7.

Зима набирала обертів, наближалося Різдво, Новий рік та канікули. А вже після важка і виснажлива сесія. Та ми зараз намагалися про неї не думати, святковий настрій захопив нас з головою. Я планувала на всі канікули поїхати до мами, та в мої плани втрутилася Емілія. Якось на перерві вона завела цікаву розмову:
- Пригадуєш відбірковий тур перед Всеукраїнськими змаганнями з пара-баскетболу, коли ти пішла разом зі мною на гру?
- Так, звісно.
- Хлопці після тієї гри домоглися виходу на змагання.
- Круто! Та я й не сумнівалася, спостерігаючи за їхньою грою.
- Та я власне теж, - засміялася Лія. – Тепер вони мають взяти участь у турнірі. Той буде проходити у Києві якраз після Різдва і перед Новим роком. Чотири дні. Уяви собі, чотири дні у засніженій святковій столиці! – у захваті вигукнула Лія. Хоч вона й була із заможної сім’ї, та батьки не надто балували її такими поїздками. А от Ярослав не упускав такої можливості.
Я щиро пораділа за подругу аж до моменту, коли вона мовила:
- Поїхали з нами.
- Я? – здивувалася її пропозиції. – Навіщо вам третій зайвий?
- Третій? Окрім Ярослава у команді ще четверо гравців і двоє запасних. А це шестеро схиблених на баскетболі придурків. І мій сьомий. Я сама їх не витримаю, мені потрібна підтримка! Тим паче, що більшість часу Ярослав буде або на змаганнях, або на тренуваннях, там лише останній день буде присвячений нагородженню, тож матимемо вдосталь вільного часу, щоб погуляти столицею. А до того що мені робити? Я ж здурію там на самоті!
Всі наведені Емілією аргументи були вагомі, але:
- Я не маю коштів на готель у Києві на чотири дні. Та ще й на Новий рік!
- Про що ти говориш? – замахала на мене руками Лія. – Ярослав усе оплатить, тобі ні про що перейматися.
- Як то – оплатить? – обурилася я. – З якого дива?
- Бо ти моя подруга, з якою я хочу провести свята. Що не зрозуміло?
- Але ж ви не благодійна організація, щоб допомагати всім охочим.
- Ти – не всі! – з жаром заперечила подруга. – Погоджуйся, будь ласка! Це ж такий шанс!
Так, вона мала рацію. Я точно знала, що навіть маючи кошти, нізащо не витратила б їх на розваги, бо було ще дуже багато потреб, які необхідно було закрити. Але їхати чужим коштом? Я не звикла до такого ставлення, адже нічого в житті мені не діставалося безплатно, за все доводилося платити.
Але Заремська, бачачи мої вагання, так благала, що я не могла не погодитися, хоч і картала себе увесь час до поїздки.
У правильності рішення мене стверджувала думка, що там я зможу знову поспілкуватися з Артемом, бо після тієї нічної кави нічого не змінилося між нами, а мені все більше хотілося потоваришувати з хлопцем, стати частиною його життя. Тоді я ще й сама не усвідомлювала, що почала закохуватися. Сприймала свою зацікавленість просто як дружній інтерес.

Та на превеликий жаль у Києві нам практично не вдавалося побачитися. Слова Емілії виявилися пророчими: баскетболісти були завантажені увесь день до вечора, а по закінченні поверталися настільки виснаженими, що просто падали в ліжка і закипали до наступного ранку. Ми з Лією були надані самі собі. Ну майже, бо в більшості випадків нас все ж супроводжував Євген, та ми не заперечували проти його компанії.
Так ми погуляли центральними вуличками міста, не обійшлося й без Хрещатика. А ще – набережна над величним Дніпром, відвідали різноманітні новорічні вистави, побували на Різдвяному ярмарку, навіть кілька разів покаталися на колесі огляду на Контрактовій площі. Наше, Харківське, хоч і було старіше, та все ж мені видавалося кращим. Ну та то скоріше з розряду «кожен кулик своє болото хвалить». А тут ми мали змогу насолодитися прекрасним видом на бездоганну ялинку у самому центрі Контрактової площі, набережну Дніпра з висоти пташиного польоту, Труханів острів, пішохідний міст та просто мальовничі засніжені дахи Подолу.
У моєму телефоні навіть пам’ять почала закінчуватися від тієї кількості фото і відео, які я відзняла у столиці. Довелося завантажувати більшість у хмарне сховище, аби залишилося місце на останній день, на який ми з Лією покладали величезні надії.
Та тільки тим надіям не довелося справдитися. У передостанній день проводилися фінальні змагання, на яких ми звісно ж були присутніми, щоб підтримати хлопців. Наша команда виборола почесне друге місце, вступивши справедливу перемогу столичним баскетболістам. Ейфорію від високого досягнення перебив телефонний дзвінок Заремському. Бо, як виявилося, у нього вдома виникли якісь проблеми з бізнесом, тому треба було негайно, в ніч, вирушати в дорогу.
Коли Лія розповіла мені все це, я вже кинулася слідом за нею збирати речі, та подруга мене спинила:
- Ніко, тебе це не стосується. Кімната проплачена, на завтра заплановане нагородження. Підтримай хоч ти хлопців. А потім ще й прогулянка разом з ними. Насолодися відпочинком, коли ще вдасться?
Я вже б ладна була погодитися, але:
- А як я додому дістануся?
Ні, звісно ж я могла б приїхати автобусом, але таке рішення просто не спало мені на думку. Та й Лія розвіяла мої сумніви:
- Тебе забере хтось із хлопців. Я думаю, то не проблема. Он, хоча б наш Артем. Він, наскільки я пам’ятаю, взагалі без попутника їхав, - і без зупинки крикнула вже Лісовцю: - Артеме! Відвезеш Ніку додому?
Хлопець уже певно був поінформований про від’їзд Ярослава, бо без уточнень деталей одразу ж погодився. Подумки знизавши плечима, я теж більше не заперечувала.
Гравці, що залишилися, намагалися зробити все, аби я не почувалася самотньо і ніяково. За час нашого спілкування, коли поряд не було Емілії, я зрозуміла, що вже зовсім призвичаїлася до інвалідних крісел, яких було незвично багато в моєму оточенні, і на які я просто не могла не натикатися. Та моя незграбність викликала тільки веселий сміх, навіть коли через мене, бо не хотів наїхати на роззяву колесами, з крісла ледве не випав Сашко, один з запасних гравців команди. Дехто навіть пропонував свої коліна, аби мене точно не «затоптали» колесами. І тепер від сміху вибухала вже я.
Так з веселощами та бешкетуванням і минув останній день. Ми разом пішли на нагородження, яке відбувалося неподалік від нашого готелю, а потім гуляли столицею, прощаючись з її святковою атмосферою та величністю давнього міста.
Виїжджати запланували після п’ятнадцятої, щоб ще сьогодні ближче до опівночі опинитися вдома, бо це в здорових водіїв дорога займала близько шести годин, а хлопцям з інвалідністю потрібно було більше часу перепочити та розім’ятися. Автоколону вирішили не утворювати, кожен сам обирав собі зручний маршрут та час виїзду, тому після прогулянки ми з усіма попрощалися та розбрелися забирати відучора зібрані речі.