8.

З Артемом ми домовилися зустрітися коло рецепції рівно о п’ятнадцятій. Та коли я за п’ять хвилин до визначеного часу спустилася до фоє, хлопець уже здавав ключі адміністратору. Я приєдналася до нього у цьому занятті, тож о п’ятнадцятій, коли ми мали тільки зустрітися, ми вже вийшли надвір.
- Люблю пунктуальних дівчат, - зазначив Лісовець.
- Я теж ненавиджу, коли спізнюються.
Я була в доброму гуморі, хотілося усміхатися усьому світові. Мабуть, відпочинок у столиці під час новорічних свят так повпливав на мій піднесений настрій.
Ми разом з Артемом рушили до стоянки автівок, і, коли хлопець зупинився коло великого кросовера, я аж пирхнула від сміху. Це вперше я побачила, яку автівку має однокурсник. І не змогла стриматися.
- Що таке? – здивовано поглянув на мене він.
А я не стала ховатися:
- Кажуть, ті, хто обирає велике авто, намагаються компенсувати ним свого маленького... - і знову засміялася.
Хлопець підхопив мої веселощі, теж сміявся, проте ані підтвердив, ані спростував моє припущення. Натомість запитав:
- Крісло зможеш до багажника закинути?
- Авжеж.
І поки я стояла й дивилася, як Артем перетягує своє немаленьке паралізоване тіло на водійське сидіння, до моєї голови почало приходити усвідомлення, що вибір великої автівки – то не примха, а необхідність. До меншої йому взагалі не було б змоги залізти.
Крісло без Артема в ньому виявилося зовсім легким. Я докотила його до вже відчиненого багажника і без зусиль запхала всередину. А потім, нахилившись до салону, уточнила у його хазяїна:
- Щось ще робити? Чи так лишити?
- Зроби. Гальма затисни, щоб воно не торохтіло по всьому салону.
- І де вони?
- Якби сидів у кріслі, сказав би під колінами. Знайшла?
- Так.
Я клацнула важелями коло кожного з великих коліс і вилізла назовні. Все видалося не так і важко. Багажник Артем закривав (як і відкривав до того) дистанційно, тому я просто всілася поряд з ним на пасажирське сидіння, і ми попрямували на виїзд зі столиці, а потім і рівною, мов скельце, трасою.
Спочатку, поки не виїхали за місто, Лісовець уважно слухав вказівки навігатора, тож я воліла не заважати своїми балачками. Заговорили ми про все підряд, але несуттєве, лише коли вже виїхали на пряму трасу.
Якось так наша розмова з’їхала до причини його травми. Мені було трохи ніяково говорити про це, та Артем без запинки розповідав:
- Моя інвалідність – це результат травми. В юності я полюбляв швидкість. Та власне й досі полюбляю.
Я мимоволі перевела погляд на спідометр – там відображалися допустимі 100 км/год.
Артем помітив мою увагу, бо пирхнув:
- Не на засніженій та пожвавленій трасі. Але так, в прийнятних умовах я можу дозволити собі значно більші показники.
Я лише похитала головою, дивуючись такій нерозважливості. Травмуватися в аварії та не зробити висновків!
Як виявилося, я поквапилася з умовиводами.
- Так от, стосовно травми, - продовжував хлопець, слідкуючи за дорогою. – На якому транспорті можна отримати максимум адреналіну від швидкості?
- Уявлення не маю. На літаку?
- Ні, - засміявся Артем. – Звісно ж це мотоцикл!
- То ти не впорався з керуванням?
- Я – впорався. Та тільки не розраховував на ідіотів, для яких червоне світло нічого не значить.
- Тобто?
- Тобто я стояв на перехресті, мені загорівся зелений, я, за всіма правилами, рушив вперед. Та з іншого боку вулиці водій на позашляховику вирішив, що правила написані не для нього, тож намагався проскочити на червоний. Як мені потім говорили, у позашляховика був лише бампер подряпаний. Я ж зламав хребта. Добре, хоч голову вберіг шолом, бо відлетіли ми далеко, наслідки могли бути ще жахливіші.
- Ми? Ти був не сам?
- Так, з подругою. І за це ще більше себе картаю, хоч і знаю, що моєї провини в аварії немає.
- Вона померла? – припустила я найстрашніше.
- Що? Та ні, - відмахнувся хлопець. – Жива. Тільки ногу ампутували (Впізнали?).
- Ти досі підтримуєш з нею стосунки? – з невідомої причини мені було важливо почути відповідь.
- Не так тісно, як раніше.
- Чому? – допитувалася я. – Вона образилася на тебе?
І бачачи його спантеличений погляд, пояснила:
- Ну, за те, що ти став причиною її інвалідності.
- Зовсім ні. Просто вона лишилася вдома, а я поїхав до Харкова. Можливостей для спілкування стало набагато менше.
- Звідки ти?
- Одеса.
«Оце так староста! – скажете ви. – Не знає, де проживають її студенти». Єдине, що можу сказати на своє виправдання, це те, що решта з нашої групи навчалися з першого курсу, а тоді я зібрала повну інформацію на них. А от на четвертому розслабилася і забула.
А до речі…
- Артеме, це саме через травму ти взяв академвідпустку?
- Так, більшою мірою. Була весна, коли я втрапив у аварію. Якраз завершував четвертий курс. Сяк-так, зважаючи на мої високі досягнення, мені закрили рік, але державні іспити зобов’язали здати, пообіцявши створити спеціальну комісію. Одразу після травми я недостатньо перейнявся ситуацією, в якій опинився. Думав, якщо докладу зусиль, то вже до осені зведуся на ноги. Як бачиш, не звівся. Для того, щоб зрозуміти, що коляска для мене на решту життя пішло три місяці. За які я, замість того, щоб пристосуватися до паралізованого тіла, навчитися жити з цим, намагався відновитися. Тому час було втрачено. Середина серпня, а я досі не можу пересісти з ліжка до коляски й назад, не можу сам користуватися ванною і туалетом. А скоро час виходити на навчання. Чи зможу я? Звісно ж ні, навіть з допомогою.
Хлопець гірко усміхнувся і продовжив:
- Саме тоді я усвідомив, що не бажаю, аби хтось постійно піклувався про мене, стану якомога самостійнішим. Тому вирішив взяти перерву в навчанні, аби пройти ґрунтовну реабілітацію. Навчитися обслуговувати себе, користуватися активкою, самотужки пересуватися містом, кермувати авто. Загалом, по максимуму повернути собі власне життя, яке в мене було до травми. Коли вирішив повернутися до навчання і здобути-таки вищу освіту, то зрозумів, що майже все забув, та ще й програма навчання дещо змінилася, тому довелося поновлюватися на початок навчального року і повторювати вже вивчений курс.
- Який ти сильний! – зі щирим захватом мовила я.