15.

Найдивовижніші мої читачі. Ось і підійшов фінал нашої історії. Я дуже вдячна, що ви були разом з героями, співпереживали їм та підтримували)

Публікую сьогодні, бо не впевнена, що завтра о сьомій матиму доступ до інтернету. Отож, насолоджуйтесь читанням.

Але так швидко дійти нам не вдалося: в Артема почалася спастика. На щастя, не сильна, але все ж йому знадобився час, щоб себе опанувати. Я вже зовсім не боялася, просто була поряд і намагалася доступними мені методами полегшити напад: легенько погладжувала, масувала напружені шию та плечі. І пригадувала, як в Артема стався перший напад, коли ми залишилися наодинці. Саме тоді, коли я принесла страшну новину про початок війни. Хлопець саме намагався пересісти до крісла і не втримався – впав на підлогу. Ноги його безбожно трусилися, він марно намагався опанувати себе. А я б і підійшла, і допомогла, та просто не знала, що робити, щоб не нашкодити йому.
Лише покликала:
- Артеме, як тобі допомогти?
Та відповіді так і не дочекалася.
Хоч я і знала, що напад мине і з хлопцем знову все буде добре, проте в той момент злякалася майже так само, як і коли почула про напад росії. Стояла і безпорадно дивилася, як близька людина страждає, а я нічим не можу зарадити.
Коли ж Артем зміг вгамувати спастику і без сил відкинувся на підлозі, я тут же опустилася перед ним на коліна.
- Артеме? Як ти? Може подати води?
- Було б непогано, - прохрипів він. А коли напився і відкашлявся, продовжив: - Не хотів тебе лякати, та я не можу це контролювати.
- Скажи, як я могла б тобі допомогти?
- Легкі погладжування зведених спазмом м’язів могли б стати у пригоді, або розслаблювальний масаж.
Відтоді я так і робила, ні на мить не замислюючись, усі мої побоювання давно відійшли на задній план. І варто зазначити, що мої дії приносили хлопцеві швидке полегшення.
От і цього разу все минулося досить швидко, тож ми змогли вибратися в коридор і облаштувати собі затишний кокон із ковдр та старих курток, в який і закуталися, обійнявшись для тепла, як робили вже не раз.
Я пригадала попередню нашу розмову тож продовжила допитуватися:
- Але я все одно не повірю, що в тебе немає нікого близького. Друзі, врешті решт!
- Друзі? – невесело усміхнувся хлопець. – Ну посумують трохи. Та й забудуть.
- Я не забуду!
- Ти? – в його голосі почулося здивування.
- Так! Якщо ти вважаєш, що нікому не потрібен, то знай: це зовсім не так. І мені буде дуже боляче, коли тебе не стане, зрозумів?
- Ніко?
І тут я зважилася:
- Що «Ніко»? Закохалася я в тебе, ясно! І мені вкрай важливо, щоб ти був живий і здоровий.
- Ага, здоровий! – пирхнув Лісовець. – Паралізований, правда, трохи, але здоровий. Точно-точно.
- Не вдавай дурня, ти зрозумів, про що я кажу!
- Так, зрозумів. Та тільки, Ніко…
- Мовчи. Я розумію, що байдужа тобі. Моє зізнання ні до чого тебе не зобов’язує. Хіба тільки до того, щоб ти піклувався про власну безпеку. Все.
- Байдужа мені? – у голосі знову лунало відверте здивування, і це змусило мене подивитися йому у вічі. На жаль світла нічника було вкрай мало, щоб я змогла прочитати їх вираз. Та це й не знадобилося, бо наступні слова Артема нарешті поклали край недосказаності між нами:
- Ніко, казко моя. Та як тобі тільки в голову могла прийти думка, що ти мені байдужа? Я закохався в тебе, щойно побачив, як ти розпоряджаєшся групою першого вересня. Можна сказати, кохання з першого погляду!
- Тоді чому ж ти мене ігнорував? – запитала нарешті те, що вже давно не давало спокою.
- Та ти ж боялася мене, мов заразного!
- Неправда! – обурено вигукнула я.
Хлопець лише скептично підняв брову та усміхнувся – цей вираз я змогла побачити навіть у примарному світлі нічника.
І здалася:
- Ну добре, частково правда.
- Частково?
- Я не тебе боялася, а боялася якось тебе образити чи зачепити.
- Одне й те ж! – пирхнули у відповідь, а руки міцніше притисли до торса, даючи обіцянку, що ніколи нікуди не відпустять. Довелося пручатися, щоб знову мати змогу заглядати у вічі. Та тільки це не завадило мені обвити руками його талію.
- Ні, не одне! – продовжила я доводити своє. – Пам’ятаєш, як я впустила тебе у холі академії?
- Ну? Невже я якось наштовхнув тебе на думку, що я на тебе образився чи звинувачую в чомусь?
- Ні. Власне саме після того я й перестала остаточно боятися.
- Зрозуміла, що я – не кришталева ваза, тож зламати мене значно складніше? – хлопець уже відверто потішався.
- Щось на кшталт. Але не тікай від мого запитання. Чому ти ніяк не виявляв свого інтересу до мене?
- Бо не вважав себе достойним кандидатом, - просто відповів Артем.
Он як?
- Для мене – ні, а для інших дівчат – скільки їх там у тебе було? Десятки? – був достойним?
- Ти рахувала, зі скількома я зустрічався? – і знову ця усмішка!
- Не міняй тему!
- Вони були не серйозним захопленням. Я був упевнений, що рано чи пізно ми розійдемося, а тому моя інвалідність не стане для них тягарем. Та й мені було байдужим їхнє ставлення до мене. Щось не так – і до побачення! До тебе я так ставитися не міг. Ти була – і є! – надто важливою для мене, я боюся, що не зможу відповідати твоїм стандартам.
- Та немає у мене ніяких стандартів! З чого ти взяв?
- Ну як мінімум, тобі має бути важливо, щоб твій обранець поділяв твої захоплення, а з мене танцівник, м’яко кажучи, ніякий.
- А захоплення дизайном? Мені здавалося, ти так само схиблений на обраній професії, як і я.
- Це правда.
- А я останнім часом стала поділяти твоє захоплення баскетболом. Це зараховується?
- Мабуть, так.
- А ще для мене важливо, щоб людина, яка буде поруч зі мною підтримувала мене, була моїм однодумцем. І не вирішувала самостійно за нас двох, - з відвертим натяком відповіла йому.
- То вирішимо удвох і спробуємо?
- Спробуємо – що? – тепер настала моя черга вдавати дурня.
Та Артема важко було збити з пантелику:
- Бути разом.
- Не спробуємо. А точно будемо!
- Ти вирішила за нас обох?
- Ну якщо вже ти такий нерішучий!
І підтримуючи обраний стиль поведінки першою поцілувала Артема.
Ми цілувалися у напівтемному коридорі під звуки далеких вибухів, і не було правильнішого місця, аніж тут і зараз, для того, щоб усвідомити, що Артем для мене став безмежним Всесвітом, як і я для нього.
І хай там як не вирує війна за вікном, та ми вистоїмо, подолаємо, переможемо!