14.

Пробудження можна було б назвати солодким: міцні чоловічі обійми, тепле сонне дихання мені у маківку, міцні м’язи плеча під моєю щокою…
Якби не звук, від якого ми прокинулися о четвертій: гучний вибух. Який за мить був продубльований ще одним, трохи далі, а потім ще.
Я з переляком подивилася на заспаного хлопця, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Артем дивився у вікно, за яким розгоралася заграва. Пожежа? Там вибухнув газ чи бензин? По коридору почулася метушня, і я, не роздумуючи, вискочила туди, намагаючись отримати інформацію про те що ж насправді відбувається.
Отримала...
Почалася війна і наш Харків стояв на прямому шляху російської навали…
А далі почалося справжнє пекло. Тривога вила не перестаючи, їй вторили звуки вибухів. Ми бігли ховатися до укриття. Спочатку через кілька кварталів до найближчої станції метро, потім відкрили та більш менш облаштували підвальне приміщення під самим гуртожитком, куди набивалися не лише студенти, яких лишилося не так вже й багато, але й мешканці найближчих багатоповерхівок.
Ми з Артемом залишалися у Харкові. Мені просто нікуди було їхати, а до мами я повернутися не могла, бо їхнє містечко вже знаходилося в окупації. Добре, хоч зв’язок не пропадав, тож я могла час від часу отримувати від неї повідомлення, що з ними з Володимиром усе добре. Наскільки добре може бути, коли на тебе в прямому чи переносному сенсі направлене дуло ворожого танка чи автомата. (Про те, що з ними відбувалося насправді, мама мені так ніколи й не розповість, я лише з новин дізнаюся, які жахи творилися в містечку під час окупації. Мама ж взагалі волітиме оминати цю тему, лише час від часу здригатиметься від різких звуків, власне як і всі ми, а Володимир тут же огортатиме її своїми захисними обіймами).
Артем їхати до себе в Одесу теж не забажав, і чому, пояснювати не захотів. Просто з того самого жахливого ранку 24 лютого він завжди був поруч. Ми разом вперше пробиралися до станції метро, коли почався масований обстріл міста. Ліфти вже вимкнули, та й світло пропало у більшій частині міста, тому Артемові доводилося раз у раз долати сходи. І я вже ні на мить не бентежилася, з якого боку мені до нього підійти, чи що саме робити. Просто хапалася за ручки й тягла чи штовхала вперед, до безпеки. Вперше ми навіть уявити не могли, скільки доведеться чекати відбою, і як скоро ми зможемо повернутися до житла. Та й чи буде куди нам повертатися. І от годину потому я вже не знала куди подітися від утоми. Хотілося десь присісти, чи просто пройтися з кутка в куток, аби розім’ятися, але людей на станцію набилося стільки, що ми почувалися, мов шпроти в банці. Здавалося, навіть кисень от-от закінчиться. Але, на щастя, чи завдяки гарній вентиляції, не закінчувався.
Дехто більш метикуватий захопив із собою ковдру, яку розіслав на підлозі та зміг сісти чи навіть прилягти. Інші перебивалися навприсядки. Я теж так спробувала, та надовго мене не вистачило. Артем відкотив своє крісло до колони, але й там його через сидяче положення не помічали й час від часу зачіпали інші люди. Хлопець стійко терпів та ще й намагався підбадьорювати мене. А потім певно помітив мою втому, бо раптом запропонував:
- Ти можеш сісти мені на коліна і трохи відпочити.
- Тобі важко буде.
- Не буде. Сідай, тобі треба видихнути.
Якщо я й вагалася, то зовсім трохи. І з радістю притиснулася до його теплого торса. Хлопець помітив не лише мою втому, але й те, що я замерзла, бо була одягнена у легеньке пальто. Тож вже коли я сідала, розстебнув свою куртку й огорнув мене теплою полою. І міцно-міцно притис до себе, ніби хотів сховати від усіх негараздів…

Наступного разу ми вже були більш підготовленими, мали й ковдри й теплі куртки, та от тільки розміститися зручно нам все одно не вдалося. Варто було Артемові полишити крісло, як те відбуцали мало не на інший край платформи. Добре, що я встигла вчасно його піймати. Тож ми продовжили нашу традицію: Артем у кріслі, а я у нього на руках. І вся наша скульптура замотана у ковдри.
А потім відкрили укриття під гуртожитком, тож ми стали спускатися туди. У підвальному приміщенні вже були розставлені стільці й лави, тому тепер було простіше. Принаймні мені, бо Артемове крісло, яке стояло у вузькому проході й майже загороджувало його, постійно хтось штовхав і перечіпався. Не обходилося і без сварок, які, на щастя швидко вщухали, бо люди розуміли, хто саме наш загальний ворог і хто винен у тому, що ми всі повинні тулитися у невеличкому приміщенні. І вже тоді об’єднано насилали прокльони на весь «руській мір», який прийшов нас «асвабаждать». Найгіршим у всій цій ситуації з укриттям були п’ятнадцять вузьких крутих сходинок – майже нездоланна перешкода для Артемової коляски. Але я не здавалася. Часто нам допомагали знайомі студенти чи інші незнайомі чоловіки, які підхоплювали окремо Артема й окремо крісло і допомагали спускатися. А от жінки, особливо літнього віку, могли відпустити репліку, на кшталт: «Знову цей неповноцінний блокує вхід. Ще не вистачало загинути тут через нього!»
Я намагалася пояснювати, потім огризатися і сваритися, та Лісовець швидко гасив мій запал простим словом «Облиш» та гарячою долонею, яка ніжно стискала мої крижані пальці. І я замовкала, мужньо ігнорувала усі випади.

У який момент полагодили замок у моїй кімнаті, я не запам’ятала. Просто якоїсь миті усвідомила, що можу без проблем зайти до себе і взяти потрібну річ. Але ночувати я апріорі залишалася в Артема, так і мені, і йому було спокійніше. Я навіть уявити не могла, що ляжу спати десь без кокона його надійних рук. Хоча потроху стала звикати до напруги та постійної загрози, а тому в денний час могла піднятися до себе і зайнятися якимись справами.
Ось саме в один із таких моментів мене й застала чергова тривога. Я миттю накинула куртку і побігла сходами на другий поверх. Туди, де хвилин сорок тому залишила Артема.
Я без стуку заскочила до його кімнати. Хлопець як ні в чому й не було сидів за ноутбуком.
- Артеме! – обурено вигукнула я. - Там тривога лунає! Кляті орки знову обстрілюють місто. Ти що, не чув?
На підтвердження моїх слів з розбитого вікна у коридорі знову пролунав протяжний звук.
- Чую, - відгукнувся він, відкидаючись на спинку крісла і відкочуючись від столу. – Йди до укриття.
- А ти? – непідробно здивувалася, адже це вперше він не відмовився.
- А я залишуся тут.
- Як то – тут? А що як сюди щось прилетить?
Артем лише знизав плечима. На обличчі у нього панувала байдужість.
- Ти здурів?! Одягайся мерщій!
Я кинулася до вішака, щоб подати йому куртку.
- Я не піду, - категорично повторив він.
- Але ж чому?
- Бо в укритті завдаю усім тільки клопоту. Блокую вхід, допоки спускаюся, займаю надто багато місця, привертаю зайву увагу.
- Та кому яке діло до них?! Ти дбаєш про своє життя.
- Та кому стане гірше від того, що мене не буде? – раптом вигукнув Артем. І сам певно не очікував від себе таких емоцій.
Я аж сторопіла. Це був перший раз, коли хлопець показав свої справжні почуття, не прикрився жартом чи перевів тему. І ці справжні почуття мені ой як не сподобалися!
- Не кажи так! Твої батьки точно не будуть раді тебе хоронити!
- Мої батьки померли два роки тому.
Не знала, але не здаємося!
- Брати, сестри? – робила інше припущення.
- Я був один у батьків.
Я вже не стрималася, просто благала:
- Ходімо хоч за дві стіни, до коридору.
- Ти ж не відчепишся? – приречено спитав хлопець.
- Ні.
- Добре, йдемо до коридору.