Розділ 2. Мелодія дощу

Наступного дня Соня прокинулася раніше звичайного. Сонячне проміння, що пробивалося крізь фіранки, створювало на стінах химерні візерунки. Від учорашньої негоди не залишилося й сліду – небо було чистим і яскраво-блакитним, наче його щойно вимили.
Вона підійшла до комп'ютера і знову відкрила вчорашні фотографії. При денному світлі вони виглядали інакше, але не втратили своєї магії. Особливо той знімок з відображенням – він ніби розповідав цілу історію без слів.
Знизу долинав знайомий запах свіжої випічки – тітка Ірина вже почала готуватися до робочого дня. Соня швидко одяглася і спустилася до кав'ярні, прихопивши з собою камеру – вона ніколи не розлучалася з нею, боячись пропустити важливий момент.
"Доброго ранку, сонько!" – привіталася тітка, виймаючи з духовки чергову партію корицевих булочок. "Ти сьогодні щось рано. Зазвичай тебе і гарматою не розбудиш до десятої."
"Просто виспалася," – відповіла Соня, хоча насправді майже не спала – думки про вчорашній вечір не давали їй спокою. "Тьотю, а ти раніше бачила того музиканта? Марка?"
Тітка Ірина задумливо витерла руки об фартух: "Здається, він кілька разів заходив за кавою. Але щоб грати під дощем – такого ще не було. До речі, твій улюблений столик біля вікна вільний."
Соня взяла свою звичну чашку какао і влаштувалася біля вікна. Звідси відкривався чудовий вид на вулицю і старий каштан, під яким вчора стояв Марк. Зараз там було порожньо, тільки калюжі все ще виблискували на сонці.
День минав у звичному ритмі кав'ярні – відвідувачі приходили і йшли, Ліза, молода баристка, створювала на капучіно візерунки у вигляді листочків і сердець, тітка Ірина пригощала постійних клієнтів свіжою випічкою. Соня допомагала обслуговувати столики, час від часу роблячи знімки для інстаграму кав'ярні – це була її маленька відповідальність у родинному бізнесі.
Надвечір, коли потік відвідувачів почав спадати, вона почула знайомі акорди. Серце застрибало – Марк знову був там, під каштаном, але цього разу він не грав свою музику. Він просто стояв, роздивляючись вивіску кав'ярні, ніби вагаючись, чи зайти всередину.
"Ну ж бо, заходь," – прошепотіла Соня, і ніби почувши її думки, Марк штовхнув двері.
Дзвіночок над входом мелодійно задзвенів. Марк озирнувся, ніби вивчаючи простір, і його погляд зупинився на Соні. Він усміхнувся – тією ж теплою усмішкою, що й вчора.
"Привіт, фотографе," – сказав він, підходячи до її столика. "Можна присісти?"
Соня кивнула, відчуваючи, як червоніють щоки. Сьогодні Марк виглядав інакше – у світлі дня вона могла краще роздивитися його обличчя. Карі очі, ледь розтріпане темне волосся, легка щетина на підборідді. На ньому була проста біла футболка і потерті джинси, а через плече – потертий шкіряний чохол з гітарою.
"Я приніс дещо показати," – сказав він, дістаючи з рюкзака потертий зошит. "Це мої пісні. Точніше, спроби писати пісні."
Соня обережно взяла зошит. Сторінки були списані нотами і текстами, деякі рядки закреслені і переписані знову, на полях – маленькі малюнки і незрозумілі позначки.
"Ти сам все це написав?"
"Угу," – Марк знизав плечима. "Знаєш, іноді прокидаєшся вранці з мелодією в голові, і вона не відпускає, поки не запишеш її. Або бачиш щось – як от вчора, дощ і відблиски в калюжах – і воно само перетворюється на музику."
"Я розумію," – тихо сказала Соня. "Зі мною так само з фотографіями. Іноді бачиш момент і розумієш – його треба зловити, зберегти."
"До речі, про вчорашні фото..." – Марк завагався. "Можна їх ще раз подивитися? При денному світлі?"
Соня дістала камеру і показала йому знімки. Марк довго вдивлявся в них, особливо в той, з відображенням.
"Знаєш, я вчора всю ніч не міг заснути," – зізнався він. "Все думав про цей кадр. І написав пісню. Точніше, почав писати. Хочеш послухати?"
Не чекаючи відповіді, він дістав гітару. Кілька відвідувачів повернули голови в їхній бік, але Марк, здавалося, не помічав нічого навколо. Його пальці торкнулися струн, і кав'ярню наповнила мелодія – та сама, що й вчора під дощем, але вже інша, більш завершена.
А потім він заспівав. Його голос був негучним, але чистим і щирим. Пісня розповідала про дощ і відображення, про світло ліхтарів у калюжах і про те, як іноді найважливіші зустрічі трапляються в найнесподіваніші моменти.
Коли останній акорд розтанув у повітрі, в кав'ярні запанувала тиша. А потім хтось почав аплодувати, і за мить оплески заповнили весь простір.
"Це... це прекрасно," – прошепотіла Соня, відчуваючи, як щось стискається в грудях. "Ти справді написав це за одну ніч?"
"Музику – так. Слова ще не всі. Але головне вже є," – Марк обережно поклав гітару назад у чохол. "Слухай, я хотів спитати... Тут через два місяці буде конкурс молодих виконавців. Головний приз – запис альбому в професійній студії і контракт з продюсерським центром."
Він замовк, нервово постукуючи пальцями по столу. Соня чекала продовження.
"І?" – нарешті спитала вона.
"І... для участі потрібно подати не тільки пісню, але й презентацію – відео або фотографії. Щось, що розповість про виконавця. І я подумав... може, ти б могла допомогти? Зробити кілька знімків?"
Соня відчула, як її серце робить сальто. "Ти хочеш, щоб я була твоїм фотографом?"
"Якщо чесно, після вчорашніх фото я не можу уявити, щоб це був хтось інший," – Марк подивився їй прямо в очі. "Ти якось особливо бачиш світ. І людей. І..."
У цей момент до їхнього столика підійшла тітка Ірина з тацею, на якій стояли дві чашки кави і тарілка з корицевими булочками.
"За рахунок закладу," – підморгнула вона. "Чудова пісня, до речі. Давно в нас не було живої музики."
"Дякую," – Марк зніяковіло посміхнувся. "У вас тут дуже затишно."
"То що скажеш?" – спитав він, коли тітка відійшла. "Допоможеш з фотографіями для конкурсу?"
Соня завагалася лише на мить. "Добре. Але з однією умовою – ти мені все розкажеш про себе і про свою музику. Щоб я знала, що фотографувати."
"Домовились," – Марк простягнув руку. "З чого почнемо?"
І він почав розповідати. Про те, як у дванадцять років знайшов на горищі стару гітару свого діда і самотужки навчився на ній грати. Про те, як писав свої перші пісні, ховаючись від усіх у парку. Про брата Сергія, який єдиний підтримував його захоплення музикою, коли батьки вважали це марною тратою часу.
"Вони хотіли, щоб я став юристом, як батько," – розповідав Марк, задумливо помішуючи ложечкою каву. "Але я не можу уявити себе в костюмі, з портфелем, серед паперів... Розумієш?"
Соня кивнула. Вона чудово розуміла – її власні батьки, хоч і підтримували її захоплення фотографією, все ж сподівалися, що це залишиться просто хобі.
"А потім я почав виступати на вулиці," – продовжував Марк. "Спочатку було страшно – здавалося, що всі дивляться і осуджують. Але потім... потім я зрозумів, що це моє. Коли граєш, і хтось зупиняється послухати, і ти бачиш, як музика торкається людей – це неймовірне відчуття."
"Як довго ти вже виступаєш?"
"Майже рік. Спочатку тільки по вихідних, а тепер майже щодня. Знаєш, я навіть зміг назбирати трохи грошей на нову гітару," – він погладив чохол з інструментом. "Але цей конкурс... це шанс зробити щось більше. Показати, що моя музика чогось варта."
Соня дістала блокнот і почала швидко записувати. "Розкажи більше про конкурс. Які вимоги? Скільки часу на підготовку?"
Марк усміхнувся її діловитості. "Два місяці. Треба підготувати три пісні – дві авторські і один кавер. І презентацію – фото або відео, що розповідає про виконавця. Щось особисте, що допоможе журі зрозуміти, хто ти і про що твоя музика."
"Добре," – Соня почала малювати в блокноті схему. "Нам потрібно кілька серій знімків. Перша – ти і твоя музика, виступи на вулиці, взаємодія з публікою. Друга – більш особиста, про те, як народжуються пісні. І третя... третя має бути про твою мрію."
Вона підняла очі і зустрілася з його поглядом. Марк дивився на неї з якимось дивним виразом – між здивуванням і захопленням.
"Що?" – спитала вона, раптом засоромившись.
"Нічого," – він похитав головою. "Просто... ти говориш про це так, ніби бачиш всю історію наперед. Ніби знаєш, як зробити її живою."
"Це моя робота – бачити історії," – просто відповіла Соня. "Кожна фотографія – це маленька розповідь. А разом вони складаються в щось більше."
Вони просиділи в кав'ярні до самого закриття, обговорюючи деталі майбутньої фотосесії. Марк розповідав про свої пісні, про місця, де любить виступати, про моменти, які надихають його на творчість. Соня робила нотатки і начерки, іноді піднімаючи камеру, щоб зловити якийсь особливий вираз його обличчя чи жест.
Коли останній відвідувач пішов, і тітка Ірина почала прибирати столи, Марк раптом спитав: "А ти? Розкажеш про свої фотографії? Про те, як все почалося?"
Соня завагалася. Говорити про фотографію означало говорити про батька, а це все ще було боляче. Але щось у погляді Марка – уважному і щирому – змусило її почати розповідь.
"Мій батько був фотографом," – тихо сказала вона. "Професійним. Він навчив мене всьому, що я знаю. Як бачити світло, як ловити момент, як розповідати історії через об'єктив..."
Вона замовкла, відчуваючи, як спогади накривають її хвилею. Марк не квапив її, просто чекав, поки вона знайде сили продовжити.
"Два роки тому вони з мамою загинули в автокатастрофі," – нарешті сказала Соня. "Відтоді я живу з тіткою Іриною. І... і фотографія стала для мене способом тримати зв'язок з ними. Ніби кожен знімок – це розмова з батьком."
Марк мовчки дістав гітару і почав тихенько перебирати струни. Мелодія була ніжною і трохи сумною, але в ній відчувалася якась надія.
"Що це?" – спитала Соня.
"Не знаю," – відповів він. "Просто... твої слова перетворилися на музику."
Вони сиділи в напівтемній кав'ярні – Марк грав, Соня фотографувала, а тітка Ірина тихенько витирала чашки за стійкою, делікатно не втручаючись у їхній момент.
"Завтра?" – спитав Марк, коли нарешті почав збиратися. "Зустрінемося біля фонтану в центральному парку? Там завжди багато людей, буде цікаво для зйомки."
"О котрій?"
"На заході сонця. Тоді світло найкраще."
Соня усміхнулася – він уже починав говорити як фотограф.
Коли двері за Марком зачинилися, тітка Ірина підійшла до Соні і обійняла її за плечі.
"Гарний хлопець," – сказала вона. "І талановитий. Знаєш, твій батько теж так дивився на маму, коли вони тільки познайомилися – ніби бачив у ній щось особливе, що інші не помічали."
Соня відчула, як червоніє: "Тьотю! Ми просто працюємо разом. Це для конкурсу."
"Авжеж, авжеж," – усміхнулася тітка. "До речі, я знайшла на горищі ще кілька старих фотоальбомів твого дідуся. Може, там будуть якісь ідеї для твоєї роботи з Марком?"
Тієї ночі Соня довго не могла заснути. Вона переглядала зроблені за день знімки, слухала в навушниках запис пісні, яку Марк зіграв у кав'ярні (він записав її на телефон спеціально для неї), і думала про те, як дивно іноді переплітаються долі людей.
На одній з фотографій Марк дивився прямо в камеру, і в його очах відбивалося сонце, створюючи маленькі зірочки. Соня подумала, що це ідеальний кадр для початку історії – історії про хлопця, який мріє перетворити свою музику на щось більше, ніж просто вуличні виступи.
А за вікном знову починав накрапати дощ, і його краплі відбивали світло ліхтарів, створюючи на асфальті свою власну мелодію – мелодію дощу, яка тепер назавжди буде асоціюватися у Соні з несподіваною зустріччю під старим каштаном.