Розділ 1. Фото на згадку

Дощ барабанив по підвіконню вже третю годину, і Соня, сидячи за столиком біля вікна в кав'ярні тітки Ірини, спостерігала за тим, як краплі води перетворюють вулицю на мерехтливе дзеркало. В такі моменти місто здавалося їй особливо загадковим – ліхтарі відбивалися у калюжах, створюючи ілюзію подвійної реальності, де небо і земля мінялися місцями.
Її вірна камера Canon, успадкована від батька, лежала поруч на столі. Соня машинально погладжувала її корпус, ніби шукаючи підтримки у старого друга. Останнім часом вона часто ловила себе на цьому жесті – звичка, що з'явилася після того, як батьки загинули в автокатастрофі два роки тому.
"Соню, може ще какао?" – голос тітки Ірини вирвав її з роздумів. "Ти вже годину сидиш над однією чашкою."
Соня підняла очі на тітку – невисоку жінку з теплою усмішкою та кумедним фартухом, розмальованим кавовими зернами. Після смерті батьків тітка Ірина стала її другою мамою, відкривши двері свого дому і серця для осиротілої племінниці.
"Ні, дякую, тьотю. Мені просто подобається спостерігати за дощем. Знаєш, він створює особливу атмосферу... Якби ти бачила, як виглядають калюжі через об'єктив – це ціла галактика відображень!"
Тітка Ірина лагідно посміхнулася: "Ти все більше нагадуєш мені свого батька. Він теж міг годинами чекати ідеального кадру."
Раптом крізь шум дощу пробилися перші акорди гітари. Соня примружилася, вдивляючись крізь запітніле скло. На протилежному боці вулиці, під старим каштаном, стояв хлопець з гітарою. Незважаючи на дощ, він грав, немов занурений у власний світ, де не існувало ні негоди, ні промоклого одягу, ні порожньої вулиці – тільки музика.
Соня відчула, як її пальці самі потягнулися до камери. Щось у цій картині зачепило її – можливо, контраст між похмурою погодою і світлом, що, здавалося, випромінював невідомий музикант, або ж та пристрасть, з якою він віддавався музиці, не зважаючи ні на що.
"Тьотю, я на хвилинку," – кинула Соня, хапаючи куртку і камеру.
Вискочивши з теплої кав'ярні під холодний дощ, вона на мить завмерла, даючи очам звикнути до сутінків. Музика стала чіткішою – мелодія була незнайомою, але зачаровувала своєю щирістю і якоюсь особливою тугою.
Соня підняла камеру, налаштовуючи витримку і діафрагму. В об'єктиві постать музиканта набула майже містичного вигляду: краплі дощу створювали навколо нього сріблястий ореол, а відблиски ліхтарів у калюжах додавали композиції глибини і загадковості.
Клац. Перший кадр.
Хлопець, здається, не помічав її присутності, повністю поглинутий грою. Його темне волосся намокло і спадало на очі, але він не звертав на це уваги. Пальці впевнено перебирали струни, вимальовуючи в повітрі невидиму історію.
Клац. Другий кадр – крупний план рук на грифі гітари.
Соня зробила кілька кроків вбік, шукаючи кращий ракурс. Калюжа перед музикантом створювала ідеальне дзеркало, відображаючи його силует і вогні міста. Вона присіла, знаходячи точку, де реальність і відображення створювали ідеальну композицію.
Клац. Третій кадр – музикант і його відображення, наче два світи, що зустрілися в одній точці простору.
Саме в цей момент він підняв голову і помітив її. Їхні погляди зустрілися, і на мить світ навколо завмер. Соня відчула, як червоніє – чи то від холоду, чи то від незручності ситуації.
"Вибач," – сказала вона, опускаючи камеру. "Я не хотіла заважати. Просто... картинка була надто гарною, щоб її пропустити."
Хлопець перестав грати і посміхнувся – тепло і щиро, наче вони були давніми знайомими.
"Нічого страшного. Просто не звик, що хтось фотографує мене під дощем. Зазвичай в таку погоду всі сидять по домівках."
"А ти граєш," – відзначила Соня, роблячи крок ближче під захист каштана.
"А я граю," – погодився він. "Дощ створює особливу акустику. І настрій. Я Марк, до речі."
"Соня. Я... я живу он там, над кав'ярнею. З тіткою."
"А, "Кава з корицею"? Знаю це місце. Найкращі булочки в місті," – Марк струсив воду з волосся жестом, який нагадав Соні мокрого пса. "Покажеш, що там у тебе вийшло?"
Соня завагалася. Зазвичай вона не любила показувати необроблені фотографії, але щось у відкритій усмішці Марка змусило її підійти ближче і розгорнути дисплей камери до нього.
"Вау," – видихнув він, розглядаючи знімки. "Це... це щось неймовірне. Ти професійно займаєшся фотографією?"
"Не зовсім. Тобто, я вчуся. Мій батько був фотографом, і..."
Вона замовкла, відчуваючи, як горло стискається від спогадів. Марк, здається, відчув її настрій, бо не став розпитувати далі.
"Знаєш," – сказав він натомість, – "є щось магічне в тому, як ти це зловила. Не просто момент, а якесь... відчуття. Наче можна почути музику, дивлячись на фотографію."
Соня посміхнулася, відчуваючи, як щоки знову теплішають: "Дякую. А що це була за пісня? Я не впізнала мелодію."
"О, це..." – Марк знизав плечима, – "моя власна композиція. Поки без назви. Просто... щось, що народжується само собою, коли дивишся на місто в дощ."
"Ти сам пишеш музику?" – Соня відчула, як її фотографічний інтерес переростає в щось більше – справжню зацікавленість цим дивним хлопцем, який грає під дощем і говорить про музику так, наче вона жива істота.
"Намагаюся. Знаєш, є моменти, які просто просяться стати мелодією. Як оці відблиски в калюжах – тільки в звуках."
Соня кивнула – вона чудово розуміла це відчуття. Саме так вона сприймала світ через об'єктив – моменти, які просяться бути збереженими.
"Соню!" – голос тітки Ірини пролунав від дверей кав'ярні. "Ти застудишся! Заходь всередину!"
"Мені пора," – зніяковіло сказала Соня. "Дякую, що дозволив себе сфотографувати."
"А тобі дякую за те, що побачила музику в дощовому вечорі," – відповів Марк. "Слухай... я часто граю тут, біля кав'ярні. Може... може, якось ще зустрінемося?"
Соня відчула, як серце робить дивний стрибок: "Я б хотіла послухати закінчення тієї пісні."
"Тоді до зустрічі," – Марк знову усміхнувся, і ця усмішка залишилася з Сонею, коли вона бігла через дорогу назад до кав'ярні.
Вже в теплі, витираючи волосся рушником, який принесла турботлива тітка, Соня переглядала щойно зроблені знімки. На них оживав момент, який вона щойно пережила – момент, коли два різних світи несподівано перетнулися під дощем. Музика і фотографія, минуле і майбутнє, реальність і відображення.
"Хто цей хлопець?" – поцікавилася тітка Ірина, заглядаючи через плече.
"Марк. Він музикант. Пише власні пісні."
"Гм," – тітка багатозначно підняла брову. "І часто він грає під дощем?"
"Не знаю," – чесно відповіла Соня. "Але... але я хотіла б це з'ясувати."
Тітка Ірина нічого не сказала, лише посміхнулася і поставила перед нею свіжу чашку какао з корицею. Соня обхопила гарячу чашку долонями, вдихаючи знайомий аромат, і знову подивилася у вікно. Марка вже не було видно, але його музика все ще звучала в її голові, переплітаючись з шумом дощу.
Вона увімкнула комп'ютер і перенесла знімки з камери. На великому екрані вони виглядали ще більш вражаюче – особливо той, третій кадр, з відображенням. У ньому було щось особливе – якась магія моменту, яку їй вдалося зловити. Соня відкрила програму для обробки фотографій і почала працювати, намагаючись підкреслити те відчуття, яке виникло у неї, коли вона вперше побачила Марка крізь завісу дощу.
За роботою вона не помітила, як промайнуло кілька годин. Кав'ярня вже закрилася, тітка Ірина прибирала останні чашки, а дощ за вікном перетворився на легкий туман. Але на фотографії він все ще лив, створюючи навколо постаті молодого музиканта ореол з крапель і світла.
Перед тим як лягти спати, Соня ще раз переглянула готові знімки. Один з них вона вирішила роздрукувати – той самий, з відображенням. Можливо, якщо Марк дійсно прийде знову, вона зможе подарувати йому цю фотографію. Можливо, вона надихне його закінчити ту пісню без назви.
Засинаючи, Соня думала про те, як дивно іноді переплітаються долі людей. Ще вранці вона й не підозрювала про існування Марка, а тепер не могла позбутися відчуття, що цей дощовий вечір став початком чогось важливого. Щось підказувало їй, що історія не закінчиться одним випадковим знімком.
А за вікном продовжував накрапати дощ, відбиваючи у калюжах зірки, яких не було видно за хмарами. І десь у цьому місті, можливо, молодий музикант дописував пісню, народжену в сутінках біля старої кав'ярні, під акомпанемент клацання затвора фотокамери.
Завтра буде новий день, і хто знає, які ще історії він принесе. Але цей момент – хлопець з гітарою під дощем – вже назавжди залишиться на фотографії. Фото на згадку про мить, коли два світи зустрілися під каштаном біля кав'ярні "Кава з корицею".