ПРИГОДИ ПОТІЧКА. Потічок

…Коли в кімнаті нікого немає і настає тиша, олівці вилазять своїми гострими носиками з картонної хатки, аби погуляти сторінками книжки. Вони вміють складати букви у слова.  Тому на першій сторінці, олівець, якого звати Простим, написав перше слово – «Веселка».

Його  різнокольорові братики з захопленням  дивилися на великі гарні букви. І  здавалося, що вони усміхаються, хлопають чорними очками, позираючи на свій прозорий стан. Звичайно, олівцям захотілося їх зафарбувати. Тому вони попросили яскравих фарб у Веселки, яка була  уявою Зірочки.

Зірочка –  звичайна дівчинка  з русявим довгим волоссям, яке мама часто підв’язувала у два хвостики, карими оченятами, кирпатим носиком та розумно-допитливим виразом обличчя.

Одного дня дмухнув теплий вітерець, листочки книжечки здійнялися й галасливим вихором понеслися у казку, яка прозорими рядочками сумувала на них. Виявилося, що слово було чарівним. Але щоб чари здійснилися, його мала прочитати дитина. Тоді Зірочка задоволено вигукнула: «Ве-сел-к-к-ка!».  Раптом пусті листочки книжки зарясніли дитячими малюнками. Кожен малюнок – це нова історія, у якій оживали  герої, акуратно складали букви в слова, слова – в рядочки.  Як завжди, зафарбувавши один листочок,  олівці один за одним перестрибували  на наступний. І вже за хвилину  на ньому з’являлася нова картина…

Потічок

Якось мама-Гора відпустила Потічка погуляти лісовими стежками. А високо  в небі над ним і над зеленими деревами красувалося Сонечко. Воно лоскотало його маленькі хвилі своїм проміннячком і весело усміхалось, коли поряд пропливали білі-білі хмаринки. Здалеку вони були схожими на мрію. Не встиг Потічок подумати про своїх лісових друзів, як вони раптово з’явилися і почали весело перекидатися на Галявині, що жила поблизу. Зайчики, білочки, лисички-сестрички, вовчики-братики, косолапі ведмедики, мурашки, жучки,  метелики, павучки, жабки, пташки... Усі дружно жили як на узліссі, так і в  глибині Чарівного Лісу.

Але Потічок був маленьким і дуже неслухняним, а ще допитливим, бешкетним, грайливим. Йому завжди було цікаво дізнатися, що знаходиться за Чарівним Лісом. Він казав: «Коли я виросту, то стану мандрівником». Мама-Гора усміхалася і ледь чутно шуміла листочками дерев... Кожної осені вона дбайливо масажувала спинку синочка краплинами дощу, сповивала  молочним туманом. І вже майже зимою вкладала спатки  під шаром товстого льоду, залишаючи вузенькі лунки та стежечки для свіжого зимового повітря. Навіть не знаю, чи це збіг, але саме цієї зими Потічок розмотав туманну пелену, виліз крізь лунку і маленьким струмочком   вирушив у подорож. Та гуляючи по Лісу він заблукав.

Насувалася ніч, ставало прохолодно, тому аби його маленькі хвилі не замерзли,  вирішив бігти швидше. Але, як не намагався, не міг повернути назад. Його хвилі дедалі ставали більшими і все швидше тікали долиною. Вона простяглася в глибині рідного Лісу невеликим ярочком. Спочатку Потічку було весело і дуже цікаво, але потім стало страшно: зрозумів, що загубився.

Ніч застала його зовсім несподівано. Тож  вирішив просто текти собі і  нестямився, як потрапив у річку. Його хвилі вже стали більшими і сильнішими. Вже скоро Потічок  не міг  однією хвилею торкатися обох берегів, бо вони тікали сушею далеко один від  одного. Течія несла Потічка кудись, а він із сумом згадував Чарівний Ліс. Сумуючи зачепився  за гілочку край берега  і почав плакати. Та, на диво, замість сльозинок з його  очей  блиском вистрибували чи, може, розрадою білі пухнасті малесенькі кульки,  які вмить розлітались у всі боки. Від такого дива йому аж весело стало. Навіть не помітив, що кульки  присипали його міцним сном. У тому сні  Потічкові наснилось, що він перетворився на ніжне створіння, може трішки холодне, але дуже приємне на дотик.