9.

- От тільки не треба мене возвеличувати! – засміявся Артем. – Я зовсім не сильний. Скоріше впертий. Знаєш скільки разів мені хотілося скласти лапки та довірити турботу про себе, про своє тіло комусь іншому? Та тільки кому я потрібен був би, якби сам на собі поставив хрест? Тож довелося борсатися.
- От я й кажу!
Я все більше захоплювалася хлопцем, який сидів поряд і з легкістю розповідав про той важкий і болючий (хоч він жодного разу й не заїкнувся про біль) шлях, який Артемові довелося здолати.
Замовкла і замислилася над цим, утупившись у темне вікно, за яким пропливали ледь помітні засніжені польові пейзажі.
- Ніко, говори зі мною, будь ласка, - пролунало раптом в тиші салону.
Я аж здригнулася від його фрази. Так замислилася, що, здається, почала дрімати.
- Що? Навіщо?
- Я погано спав минулої ночі, тепер від одноманіття злипаються очі, - Артем потер перенісся, проганяючи сонливість. – Боюся, що засну за кермом.
- Ой! – сполошилася я. Як же бути? Я то звісно можу базікати усю дорогу, але ж це не вихід. Він стомлений, йому необхідний відпочинок. І тут, побачивши чергову вивіску, на якій вказувалося, що за два кілометри на нас чекає готель, я придумала.
- А ти дуже поспішаєш додому?
- Ні, не дуже.
- То може краще зупинитися у придорожньому готелі й переночувати там?
Я майже почула, як у сумочці заскімлив практично пустий гаманець. Так, я добряче витратилася у Києві, купуючи усілякі милі серцю дрібнички. Але то нічого, завтра по обіді я поїду до мами, а в неї можна й поекономити. Аби тільки на квиток вистачило після непередбачуваної ночівлі.
А от зараз я не бажала опинитися в кюветі разом з водієм, що заснув-таки за кермом. До Харкова ще не менше трьох годин їзди, не треба ризикувати.
Артем зітхнув:
- Може й краще, та сумніваюся, що готель буде обладнаний для таких, як я.
- Як ти?
- Для людини з інвалідністю. А зрештою, спробуймо.
Ми якраз під'їжджали до яскравого банера, який вказував, що тут можна зупинитися на нічліг. Місце для паркування було майже порожнім, Артем спокійно зайняв широке місце, на якому йому було зручно пересісти на крісло. Мені навіть нагадувати не довелося, я швидко вискочила з автівки та витягла інвалідний візок з багажника. Спробувала котити, але колеса не рухалися.
Це я щось їй зробила? Чи вона пошкодилася дорогою?
- Трясця! – не стримала емоцій.
На які тут же відреагував Артем:
- Ніко! Що трапилося?
- Я їй нічого не робила, а вона не їде.
Говорила все це, а сама волоком тягла коляску до водійських дверцят.
А Артем, замість того, щоб засмутитися, весело розреготався:
- Якраз-таки ти й зробила! Гальма хто вмикав?
Аж по лобу себе плеснула від такої своєї неуважності. Хлопець же тим часом сам розблокував колеса і пересів до крісла. Замкнув автівку, свій рюкзак закинув собі на плечі, мій поклав собі на коліна, і ми попрямували до готелю.
І ось тут, за законами жанру, мало б виявитися, що залишилася лише одна кімната з величезним ліжком, яке нам доведеться розділити довгої зимової ночі. Ну і невідомо чим це все може скінчитися. Я навіть трохи спітніла від переживання, коли ми спілкувалися з адміністратором.
Але ні, готель був напівпорожній, для Артема знайшлася кімната на першому поверсі. Я не дуже зрозуміла деталей розмови, проте вловила, що у кімнаті немає зручностей, необхідних користувачеві візка, проте хлопець запевнив адміністратора, що впорається. Мене ж поселили на другому поверсі, у найвіддаленішій від пожвавленої траси кімнаті, тому шум від автівок не завадив мені добре виспатися.
Була лише сьома вечора, коли ми заселилися по своїх кімнатах. Треба було б перекусити, неподалік готелю навіть магазин запрошувально миготів гірляндами, але на їжу коштів після сплати кімнати у мене вже не було, а просити в борг в Артема я не наважилася. Але ж він теж голодний. І мені простіше роздобути нам їжу, аніж йому. То як бути? Витратити останні двісті гривень, які я залишила на дорогу до мами? Але їх вистачить хіба що на сосиски та хліб. Поїсти самій, проігнорувавши попутника? Ні, так з ним вчинити я не зможу. Лишатися голодними?...
Поки я металася по кімнаті в пошуках рішення, у мене озвався телефон. На екрані висвітилося ім’я Артема. Я миттю прийняла виклик.
- Ніко, ще не спиш?
- Ні, це ж ти у нас засинав.
- Тоді спускайся до мене.
- Навіщо?
- Діло є, - загадково відповів Артем і завершив виклик.
Довелося плентатися, дивуючись, що там за діло могло виникнути у хлопця. Допомогти йому з чимось?
Але я зрозуміла, що то було за діло, коли двері запрошувально прочинилися на мій стук і Артем відкотився в сторону, пропускаючи мене всередину. На столі красувалася величезна коробка з піцою та склянки з напоями.
- Звідки? – здивовано поцікавилася я.
- Адміністратор запропонував свою допомогу. Я не відмовився. Сідай, упевнений, ти теж голодна.
Ось так хлопець без зайвих метань розв'язав нашу проблему з харчуванням. А коли я запропонувала розділити вартість вечері, просто відмахнувся від мене, як від набридливої мухи. Я ж не дуже й наполягала, хоч мені й неприємно було почуватися дармоїдкою. Але здавалося, Лісовцю було геть байдуже, він з апетитом уминав шматок за шматком розрізаної на восьмеро піци, а я змогла подужати лише два невеликі шматочки.
- Чому ти не їси? – поцікавився хлопець.
- Я наїлася. Та й хай на ранок залишаться, треба ж і поснідати перед виїздом.
- Сніданок входить до вартості проживання у готелі. Тому не переймайся і їж. А то на тебе дивитися страшно: кістки аж світяться!
Засміявшись, я послухалася і змогла запхати в себе (ну добре, з апетитом з’їсти, бо все ще була голодною) ще один шматочок.
- Тепер точно все, - важко видихнула я.
- Тепер точно вірю, - кивнув Артем. - Значить цей шматик мій! – і смачно так позіхнув.
- Лягай спати, Артеме, - запропонувала я, бачачи як у хлопця злипаються очі.
- Так, треба. Хоча з радістю поспілкувався б з тобою ще. Вибач, що проганяю.
- І думати забудь! – замахала я на нього руками. – Назавтра мені потрібен виспаний водій. Доброї ночі!
- Кольорових снів!
Артема я не бачила аж до самого ранку. А потім ми без пригод дісталися Харкова де й розпрощалися до кінця канікул.
А вже увечері я обіймала матусю та ділилася враженнями про свою поїздку до Києва.