Розділ 14. Острів застиглих відлунь

​Причалювання до Острова Дзеркал не було схоже на жодну морську подорож. Коли «Зоряний мандрівник» наблизився до чорних скель обсидіану, срібна вода під кілем почала густішати, перетворюючись на в’язку скляну масу. Корабель не зупинився, він ніби вріс у берег, ставши частиною цього нерухомого пейзажу.

​Острів зустрів їх абсолютною, стерильною тишею. Тут не було вітру, не було шелесту листя — лише нескінченні відображення. Кожна скеля, кожна стежка була вкрита природними дзеркалами, які відбивали небо, зірки та самих героїв під тисячами різних кутів.

​— Не дивіться на себе занадто довго, — попередила Беатріче, сходячи на берег. Її чорна вуаль здавалася єдиною справжньою річчю в цьому світі ілюзій. — Острів показує не те, якими ви є зараз, а те, якими ви могли б стати, якби зробили інший вибір.

​Селеста ступила на обсидіановий берег, і її черевики видали сухий, кришталевий звук. Вона відчула, як Еліас став поруч. Його присутність після подій у каюті та битви в тумані стала для неї життєвою необхідністю. Їхній магічний зв’язок, запечатаний золотими нитками, зараз пульсував рівним, гарячим ритмом.

​— Ти відчуваєш їх? — тихо запитав Еліас, оглядаючи гострі піки дзеркальних скель.

​— Так, — Селеста притиснула руку до грудей, де під корсетом ховався щоденник. — Вони близько. Але їхня магія... вона наче застигла в бурштині.

​Вони почали підйом до центру острова, де височіла Вежа Віддзеркалень. Артур ішов попереду, використовуючи свій магнітний розрядник як сканер.

— Тут дивні енергетичні підписи, — бурмотів він, не відриваючись від приладу. — Селесто, це не просто в’язниця. Острів — це гігантський накопичувач. Нагляд хоче Скляне море не через магію тіней. Дивіться на ці руни на краях дзеркал.

​Селеста схилилася над одним із дзеркальних каменів. Поміж тріщинами вона побачила дрібні, майже непомітні знаки, які використовувалися в найдавніших алхімічних формулах.

— Це формула безсмертя, — видихнула вона, відчуваючи холод у животі. — Вони хочуть зупинити час. Скляне море — це світ, де ніщо не вмирає, бо ніщо не змінюється. Нагляд хоче перетворити наш світ на таку саму застиглу картину, де вони будуть вічними правителями над нерухомими підданими.

​— І твої батьки знайшли спосіб цьому завадити, — додав Еліас, його очі потемніли від гніву. — Саме тому їх закрили тут. Вони — останній запобіжник.

​Коли вони увійшли в Лабіринт Дзеркал, простір навколо них почав викривлятися. Олівія скрикнула, коли її власне відображення в одному з дзеркал раптом простягнуло руку й спробувало вхопити її за волосся. Лукас інстинктивно змінив гравітацію, притиснувши групу до землі, щоб їх не затягнуло у вихор ілюзій.

​— Нам треба розділитися, — сказала Беатріче, але Селеста заперечно похитала головою.

— Ні! Це саме те, чого хоче острів. Ми вистоїмо тільки разом.

​Шлях став настільки вузьким, що Селеста та Еліас мусили йти, щільно притиснувшись одне до одного. В одній із скляних пасток вони опинилися заблокованими — стіни раптово зімкнулися, відрізавши їх від решти групи.

​У цій тісній, сяючій камері кожен рух відлунював у тисячах дзеркал. Напруга між ними, яка нікуди не зникла після ночі на кораблі, спалахнула з новою силою. Еліас притиснув Селесту до холодної дзеркальної стіни, але його власне тіло було джерелом неймовірного жару.

​— Ми не вийдемо звідси, поки не синхронізуємо нашу магію повністю, — прошепотів він, і його подих обпік її вухо. — Острів вимагає абсолютної істини. Ти готова відкрити мені все, що залишилося?

​Селеста відчула, як її золоті нитки мимоволі почали обплітати його зап’ястя, пришиваючи його руки до своїх. Вона розстебнула верхній ґудзик його сорочки, оголюючи золотий шов на його грудях, який вона сама створила. Він пульсував золотим світлом, реагуючи на її близькість.

​— У мене немає секретів від тебе, Каспіане, — видихнула вона, дивлячись у його сріблясті очі.

​Він нахилився, і його поцілунок був вимогою, визнанням і обіцянкою водночас. У цьому вузькому просторі, оточеному мільйонами їхніх власних відображень, Селеста відчула, як межі між її «я» та його «я» остаточно стираються. Вона відчувала силу його тіней, які тепер не лякали її, а ніжно обволікали її стегна й талію, підтримуючи й пестячи.

​Вона вчила його керувати цією темрявою через фізичний контакт. Кожен її дотик до його шкіри був командою: «світло», «спокій», «пристрасть». Еліас підняв її, змушуючи обвити його талію ногами, і в цей момент їхня спільна магія вибухнула сліпучим сяйвом, яке пройшло крізь дзеркальні стіни гроту, розбиваючи ілюзії острова.

​Це було не просто кохання — це була вища форма магічного резонансу. Коли вони нарешті відірвалися одне від одного, стіни лабіринту перед ними розсипалися дрібним піском, відкриваючи шлях до центральної зали.

​У центрі острова, у величезному амфітеатрі з прозорого кришталю, вони побачили їх.

Батько Селести, Томас Старфолл, і її мати, Елеонора, стояли в центрі зали, тримаючись за руки. Але вони не рухалися. Вони були застиглими статуями, вкритими тонким шаром дзеркальної криги. Навколо них висіли тисячі золотих ниток, які вони сплели перед тим, як час для них зупинився. Ці нитки утримували весь острів, не даючи Скляному морю вирватися в реальний світ і поглинути його.

​— Тату... мамо... — Селеста кинулася вперед, але Еліас вчасно вхопив її за руку.

​— Чекай! — крикнув він. — Дивися на підлогу.

​Навколо батьків була викарбувана гігантська пентаграма, але не магічна, а механічна. Це був замок Нагляду, який живився від їхнього власного життя.

​— Вони не просто застигли, — Артур підійшов ближче, його голос тремтів від люті. — Вони працюють як батарейки. Нагляд використовує їхню магію, щоб стабілізувати портал для свого майбутнього вторгнення. Якщо ми їх розморозимо прямо зараз — весь острів вибухне, і Скляне море хлине в Лондон.

​Селеста зупинилася, дивлячись на обличчя матері. Вона виглядала такою спокійною, ніби просто заснула на мить. В руках Елеонори був затиснутий маленький предмет — срібна голка, ідентична тій, яку мала Селеста.