Зірковий принц

    
    Мій дім - величне синє небо. Мої батьки - Ніч і місяць, що навчили мене сіяти поміж непроглядну тьму. Мої брати і сестри - тисячі мільйонів зірочок, що дивляться на людей і на  те що вони зробили зі мною. А злочин цих створінь, яких не можна назвати "людьми",  повинен бути покараний. Та карателя немає, і вони впевнені, що їм все дозволено. Вони вірять у добро, якого самі ніколи не бачили.
    
    Моя руку міцно вчепилася у залізні дверцята, скрипучі і брудні від ржавчини. Сонячне проміння потрапляє у великі отвори, так сказати, моєї клітки. Я примружую очі і намагаюся з останніх сил триматися на ногах. Та спрага бере гору. Хоч я прибув з космосу, це не означає що я не хочу пити і їсти, як кожна людина. Та вони цього не розуміють. Для них я був, є, і залишуся чимось над фантастичним: диким, невідомим створінням.  Але у мене є голова з двома очима, носом і устами, дві руки, дві ноги. Я людина! Я такий як і вони!
    
    Та все ж я звір, за їхніми словами. У мене скуйовджене  волосся кольору соломи,  сім маленьким точок на щоці, які є символом моєї раси. "Нічого не має незвичайного,"— скажете ви. Саме так. Я такий як ви. Єдине чим ми відрізняємося - світло, яке я випромінюю, коли наступає темна ніч. Ну ось я і став для вас диваком. Тим створінням, яке повинно сидіти в клітці, нічого не їсти і не пити. Мені це не потрібно. Та чомусь я потребував води. Чистої, прозорої, що ладна розтопити моє серце, яке ніколи не пробачить людській подобі. 
    
    Я не міг попросити води. Якщо вони не хочуть дізнатись хто я, навіщо прийшов, то я не буду стояти на колінах і просити милості, за їхнє ставлення до мене. А все почалося зі сварок між рідними братами.
    
    Кожного дня, коли  ще був на небі, я спостерігав за людьми, їхніми вчинками та характерами. Мені хотілось зрозуміти, чому їм потрібна влада та гроші. Цього збагнути мені не вдалося. " Ну і нехай" - подумав тоді я. Та коли брат пішов на брата війною, моєму терпінню прийшов кінець. Я зрозумів, так просто це залишати не потрібно. Я спустився на землю, планету, від якої ледве жевріє вогник життя, що ось-ось погасне. Вони накинулись на мене. З різною зброєю, сітками і незрозумілими мені предметами. Вони посадили мене у клітку. Кожного дня збиралось чимало люду, який дивився своїми здивовагими очима, тикав у мене палицею, і намагався витратити всі гроші, за дурні і не правдиві розповіді про мене. Я намагався все пояснити, та вони не слухали мене і тільки кричали. Пройшло кілька днів, людей ставало все менше і менше. Світло, що роздавалось від мене вночі ледве було видно.  Мені потрібна була вода і їжа. 
    
    Скільки часу вони будуть мене тримати? Поки я зовсім не загину? Ці люди, не розуміючи чужого горя, думають лише про себе, про свої достатки і життя. Вони повинні навчитися любити по-справжньому. Як би я міг, я би знищив їх. Та я не можу перетворитись на таких як вони. Краще вмерти з гідність, ніж з постійними докорами сумління. Я намагався їх змінити, та я програв. Але ні! Я ще в грі. Поки я живий, буду намагатися не померти. Але що з того буде. Люди мене не слухають.

    А ось і вода. Ні не та, з людський рук, а послана з дому, з синього рідного неба. Це був дощ. Маленькі крапельки, а скільки щастя, адже подарунок від рідних найдорожчий. Він зігріє і врятує. 
    
    -Візьміть. - ледь тихий голос почувся перед моїми ногами. Це була дівчинка, яка тримала у руках маленьку склянку води. Вона не боялась, не дивувалась і не сказала, жодного слова, яке би ранило душу. Я пам'ятаю її. Це та дівчинка, що втратила рідних на війні. Вона сирота, яка терпить знущання, як і я. 
    
    -Дякую. - промовив я і вона посміхнулася. Тепер я знаю, не всі люди погані. Є добродушні і сміливі. Поки я пив воду, дівчинка відкрила двері клітки. Спочатку я побоявся виходити, та вона взяла мене за руку, я змушений був вийти...
    
    Тут нізвідки роздались постріли. Куля попала  мені в серце. Як я  міг довіритись цій дівчинці. Вона як і всі інші - зрадила мене. Та все не так як показалось на перший погляд. Дівчинка припала до мене, її сльози стікили на мою рану. Я відчув, що вона не заслуговує так жити. Вона повинна стати зіркою. 
    
    -Не плач, - почав я її заспокоювати. - Візьми цю зірочку. Стисни її міцно у долонях і ти станеш такою як я, незнаючою горя. Ти пертворишся на зірку і  бачитимеш все. Ти будеш могутньою, ти зможеш спілкуватися з рідними. - Вона взяла подарунок, але не наважилась зробити, те що я казав. - Не плач. Мені вже час. Бувай. Пам'ятай мої слова. Я спустився на  землю, щоб змінити людство у кращий бій. Але воно не змінне. Воно пливе, не обертаючись назад. Я Зірковий принц - король неба. 
    
    Сили покидали мене. Очі відмовились бачити. Тепер я не людина, не принц і не живе створіння. Я спогади.