо.

«Ще зовсім трішки, ну зовсім  трішки, вже ось тиждень, як зима розпочалася, –  так Зірочка казала, –  і знову настане весна. Світлинка прокинеться, то ми разом з Зірочкою та Світлинкою будемо ходити до Джерельця за найсмачнішою водою у світі...»  – розказував Чайничок  Відображенню.

Дні минали, а весна не приходила. Певно, десь заблукала, може коли через Ліс йшла? Ох… і довго вона мандрувала…