ПРИГОДИ ПОТІЧКА. Дощик

Потічок весело плавав собі. Навіть не сумував за  Чарівним Лісом, зовсім трішки – за мамою. Згадував ведмедика Ло, та тільки до якого берега не линув ніде його не бачив.  «Певно, знову загубився»,  – думав. 

Одного дня Сонечко запросило його у  гості на небо.  Потічок погодився. Раптом над водою  з’явилася маленька біла Хмаринка. Вона піднялася високо-високо. Це сонячні промінці подружилися  з хвилею Потічка, а їхня дружба перетворилась на Хмаринку. Вона, наче цукрова вата, літала  й роздивлялася усе навколо. Було цікаво дивитися згори на Землю. Та найбільше Хмарині хотілося підлетіти ближче до Сонця. Тож вона  піднімалася все вище й вище. Аж поки не змогла торкнутися нього своїми пухкими руками. Тої миті  Хмаринці стало дуже тепло.

– Сонечко, чому ти таке гаряче? – спитала Хмаринка.

– Аби обігрівати Землю, – усміхнено відказало Сонечко.

–  А можна мені підійти ближче і  подивитися на тебе?

– Звісно, що можна.

Та  як тільки-но Хмаринка заглянула в красиві очі Сонця, то насупилась, зщурила носика й заплакала. Вітер  підхопив її своїм вихором і поніс  далеко-далеко, туди де жив Чарівний Ліс. Хмаринка над ним плакала –  це йшов Дощик.

Дорогою  він побачив знайомого ведмедика, котрий  брів попри берег та  видивлявся Потічка. Тоді Потічок-Дощик маленькою краплинкою, трішки вологішою й  теплішою за Жинку, трішки холоднішою за Сльозинки, всівся йому на щоки й поцілував носик, примовляючи: «Привіт, друже! Тобі не важко мене нести!?»

Потічок! – вигукнув ведмедик, – де ти так довго ховався!?

– Ой, я не ховався. Я плавав у річці, потім –  у морі та океані. Познайомився з Водорістю, Пісочком та Сонечком.  А тепер йду додому. А ти так і не відшукався?

– Ні, –  засмучено покивав головою.

– Та нічого.  Ти неодмінно відшукаєшся. Ти тільки не сумуй, добре? Бувай, Ло.

І зник, наче, змішався з усіма на світі краплями Дощу.

.