ПРИГОДИ ПОТІЧКА. Бім-бай

«Ох, швидше б мене знайшли, – думав ведмедик, – але як мене відшукають? Боятися з Жинкою було веселіше ніж шукатися, сумно…» :(

Заплакав... І тут з кутиків його великих чорних очей вилізли Сльозинки, потихеньку пробралися по вкритих шерстю  щоках і  залізли на вологий носик. Всілися  там та й сидять – животики на сонечку гріють, а виблискують як… Тут їм захотілося погратися з промінцями. Вхопилися вони за тоненьку струну і почали її розтягувати хто куди. Забринів сонячний промінець, як скрипка чи, вірніше, заскрипів. Та так, що Ло стало лоскотно. Він звів очі, як тільки міг, аби подивитися, що це коїться на його носику.

– А що це ви робите? – спитав  ведмедик.

– На скрипочці граємо, – в один голос відповіли  близнючки  Сльозинки.

– А вам обов’язково грати на моєму носику?

– Та ми не на носику, ми на скрипочці граємо.

– Але всілися на мій ніс.

– Не плакав би, то й не сиділи би на носі.

– Ага, вам добре казати –  не плакати. А мене… мене, між іншим, шукають.

– Ну  от і добре.

– Що добре? Я шукатися зовсім не вмію.

– То тобі й не треба, самі знайдуть.

– А якщо ні?

– Тоді ми тут оселимося.

– Що, прямо тут? – перепитав ведмедик. Його очі вже так  зійшлися, що майже притулися  один до одного. Раптом йому  запаморочилося в  голові і він впав.

– Ну  от, ще й гулю на лобі набив, – промовив до Сльозинок. Та відповіді не було.

– Ей, ви де сховалися? – продовжував ведмедик.  – Тепер і вас шукати доведеться…

Подивився, а навколо… Квітів так багато!.. І всі такі пахучі, що аж з’їсти хочеться: так солодко пахнуть.

– Ой, вибач, квітко, мало тебе не стоптав, – промовив Ло, обережно підіймаючи пелюсточки Підсніжника. Бо подумав, було, що його мама та братики з сестричками, може теж  шукаються, тобто ховаються. Так і ходив лісовою Галявиною і обережно припіднімав майже кожну квітку, кожен листочок, який щойно  прокинувся і ледь зазеленів.

Подекуди  ще лежав сніг. Ведмедик ставав своїми лапками на його м’яку ковдру та все прискорював ходу. «Ой, пече», – казав і чимшвидше йшов.

Потічок  майже цілий день  спостерігав за ведмедиком. Нарешті наважився спитати:

– А ти як сюди потрапив з мого сну?

Ведмедик відсахнувся та миттю заховався позаду дерева.

– Та не бійся ти мене!

– А я не бо-ю-ю-ся... Лише трішки... І це тому, що не бачу тебе.

– Та я Сніжинка, пам’ятаєш?

– Ні, я такої не знаю. Я Жинку знаю. А ти де заховався?

– Я не ховався, тут я, тут.

– Де тут?

– Та під берегом, зачепився за коріння дерева,  за котрим ти стоїш.

Ведмедик поволі підійшов до краю берега, роздивився, але нікого не побачив, окрім води. Тоді Потічок вискочив на нього краплинами, дуже схожими на Сльозинки,  вигукуючи:

– Ось тут!

– Та ти геть мокрий! Не боїшся застудитись?

– Ні,  я ж Потічок.

– А  Потічки хіба  ніколи не хворіють?

– Ніколи, ніколи.

– Шкода.

– Невже бути хворим добре?

– Та ні, але приємно, коли мама готує тобі гарячий чай, годує смачним солодким медом і цукерками, а ще цілий день поруч з тобою… А чого ти там сидиш?

– Та вже збирався йти.

– Куди?

–  До мами.

– Також загубився?

– Ага.

– А давай ми разом будемо шукати дорогу до мами. Ти  –  попри берега річки, а я – вздовж.

– Добре, так веселіше.

– А ти справді Жинка?

– Не знаю точно, але точно знаю, що ти мені снився. Ну добре, побігли, – радо вигукнув Потічок і плигнув у вихор найбільших річкових хвиль, та й зник.

Ведмедик  тільки встиг помітити великі та маленькі кола на поверхні води. «А казав, що разом будемо йти», – подумав  і пішов  краєчком берега, знову похнюпивши носа.

Так і вечір настав.

«Я все ще не відшукався», – думав  маленький Ло і мрійливо дивився на небо, яке заховало Сонечко.  – Ох, швидше б мене знайшли. Але як мене відшукають? Боятися з Жинкою було веселіше ніж шукатися, сумно…» :(

Заплакав, і тут з кутиків його великих чорних очей вилізли Сльозинки, потихеньку пробралися  волохатими щоками  на вологий носик. Всілися там та й сидять – місяць на гачечок ловлять. Захотіли розгойдати його, аби покататися, як на гойдалці. «Біб-бом. Бім-бом…» – заспівали і крикнули: «Гей, зорі, ану в таночок!». Підморгнули зірки сяйвом і закружляли у  вологих очах ведмедика, закружляли на ціле-цілюще небо, таке велике-превелике… Та враз Ло стало лоскотно. Він звів очі, як тільки міг, аби подивитися, що це коїться на його носику.