Розділ 15. Останній стібок на полотні реальності

​Центральна зала Вежі Віддзеркалень перетворилася на епіцентр магічного шторму. Повітря тут було настільки насичене статичною енергією, що волосся Селести піднялося, а золоті нитки на її пальцях гуділи, наче натягнуті струни велетенської арфи. Лорд Вейн стояв на підвищенні, оточений ореолом із дзеркальних уламків. Його фігура здавалася неприродно високою, а кожен його рух супроводжувався скреготом скла по каменю.

​— Ви запізнилися, — прогримів його голос, який тепер не належав людині. Це було багатоголосся тисяч замучених душ. — «М’ясорубка Душ» уже запущена. Ваші батьки — це лише паливо, і воно майже вичерпане. Коли остання нитка їхнього життя згорить, цей світ і ваш Лондон стануть одним цілим під моєю владою!

​Перед Селестою та Еліасом вишикувалися їхні дзеркальні копії. Це були не просто ілюзії — це були втілені темні бажання. Дзеркальний Еліас виступив уперед, його очі світилися порожнечею, а тіньовий клинок у його руці випромінював такий холод, що на підлозі навколо нього виступав іній.

​— Селесто, Артуре, до батьків! — крикнув Еліас, вихоплюючи свій меч. — Я затримаю їх!

​Справжній Еліас кинувся на свого двійника. Це був бій не просто на смерть, а на виживання самої суті. Кожен удар клинків викрешував не іскри, а спалахи чорної та срібної енергії. Справжній Еліас бився з відчаєм людини, яка нарешті знайшла щось дорожче за власне життя. Його рухи були рваними, швидкими, він використовував тіні не для нападу, а для маневру, постійно вислизаючи з-під ударів дзеркального монстра.

​Селеста ж кинулася до кришталевого постаменту, де застигли Томас та Елеонора. Вона бачила, як крізь їхні прозорі тіла проходять темні пульсуючі нитки Нагляду. Це виглядало як паразитичне переплетення, що висмоктувало саму основу їхніх душ.

​— Артуре, мені потрібен резонанс! — гукнула вона братові.

​Артур, попри те, що його двійник намагався розчавити його магічним молотом, встиг кинути Селесті свій останній винахід — «Серце Комбінатора». Це була невелика сфера, що містила в собі згусток чистої енергії Скляного моря.

— Лови! Якщо ти з’єднаєш це зі своєю голкою, ти зможеш перерізати нитки Вейна, не вбивши батьків! — крикнув він, ледь ухиляючись від чергового удару.

​Селеста впіймала сферу. Вона відчула неймовірний тиск. Щоб активувати таку силу, їй потрібен був провідник — хтось, хто зможе втримати її в реальності, поки вона буде «поза часом».

​— Еліасе! — позвала вона.

​Він відчув її поклик миттєво. Відбивши потужний випад двійника, Еліас ковзнув до неї. Він обхопив її ззаду, притискаючи до своїх гарячих грудей. Його руки лягли поверх її рук, стискаючи срібну голку та магічну сферу. В цей момент світ навколо них перестав існувати.

​Це був найвищий пік їхньої інтимності. Тепер вони не просто ділили почуття — вони ділили одну магічну систему на двох. Селеста відчувала кожен шрам на його спині, кожну думку, кожну краплю поту, що стікала по його скроні. А він відчував її ніжність, її незламну волю і те безмежне золото, що тече в її венах.

​— Разом, — прошепотів він їй у саме вухо. Його дихання обпекло її, даруючи впевненість. — Зроби останній стібок, моя маленька кравчине.

​Селеста закрила очі. Вона почала бачити світ не як набір предметів, а як нескінченне полотно з ниток. Вона бачила чорні нитки Вейна, що обплутали її батьків, і золоті нитки життя, що ще ледь жевріли всередині них.

​Вона підняла голку. Суніткова магія, що народилася з їхнього поєднання з Еліасом, спалахнула таким сліпучим сріблом, що дзеркальні двійники навколо почали плавитися. Лорд Вейн закричав, закриваючи обличчя руками.

​— Це неможливо! — вив він. — Кров і Тінь не можуть співіснувати так гармонійно!

​— Вони можуть, якщо вони кохають, — тихо відповіла Селеста.

​Вона зробила різкий, точний рух. Голка розрізала центральний вузол «М’ясорубки Душ». Це був не просто фізичний розріз — це було розірвання контракту з долею.

​Зала здригнулася від неймовірного вибуху. Скляні стіни Вежі Віддзеркалень почали тріскатися і обсипатися. Томас та Елеонора Старфолли раптом почали мінятися. Кришталевий наліт зникав, повертаючи їм людську подобу. На одну коротку мить вони стали живими.

​Селеста встигла побачити очі матері — вони були сповнені такої глибокої любові та полегшення, що серце дівчини ледь не зупинилося.

— Селесто... наш скарб... — прошепотіла Елеонора.

Батько лише кивнув, його погляд був прикутий до Еліаса. В цьому погляді було благословення.

​Але вони не могли повернутися. Вони занадто довго були частиною механізму. Їхні тіла почали розчинятися у золотому світлі.

— Ні! — закричала Селеста, намагаючись схопити матір за руку. — Будь ласка!

​— Ми завжди будемо у твоєму шві, донечко, — голос батька став відлунням. — Тепер ти маєш вивести братів додому. Швидше! Острів руйнується!

​Еліас підхопив Селесту, яка ледь не впала від горя та виснаження.

— Артуре, Олівіє, Лукасе! Бігом до шлюпки! — скомандував він.

​Лорд Вейн, чиє тіло тепер нагадувало розбитий вітраж, намагався схопити їх за ноги своїми скляними кігтями, але Беатріче, яка досі залишалася в тіні, раптом вийшла вперед. Вона зняла свою чорну вуаль. Її обличчя було таким самим, як у Селести, але старішим і мудрішим.

​— Твій час закінчився, Вейне, — промовила вона, розводячи руки. — Я залишаюся тут, щоб закрити браму зсередини. Ідіть, діти! Це моя остання робота.