Розділ 3. Кава з корицею

Суботній ранок у кав'ярні завжди був особливим. Тітка Ірина вставала ще до світанку, щоб підготувати свіжу випічку, і коли Соня спустилася вниз, аромат кориці вже заповнював приміщення.
"Доброго ранку, сонечко," – привіталася тітка, виймаючи з духовки чергову партію булочок. "Як спалося після вчорашньої зустрічі?"
Соня відчула, як червоніють щоки. "Нормально. Просто... багато думала."
"Про Марка?" – тітка лукаво посміхнулася.
"І про нього теж," – зізналася Соня. "Але більше про фотографії для конкурсу. Хочу зробити щось особливе."
Тітка Ірина витерла руки об фартух і сіла за стійку поруч із племінницею. "Знаєш, твоя мама теж завжди хотіла зробити щось особливе. Кожного разу, коли вона бралася за новий проект..."
Соня подивилася на тітку з цікавістю. Вони рідко говорили про батьків – це все ще було надто болятно для обох.
"Розкажи мені про них," – тихо попросила вона. "Про те, якими вони були, коли тільки познайомилися."
Тітка Ірина задумливо помішала свою каву. "О, це була дивовижна історія. Твоя мама працювала в художній галереї – займалася організацією виставок. А твій батько... він тоді був молодим фотографом, який більше любив знімати міські пейзажі, ніж людей."
"Справді? А я думала, він завжди спеціалізувався на портретах."
"Це прийшло пізніше. Саме твоя мама допомогла йому побачити красу в людях. Вона мала особливий дар – помічати те, що інші пропускали."
Тітка підійшла до вікна і задумливо подивилася на вулицю. "Знаєш, ця кав'ярня... Вона теж була частиною їхньої мрії. Місце, де митці могли б зустрічатися, обговорювати свої проекти, знаходити натхнення. Твоя мама навіть придумала назву – "Кориця". Казала, що мистецтво, як цей аромат – робить життя теплішим і затишнішим."
Соня встала і обійняла тітку. "І ти здійснила їхню мрію."
"Частково," – тітка Ірина м'яко усміхнулася. "Але головне – зберегти дух цього місця. Той особливий настрій, який твої батьки хотіли створити."
У цей момент дзвіночок над дверима сповістив про перших відвідувачів. Тітка повернулася до своїх булочок, а Соня продовжила гортати альбом, знаходячи все нові деталі в кожному знімку.
Один кадр особливо привернув її увагу – молода жінка з фотоапаратом, яка сміється, дивлячись кудись за межі кадру. Її мама...
"Цю фотографію твій батько зробив у день, коли вони познайомилися," – сказала тітка, помітивши, на який знімок дивиться Соня. "Вона тоді готувала виставку молодих фотографів і була такою зосередженою, що навіть не помітила, як він її сфотографував. А коли побачила знімок – не розсердилася, а розсміялася і сказала, що це найчесніший її портрет."
"Вони були щасливі разом, правда?" – тихо спитала Соня.
"Дуже. І не тільки тому, що кохали одне одного, а й тому, що розуміли і підтримували мрії одне одного. Твій батько міг годинами чекати потрібного світла для знімка, а мама терпляче сиділа поруч із термосом кави. А коли вона працювала над текстами до виставки, він приносив їй булочки з корицею і не заважав."
Тітка замовкла, помішуючи тісто для нової партії випічки. "Знаєш, коли я бачу, як ти фотографуєш, як шукаєш свої кадри – я бачу в тобі їх обох. Батькове вміння помічати особливі моменти і мамину здатність розповідати історії."
Соня відчула, як на очі навертаються сльози. "Я так сумую за ними..."
"Вони завжди з тобою," – тітка обійняла її. "У кожному твоєму знімку, в кожній історії, яку ти розповідаєш через свої фотографії."
Вони помовчали, прислухаючись до звуків кав'ярні, що прокидалася – дзвін чашок, шипіння кавоварки, приглушені розмови перших відвідувачів.
"До речі," – раптом згадала тітка, "твій батько теж любив фотографувати музикантів. Казав, що в них особлива енергетика – вони ніби світяться зсередини, коли грають."
Соня подумала про Марка, про те, як він виглядав учора, коли співав свою нову пісню. "Так, я розумію, що він мав на увазі."
"І ще дещо," – тітка підійшла до шафи і дістала невеликий сірий конверт. "Я давно хотіла тобі це віддати, але все чекала слушного моменту."
У конверті виявився старий фотоапарат – потертий, але доглянутий Nikon.
"Це була перша професійна камера твого батька," – пояснила тітка. "Він купив її ще студентом, підробляючи фотографом на весіллях. Завжди казав, що саме з нею навчився бачити світ по-особливому."
Соня обережно взяла камеру в руки. Вона була важчою за її цифровий фотоапарат, але якоюсь особливо "живою".
"Але... чому ти не віддала її раніше?"
"Бо ти не була готова," – просто відповіла тітка. "А тепер, коли я бачу твої роботи, коли бачу, як ти знімаєш... Думаю, прийшов час."
Соня підняла камеру до очей. Через видошукач світ виглядав інакше – більш контрастним, чітким, ніби кожна деталь набувала особливого значення.
"Тут ще залишилася плівка," – сказала вона, помітивши лічильник кадрів.
"Так, твій батько не встиг її проявити... Може, там щось важливе."
Соня обережно поклала камеру назад у конверт. "Я хочу спочатку навчитися з нею працювати. Щоб не зіпсувати те, що там залишилося."
"Правильно," – схвалила тітка. "До речі, на горищі має бути стара фотолабораторія твого дідуся. Можемо сьогодні після закриття пошукати."
Весь день Соня провела в кав'ярні, допомагаючи тітці з відвідувачами і час від часу гортаючи старий альбом. Кожна фотографія відкривала їй щось нове про батьків – як вони бачили світ, як любили його і одне одного.
Надвечір, коли потік відвідувачів зменшився, тітка Ірина принесла ще одну коробку зі старими знімками.
"Дивись," – сказала вона, показуючи фотографію молодої пари біля старого рояля. "Це твої дідусь і бабуся. Вона була піаністкою, а він – фотографом. Познайомилися на концерті в філармонії."
"Тобто любов до мистецтва – це в нас сімейне?" – усміхнулася Соня.
"Виходить, що так," – тітка підморгнула. "І знаєш що? Коли я бачу тебе і Марка..."
"Тьотю!"
"Що? Я просто кажу, що історія має властивість повторюватися. Особливо красива історія."
Вони продовжили розбирати фотографії, і кожна розповідала свою історію – про концерти в старій філармонії, про мистецькі вечори в будинку дідуся, про перші фотовиставки батька.
"А ось це цікаво," – тітка показала знімок старого будинку з вивіскою "Фотоательє". "Це була студія твого дідуся. Він мріяв перетворити її на школу фотографії, але не встиг..."
"Чому всі в нашій родині не встигали здійснити свої мрії?" – тихо спитала Соня.
"Не кажи так," – тітка погладила її по голові. "Вони здійснювали їх – просто по-своєму. Твій дідусь, може, й не відкрив школу, але навчив твого батька бачити красу в простих речах. Твої батьки не створили мистецький центр, але виховали тебе в любові до мистецтва. А ти... ти ще тільки починаєш свій шлях."
Соня подивилася на стару камеру, що лежала поруч. "Знаєш, я вирішила... Я хочу зробити виставку. Не просто фотографії для конкурсу Марка, а щось більше. Про музику, про місто, про людей, які творять його історію."
"Як твої батьки?"
"Так. Але по-своєму. І... я хочу використати цю камеру. Здається, це правильно – продовжити те, що вони почали."
Тітка Ірина обійняла племінницю. "Твої батьки були б дуже горді. І знаєш що? Я думаю, вони якимось чином привели Марка саме до нашої кав'ярні. Бо тільки тут могла початися нова історія – історія про музику і фотографію, про минуле і майбутнє."
Вони сиділи в напівтемній кав'ярні, оточені старими фотографіями і спогадами, і аромат кориці огортав їх теплим коконом. А за вікном знову починав накрапати дощ, і його краплі створювали на склі візерунки, схожі на нотний стан.
І Соня подумала, що, можливо, всі ці історії – про її батьків, про дідуся і бабусю, про тітку Ірину – це не просто минуле. Це початок чогось нового, її власної історії, яку вона тільки починає розповідати – через об'єктив старої батькової камери і разом з музикою Марка.
А тітка Ірина дивилася на племінницю і бачила в ній відображення своєї сестри – те ж захоплення в очах, та ж рішучість і бажання творити. І вона знала, що цього разу історія матиме інше продовження – бо Соня мала те, чого часто не вистачало її батькам: підтримку і розуміння.
Коли останній відвідувач пішов, Соня поспішила на зустріч з Марком біля фонтану у парку…