12.

Володимир Миколайович виявився приязним чоловіком маминого віку (я побоювалася, що він може виявитися набагато старшим) приємної зовнішності. Мені він одразу ж сподобався. Чоловік, мабуть, з нагоди знайомства зі мною прийшов без палиці, і якби я не була попереджена про його проблеми, то навіть і не помітила б його легкої кульгавості.
У напрузі перебувала тільки мама, яка стріляла очима то на мене, то на Володимира. Ми ж швидко знайшли спільну мову і за годину спілкувалися, мов давні знайомі.
- То що я казав тобі, Алло? Варто було лише спробувати, - загадково зазначив мамин кавалер.
- Спробувати – що? – тут же вчепилася я.
- Сказати тобі правду. Адже ти не заперечуєш проти наших стосунків.
- Ні, - сказала чисту правду. – Ви з’явилися дуже доречно.
Чоловік запитально підняв брови. Довелося пояснювати:
- Раніше ми з мамою були завжди разом. А тепер я залишилася в Харкові, а вона приїхала додому. І якщо в мене бурхливе студентське життя, то мама точно засумує тут на самоті.
- О ні! – засміявся Володимир Миколайович. – Наші дітлахи не дадуть засумувати нікому.
- Але з вами ж їй затишніше? – уточнила я.
Мама увесь цей час клопотала навколо столу, та все ж я бачила, як вона прислухається до нашої розмови.
- Я дуже сподіваюся, що так, - чесно відповів чоловік, і такими очима подивився на маму, що я відчула себе третьою-зайвою. Захотілося тут же вигадати причину, щоб втекти до кухні й залишити їх на самоті.
Але причина знайшла мене сама. Щойно годинник пробив дванадцяту, щойно ми випили підняті келихи з шампанським, як у мене озвався телефон. Ледве вигребла його із завалів на робочому столі, бо навіть не згадувала про нього увесь цей час. І сторопіла: на екрані світилося ім’я Артема.
Прожогом вискочила у коридор, ще встигнувши спіймати мамин цікавий погляд.
- Слухаю! – мовила я засапано.
- Ніко? Ти кудись біжиш? – здивовано поцікавився Артем.
А я й не усвідомлювала, наскільки я скучила за його голосом!
- Ні, - видихнула, потім зробила кілька вдихів, аби опанувати себе. – Просто поспішала вийти з кімнати, а до того довго шукала телефон. Тому й вийшло, що захекалася.
- Зрозуміло, - пролунало у відповідь зі сміхом. – Я не заважаю тобі? Можеш говорити?
- Ні, не заважаєш. І так, можу говорити.
- Ти вдома святкуєш?
- Так. Ти теж вдома?
- Ну якщо гуртожиток можна назвати домом.
- Ти не поїхав на канікули?
- Та скільки їх там лишилося? Тиждень? Блигом світ до Одеси їхати! Та й провести майже пів доби в дорозі задоволення невелике.
- То ти сам?
- Зараз – так. Ти ж знаєш правила: до опівночі треба повернутися в гуртожиток. І на Новий рік виключень у них нема. Але до того я зустрічався з баскетболістами. Так би мовити, провів старий рік.
- П’яний? – усміхнулася я.
- Трохи. А ти?
- А я з мамою та її кавалером святкую. Не та компанія.
- Звісно. А я от привітати тебе захотів. Щасливого Нового року! Хай він принесе тобі усе, чого забажаєш.
- Дякую. Я теж вітаю тебе. Хай все в житті збувається. Навіть недосяжні мрії! – натякнула йому, та навряд чи він зрозумів.
- Поговориш ще зі мною? Чи треба бігти розважати гостя?
- Навпаки, не могла придумати причину, аби залишити їх наодинці. Я точно їм заважаю, - з усмішкою зауважила я.
- То зателефонувала б мені раніше! – так просто, ніби самозрозуміле, вигукнув Артем. – Або повідомлення скинула, я б сам зателефонував.
- Та думала, що ти маєш справи. Не хотіла заважати.
Я навіть душею не покривила. У мене й справді протягом вечора кілька разів виникала думка зателефонувати Артемові, просто почути його голос, та я стримувалася, не хотіла бути нав’язливою.
- Ти б мені ніколи не завадила, - запевнив хлопець.
А мені раптом захотілося опинитися поряд з ним, притулитися до його великого теплого тіла і так і сидіти. Довго-довго. Аж до весни.
- Коли збираєшся до Харкова?
- У неділю, дев’ятого. А що?
- Можу приїхати по тебе.
- Ой, та не треба! Я й автобусом дістануся, – відмахнулася я. І тут же пошкодувала. Може він пропонував для того, щоб трохи побути разом? А я так різко відмовила.
- Як знаєш, - не став наполягати Артем.
Не надто вже й хотів їхати? Запропонував із ввічливості? Так по голосу й не зрозумієш. От би хоч вираз його обличчя бачити…
А чом би й ні?
- Артеме, а не хочеш випити кави?
- Ти мене в гості запрошуєш? Зараз? – з недовірою перепитав хлопець.
- Тебе з гуртожитку не випустять, двері замкнені, - пирхнула у відповідь я. – Але щось на кшталт.
- І що ж ти пропонуєш?
- Заварімо каву кожен собі, увімкнімо камери – і ось, буде так, ніби ми п’ємо каву разом. Згода?
- Згода.
І вже за мить я дивилася зі столу на Артема, який саме набирав воду до чайника.
- Привіт, - усміхнувся він, побачивши мене на екрані.
- Рада тебе бачити, - відгукнулася я.
- Так не чесно, - дорікнув мені Артем. - Чому ти не заварюєш собі каву?
- Бо вже маю заварену, - відсалютувала йому чашкою, з якої йшла пара.
- Хитрюга!
- Авжеж. Як проходять твої канікули?
- Та ще ніяк, адже вчора ми тільки з Києва приїхали. Більше відпочивав та відлежувався. Сьогодні ж зустрівся з друзями та й по всьому. Тебе от захотів почути.
Від його слів так тепло-тепло зробилося на душі! Та я знов сховала свої почуття.
- А далі чим будеш займатися?
- Над дипломом варто посидіти. Але ж не хочеться!
- І не кажи!
- Сама як? Чим займалася сьогодні?
- Дізнавалася новини, - пирхнула у відповідь.
- І що з ними не так? – тонко вловив він мій настрій.
- Та все так. Просто у моєї мами з’явився залицяльник, а вона боялася мені про нього розповісти. Ніби я можу заперечувати!
- А ти не заперечуєш?
- Зовсім ні! Нормальний дядько. І вона поряд з ним аж світиться. Чому я маю заперечувати? Тим більше мені з ними не жити. Так, навідуватися час від часу. То чому б їм і не зійтися?
Артем підтримав мене. Непоспіхом, розмовляючи про всілякі дрібниці, ми й допили каву. Я потушила світло і перелізла на широке підвіконня, з якого спостерігала за далекими феєрверками. Артем влігся на ліжко, підперши голову кулаком та розташувавши телефон напроти. Так і гомоніли, не в змозі розірвати розмову.
До мене час від часу долітав дзвінкий мамин сміх, і тоді я сама починала задоволено усміхатися, рада, що моя матуся не буде самотньою. Артем у такі моменти теж усміхався, дублюючи мій вираз обличчя.
Відірватися довелося мені, коли о третій ночі Володимир Миколайович почав збиратися додому. Вони разом з матусею вийшли до коридору, підозріло скуйовджені, а в мами ще й губи були надто припухлими, ніби пошкрябаними об щетину, яка темніла на підборідді Володимира. І вигляд в обох був, наче у школярів, що повернулися з першої у світі вечірки. Я аж пирснула від сміху.
- Що таке? – тут же поцікавився Артем.
- Піду проведу гостя, - невлад відповіла. – Я зателефоную.
І розірвала зв’язок.
Але коли наш гість пішов, треба було прибрати зі столу, навести лад в хаті та й зрештою лягати спати. Тож замість дзвінка, я надіслала Артемові повідомлення:
«Вибач, матуся заганяє спати. Зателефоную завтра»
«Кольорових снів! І щасливого Нового року!» - прийшло у відповідь.
От вже мені ті кольорові сни!
«Навзаєм!»