У обіймах Щастя Лизанка та ведмедик проспали до самого ранку. А день, що прийшов пообіцяв бути ще теплішим. Ведмедик думав: «Мої мама, братики та сестрички вже давно мали прокинутись, отже скоро ми знайдемось».
День справді був теплішим, але разом з тим і голоднішим. Ло просив свого животика не бурчати, проте животик наполегливо сердився вимагаючи їжі. «І де шукати ту їжу?» – пробурмотів ведмедик.
– А що ти любиш більше? – спитала Лизанка.
– Їсти.
– Тоді, що ти любиш найбільше їсти?
– Те, що мені приготує мама.
– Такий великий, а такий безпорадний.
– А ти… а ти така… Лизанка, – насупившись відповів Ло.
– Я точно знаю, що дома вирощені огірки моєї маленької господині найсмачніші в світі. А ще – шматочки свіженької картоплі й помідори…
Ведмедик слухав й нарешті промовив:
– Знаєш, огірки я точно не люблю.
– Тоді, солодкі ягідки ти, певно, любиш?
– О-о-о, якщо солодкі, то люблю, це точно. А де їх взяти?
– Де? Ну… мені їх завжди давала Зірочка, прямісінько до ротика. Я лоскотно облизувала її пальчики, а вона тоді сміялася і давала ще.
– Зірочка?
– Так, Зірочка – це моя маленька господиня.
– Та ні. Зірочка – це моя чарівниця! І… я відкрию тобі секрет, тільки ти нікому не кажи, добре?
– Та добре, добре… кажи вже.
– Я, насправді, не загубився. Я дуже сміливий ведмедик, – гордо говорив Ло, аж зашарівся, – бо пішов у пошуки маленької чарівниці.
– А її що, вкрали?
– Та ні, вона пішла до Джерельця, яке живе у Лісі й не повернулась.
– Як так?
– Ось так. Може цей Ліс зачарований?
– Може.
«Бр-р-р-р-р!…»
– Що це? – сахнувшись спитав Ло.
– Не знаю, – боязко, помахуючи хвостиком, відказала Лизанка. Стихло. – Так от, – продовжив Ло…
«Бр-р-р-р!…»
– Та що це!? Мені страшно, – промовив та прикрив очі лапками, ховаючись за Песікою.
– А я знаю!? Думаєш, я знаю!?
«Бр-р-р-р!… бр-р-р-бур-бур-р-р!…»
– Гав-гав-гав!… – загомоніла Лизанка, сподіваючись налякати Бр-р-р. Так воно і замовкло.
– Вилазь, – промовила Лизанка до ведмедика.
– Що, уже все?
– Все-все… а казав, що сміливий.
– Я, та я… сміливіший за всіх на світі. Але цей Бр-р…, трішки мене налякав.
Ведмедик розплющив очі, опустив лапки на живіт й оглянувся довкола.
«Бр-р-р, бур-бур- р-р-р!…»
Та так голосно Бр-р… пробуркав, що Ло зірвався з місця й побіг до найближчого куща. Але Бр-р…, наче, його переслідував.
– Ло! – гукнула Песіка, – я знаю хто це.
– Хто? – у відповідь почулось з-за куща.
– Твій животик.
Ло підвівся, подивився на себе і стиха промовив: «Ну, і чого ти розбуркався?»
– Лизанко, він каже, що хоче їсти.
– Мій також. От би тепер опинитися поруч Зірочки. Мабуть, вона мене вже шукає…
– Що, і ти шукаєшся?
– Та шукаюся, шукаюся…
– А у твоєї Зірочки є уява?
– Є.
– А як її звати?
– Кого?
– Уяву твоєї Зірочки?
– Веселка?
– Оце так…
Вони так заговорилися, що геть забули про голод. Навіть Бр-р-р… уважно слухав, не перебивав.
Кольорові олівці так захопилися малюванням, що вже не могли спинитися. Простий олівець підплигнув, покотився, покотився... перекинувся з боку на бік й звідки не візьмись, у нього з’явилися ніжки та ручки. Почав своїм гострим носиком щось малювати. А його братики вистроїлися в шеренгу, мов кольорові солдатики, і рушили до нього, приспівуючи:
Ми кольорові олівці,
Чарівні, чарівні.
Казку будемо малювати.
Щоб було діткам,
Що читати...
Ми кольорові олівці,
Чарівні, чарівні.
Казку будемо малювати.
Щоб було діткам,
Що читати...