ПРИГОДИ ПОТІЧКА. Ведмедик Ло

«Ой  страшно, ой як страшно!..»  –  ледве чувся  голос  з-за дерева. А ще було чути, як дерево тремтить потріскуючи сухими гілочками. Маленька Сніжинка кружляла собі у таночку і наспівувала:

«Я Сніжинка, я маленька,

Та  грайлива, та гарненька,

Весело  літаю,

З Вітром граю.

Сопілка є у Вітру,

Не  проста, а чарівна,

У таночок радо піду,

Хоч уже й весна».

Присіла вона на гілочку, подивилася на маленьке волохате створіння й питає:

– А ти що тут робиш?

Волохатик навіть голівки не піднявши відповів:

– Боюся.

– А навіщо ти боїшся?

– Не знаю, я ще маленький, от і боюся.

Сніжинка  дивилася на нього і думала: «А як це боятися? Може, це приємно і солодко, як у обіймах мами-Хмарини? То, може, і собі побоятися?»

Тому  всілася ближче коло волохатика, як і він затулила ручками очі, затрусилася  і примовила: «Ой, як страшно, ой як страшно…»

Волохатик  відкрив одне око і глянув на неї, не піднімаючи голівки. Спитав:

– А ти що робиш?

– Боюся, – відповіла Сніжинка.

Волохатику  стало шкода маленьку, бо подумав, що вона так само, як і він, вилізла  з теплого барлога  без дозволу  мами і заблукала.

«А давай, ми разом будемо боятися, залізай на мою долоню», – сказав Волохатик з піднятою головою, ще й усміхнувся.

«Давай!»  – як завжди, грайливо відповіла  Сніжинка і стрибнула на м’яку  лапу нового друга. Вона міцно притулилася  до нього, а він ніжно, наче ковдрою, прикрив її пальчиком.

– А як тебе звати? – спитала Сніжинка.

– А як тебе звати? –  відповів  їй  волохатик запитанням.

– Я перша спитала.

– А я другий.

Засміялися  обоє дзвінко-дзвінко…

– Я – С…

І як  тільки-но вона хотіла вимовити своє ім’я, як раптом чхнула і вийшло – «жинка».

Волохатик тоді сказав:

– Будь здорова, Жинко. Ну от, ти застудилася.

– Та ні, –  запевняла Сніжинка.

Волохатик все ближче пригортав її до себе, аби зігріти. Та й ніч уже наставала. Він скрутився калачиком, обережно приклавши долоню до грудей. І тільки очі Сніжинки виглядали з-під густої та м’якої шерсті.

А як тебе звуть, мій милий друже? –  знов спитала. Та волохатику вже снився літній сон зі смачненькими ягодами, медом і маминими обіймами. Він  пробурмотів спросоння: «Як те-е-п-ло-ло…».

– Дивне ім’я, – подумала  Сніжинка і знову спитала: – Ти спиш, Ло? Дивися, які гарні Зорі, дивись! Я звідти родом, із самого Неба. Незабаром весна, Сонечко облоскоче Землю промінцями і я перетворюся на Водичку. Нарешті легенькою парою піднімуся до мами...

Та  ведмедик вже не чув її казку, бо міцно спав. Дерево прикрило їх своїм гіллям, утворивши щось схоже на колисочку, яку Вітер колисав, виграючи на сопілці аж до самої весни.

Нарешті ведмедик прокинувся. Незабаром помітив, що тримає у своїй долоні маленьку сріблясту краплинку, яка виплигнула тої ж миті, як він розціпив свої волохаті пальці.

– Жинко, ти куди? – спитав ведмедик.

– До  мами, мій любий Ло.

 – А як же я? – похнюпив  носика.

– Ти житимеш зі своєю родиною. Вони прокинулися і вже тебе шукають.

– А ти повернешся?

– Звісно. Ми ще не один раз будемо весело боятися.

– До зустрічі, Жинко!

– До зустрічі, волохатику Ло, – промовив спросоння Потічок, загомонів, задзюрчав у променях весняного Сонечка. Оглянувся, а навколо   так багато хвиль, і всі незнайомі, і всі такі великі. Страшно, та повернутися до мами хотілось. І вже було шубовснув у річку, – будь, що буде, – коли оглянувся і помітив засмученого ведмедика. Хіба то був не сон?