Глава 13

У каждого человека свои звезды. Одним — тем, кто странствует, они указывают путь. Для других это просто огоньки.

Антуан де Сент-Экзюпери "Маленький принц"

Ну не така Я людина, та навіть зірка чи ангел, щоб дивитися на те як мучать іншого. Особливо якщо це мій друг. Та схоже на те, що розгніваний крик мого серця почули всі. Чомусь задоволеним виглядав тільки Лін, всі інші - здивовані. Схоже на те, що трійця знала не всі майбутні плани своїх союзників - демонів.

Та схоже на те, що Я вчасно відволікла своїх однокласників, тому коли Антоніо повернувся на мій голос, Лін зреагував миттєво. Він підставив командиру підніжку, І взявши биту, щосили вдарив нею по голові Антоніо.

"Ух! - пожаліла Я бідолашного, - напевно боляче, коли так по голові! Проте, вибач, заслужив" Тому я ще добряче від себе добавила. А нічого знущатися над живими!

Однокласники так і завмерли. Та Лін з карману витягнув червону кнопку і промовив:

-Все, бебі, вечірка закінчена! - і натиснув на неї.

Тиша. Раптом Я почула з лівої сторони Дуба вибух, наче вибухівку підклали. Близнята, ну не хто як вони! Звук наближався. Антоніо так і не отямився! Інші застигли в шоці. Лін вчепився в руку і потягнув до виходу. Я пручалася. Друзі хотіли вбити всім моїх однокласників! Ну якби я теж від них не ахти, з ким навчаюся, що дали, то дали. Але ж не треба такі радикальні заходи. Я не вбивця, І не хочу щоб хлопці теж стали! 

Я виривалася, І мені навіть вдалося, на долю хвилини розтормошити однокласників. Я трусила їх за руки і кричала:

-Тікайте! Вибух! Ви ж тут всі помрете!

Чомусь Мар почала божевільно реготати, видно в неї почалася істерика. Проте першим на диво мені отямився Жека, від схопив Мар за руку і кричачи якісь фрази виніс її з Дуба. За ними пішли й інші! Лін ще дужче вдавлював свої пальці мені в руку. Точно синяки залишуться! Та коли я опинилася вже ззовні мене затуманив страх. Чорт, що хлопці роблять? Вони рятують мене і Ліна, жертвуючи десятками життів. Два життя проти сімдесяти п'яти! Це нечесно!

Близнюки і Ер, які чекали ззовні, дуже зраділи нашій появі, незважаючи на моє виривання забігти назад в дерево. Хлопці мене стримували як могли. Тоді виникає запитання: чому мене туди так треба!

-Головне ви живі! - схвильовано промовив Ерні.

-Лін, ми так за тобою скучали!

-Ро, ми думали, що ти не повернешся!

-Ти чого? - близнюки побачили моє обличчя, яке різко змінилося.

Я подивилася на однокласників і побачила Мар, яка плакала, ридала, тихо промовляючи лише одне слово. Її міцно обнімав Женя. Його сорочка вже була мокра від сліз.

-Антоніо, антоніо!

Точно, а я то думаю, де цей наш дівочий пожирач сердець та щирий командир від душі?

Я наступила Еру на ногу, близнюкам дала між ногами. І на обурення " За що?" відповіла:

-Для вашого ж блага!

З Ліном було важче, його і так вже покалічили. Проте вирішила обійтися старим провіреним методом: Я щосили кулаком вмазала йому в ніс. На обличчі з'явилася червона кров.

"Лише б не зламала!" - промелькнуло в голові.

Та Дуб Всевишній палахкотів, тому прикриваючись рукавом, а в мене він був лише один, помчалася всередину. Деревина вже де-не-де перетворилася у спалене вугілля. Тому розбираючись крізь завали, а це було доволі важко, я шукала Антоніо.

На мене декілька разів хотіли впасти стіни і стеля. Спочатку мені щастило. Я різко виляла змійкою через розвалини, стрибала як зайчик через перешкоди, ухилялася як лисичка від бажаючих на мене впасти вогняних досок... Але не все можна передбачити! Тікаючи від іншої перешкоди, я не побачила іншу! Я відчула сильну біль у вісках, світ хитнувся, І я впала.

Темрява. Тиша. Якесь світло. Чужі голоси. Ну як завжди відбувається у фільмах: дзвінок, швидка допомога, вчасне спасіння, каталка, крапельниця, операція (може навіть декілька), плач, невтішні прогнози, пікаючі прилади, невтямні голоси лікарів, вислизаюча реальність...

Та ні, це тільки в кіно! На жаль! Але я почула в голові до болі знайомий голос:

-Ща рано, Іль, ще не час. В тебе місія!

І ще якісь слова про Таємницю Оба, демонів й ангелів.

Сильні руки мене витягнули з незабуття і я відкрила очі. Чомусь страшенно боліла голова! 

Що це за чоловік? Чому я його знаю? І що за місію Я повинна виконати? Одні лише запитання. Згадала і своїх ангелів охоронців. Вони ще на початку здавалися мені підозрілими. Якесь пожимання рук... Угода!... Поясніть мені, будь ласка, що тут взагалі відбувається?

Знову закрила очі. Так я взагалі то навіщо опинилася в Дубі? Здається я когось рятувала... Я різко піднялася. Мене хитало. Ну й чорт з вами і з всім на світі! Я кинулася далі. І ось Кімната Тортур. Антоніо лежав посеред кімнати, тримаючи в руці ніж. Я підняла ніж і у відображенні побачила обличчя все заляпане кров'ю. А вона в мене звідки? Ах точно, на мене впала якась залізячка. Хоча повинна була вбити, але якийсь джентльмен мене вирішив спасти.

Антоніо теж був не в кращому стані. Я взяла його за талію. Ох, який він важкий. Як Слон. Під його тяжістю я сама ледве не впала. Тихенько, тихенько ми пробиралися крізь завали. Хлопець щось бурмотів, лише згодом я розібрала слова.

-Мар, це ти мала! Мар! Мар!

Схоже на те, що у командира гарячка. Але на цьому неприємності не закінчувалися. Я знову почула вибух! Тому прискорила ходьбу. Але це не було необхідним. Мене і юнака викинуло з Дуба як пружинки. Чи навіть Всевишній дав нам пинок під сідниці. 

Мар, як побачила свого суженого-ряженого, то вибігла до нього і почала його заціловувати. 

Я подивилася на Дуб. Ще трішки і залишиться лише попіл! Я відкинула руки вбок, на долонях сформувалися темно-сині згустки магії. Можна було почути звук шторму чи навіть урагану. Кулі піднялися угору. Погода змінилася. На небі згуртуватися темно-чорні хмари, посилився вітер, який і до того був, І на мою голову впала перша важка крапля. Пішов дощ. Я б навіть сказала злива з грипом і блискавкою. Круто!