ПРИГОДИ ПОТІЧКА. Песіка Лизанка

Наступного ранку ведмедик уперше зустрів весняну  Зорю.  Вона завжди приходила до нього тихо-тихесенько так, аби не розбудити – гладила   рожевими поцілунками гарячого Сонечка і прицмокувала, поки  Ло солодко сопів –  ганяв сни у країні Мрій. Часто   Зоря  виринала  зі сну та кликала  його за собою. Отак брала  за руку й вела…   

Близнючки Сльозинки прокинулися перші. Затріпотіли з промінцями, подивилися на себе у блиску ведмедикових оченят, і вже хотіли затанцювати на його носику, як хтось лагідно промовив: «Г-г-г-а-а-в-в».

«Ой, а хто це таке?» – здивовано спитали Сльозинки, перекидаючись поглядом одна з одною. Протерли ведмедику очі, які ледь відкрилися, й тикнули його носиком  до незнайомця. Мовляв, воно таке ж волохате, як він, то певно, родич.

– А ти… а ти хто? – нарешті спитав ведмедик.

– Гав.

– Тебе звуть Гав? А я – Ло.

– Гав.

– А що ти тут робиш?

– Гав.

– Та знаю, ти Гав, а я  – Ло.

– Гав.

Ведмедик  дивився на Гаву і думав: «Якесь  воно дивне.  Таке волохате.  У  мене хоч вуха не такі великі, – оглянувся  позаду себе так, аби роздивитись  свою спинку, а потім додав,  – і хвостик не такий  патлатий… А в нього ніс кудись провалився в обличчя, лише одні ямочки визирають. Як так можна дихати? Очі які великі! Воно говорити не вміє, тільки гавати… Сльозинки кажуть, що це моя рідня. Ну… волохате, майже, як я. Трішки менше за мене,  зате я вищий і сильніший. Воно, мабуть теж шукається? Ой…»

– Сльозинки, ви де? Сльозинки, ви де, вилазьте!? – стривожено загомонів ведмедик.

– Не  хочемо, – відповіли в один голос.

– Як це не хочете?

– А так, набридло рюмсати.

– А мені не набридло, думаєте? Ану вилазьте!

– Не виліземо. Ти подивися на Гаву –  таке мале, а таке щасливе.

– Щасливе? –  здивовано перепитав Ло.  – А яке це щасливе?

– Ну, це таке… таке, як Гав.

Маленьке Гав  хвостиком вертіло сюди-туди. Стрибало, бігало по Галявині. Принюхувалося до усього. З усіма знайомилось. До ведмедика підбігало й знову  промені Сонечка ловило –  піднімало маленьку голівку, щурило оченята і тягнуло промінець, мов ниточку. Так звивало  золотий клубочок. А тоді швидко бігло до ведмедика з висунутим язичком…

І ти не втомилося стільки бігати? –  спитав ведмедик, сумно сидячи на пеньочку.

– Гав-в!… – голосно промовило.  Підійшло  ближче, зупинилося, подивилося на Ло великими добрими-предобрими очима, облизнуло  ведмедиків носик.

– Ей, ти чого? То мої Сльозинки. Я тобі їх не віддам! – обурено зауважив Ло.

Гав продовжувало стрибати і снувати золотою ниточкою  сумне обличчя ведмедика. Аж поки ведмедик не засміявся від лоскоту благаючи Гаву припинити. Вони стали разом  перекидатися на галявині.   Нарешті сіли відпочити, тоді  ведмедик подумав: «А Щастя веселе, набагато веселіше, ніж Сум. Мабуть, Сум нещасний, бо не вміє радіти, треба буде поділитися з ним золотою ниточкою».

  Ло вмостився лежачи, а поруч – Гав. Стало тихо. Галявина та Ліс почали готуватися до зустрічі з нічкою. Щоправда, хропіння Сльозинок  трішки порушувало тишину, але вона не ображалася. Вона хороша.

Ведмедик думав: «І що? Говорити воно не вміє, або не хоче, зате…  зате познайомило мене з Щастям. Та я зовсім не сам, – несподівано усвідомив, – навколо багато-багато… друзів».

Ло погладив Гаву по голівці й спитав: «Ти хлопчик, чи дівчинка?»

Та  Гав спало.

«Певно, дівчинка, – думав Ло.  – А я хлопчик, хлопчики ж більші за дівчаток».

– Я Песіка! –  раптом  промовило Гав.

– Що!? Ти вмієш говорити!?

– Так.

– А чого ти до цих пір мовчало?

– Бо мені більше подобається гавати, я ж песик.

Песіка завертіла хвостиком, підсунулась ближче до ведмедика й неочікувано облизнула його носик, та з такими сяючими зірочками в очах, що ведмедик аж почервонів – присоромився, вона ж дівчинка. Не знав що й сказати, лише опустив голівку тріпочучи вушками від Щастя. Стиха промовив:  «Лизанка. Ти –  Песіка Лизанка».

Так вони усі разом заснули –  Ло, Щастя і Песіка Лизанка.