Розділ 13. Туман забуття та дзеркальні метаморфози

​Коли Селеста нарешті вийшла з каюти капітана, Скляне море вже не було нерухомим дзеркалом. «Зоряний мандрівник» входив у смугу високого, сріблясто-білого туману, який не просто закривав огляд, а здавався живою субстанцією. Він поглинав звуки, перетворюючи кроки на палубі на ледь чутне шелестіння.

​Селеста поправила комірець своєї сукні, відчуваючи легке печіння на шиї — слід від поцілунку Еліаса, який вона не хотіла (і не могла) приховати магією. Її золоті нитки все ще вібрували від інтимного резонансу, який з’єднав її з герцогом. Тепер вона відчувала його присутність за спиною навіть не обертаючись: його тіні стали м'якшими, вони більше не намагалися поглинути світло, а натомість обережно впліталися в її ауру.

​— Ти змінилася, — почула вона голос Беатріче. Прабабуся стояла біля штурвала, її руки в тонких мереживних рукавичках ледь торкалися дерева, але корабель слухався її беззаперечно. — Твій шов став міцнішим, але ти ризикуєш. Коли ти пришиваєш себе до тіні, ти стаєш частиною її холоду.

​— Цей холод — єдине, що змушує мене відчувати себе живою в цьому світі відлунь, — твердо відповіла Селеста, підходячи до борту.

​Артур і Олівія сиділи на палубі біля грот-щогли. Артур розклав перед собою купу механічних деталей, які в цьому світі поводилися дивно: шестерні крутилися самі по собі, намагаючись скластися в химерні фрактали. Олівія ж замислено вглядалася в туман, тримаючи в руках маленьке ручне дзеркальце.

​— Селесто, йди сюди, — покликав Артур, і його голос звучав незвично серйозно. — Я перевіряв наш багаж, який ми встигли закинути в портал. Дивись на цей навігаційний пристрій.

​Він простягнув їй латунний хронометр. Його стрілки не просто крутилися назад — вони виписували складні руни, що світилися отруйно-зеленим кольором.

​— Це почерк Вікторії, — Селеста відчула, як холод пробіг по спині. — Вона не просто стріляла в нас у підземеллі. Вона встигла прикріпити до наших речей «нитку-маяк».

​— Гірше того, — додав Артур, вказуючи на дно хронометра. Там пульсував маленький кристал, що нагадував живе око. — Це магія Нагляду, яка живиться від нашого переходу. Ми самі привели їх сюди. Вікторія не змогла б відкрити браму самостійно, але вона змогла «причепитися» до нашого сліду. Вона десь тут, у тумані. Не на кораблі, а в самому морі.

​Селеста глянула на Еліаса, який щойно вийшов на палубу. Він уже встиг знайти нову сорочку в каютах батьків, але не став її застібати до кінця, демонструючи золоте плетіння на своїх грудях і спині. Почувши слова Артура, він примружився. Його тіні миттєво згустилися, ставши гострими, як леза.

​— Якщо вона тут, вона зробила фатальну помилку, — голос Еліаса був низьким і небезпечним. — У Скляному морі Нагляд не має влади. Тут діють закони крові та пам'яті.

​Раптом туман навколо корабля почав змінювати колір — зі сріблястого він став темно-багряним. Повітря наповнилося дивними звуками: плачем дитини, сміхом мами Селести, суворими командами лорда Вейна. Це був Шторм Пам’яті — природне явище цього світу, яке витягує назовні все те, що людина намагається забути.

​— Не дивіться в туман! — крикнула Беатріче. — Тримайтеся за корабель і одне за одного! Якщо ви відпустите реальність, море поглине вашу особистість.

​Але було вже пізно. Перед Олівією з туману виринули десятки дзеркал, у кожному з яких вона бачила себе старою, потворною, позбавленою своєї магічної краси. Вона скрикнула, закриваючи обличчя руками. Артур побачив своїх братів, які нібито звинувачували його в тому, що він не зміг захистити їх від Нагляду. Його руки затремтіли, і він почав гарячково збирати свої інструменти, наче вони могли його врятувати.

​Селеста ж побачила найстрашніше. Перед нею стояв Еліас, але це був не той чоловік, якого вона щойно цілувала. Це було безлике чудовисько, повністю зіткане з темряви, яке тримало в руках золоту нитку — її власну нитку, перетворену на зашморг.

​— Це лише відлуння! — крикнула вона, відчуваючи, як магія Скляного моря намагається розірвати її зв’язок із реальністю.

​Вона кинулася до справжнього Еліаса, але він теж був у полоні свого жаху. Він бачив Селесту, яка повільно кам’яніла, перетворюючись на частину «Зоряного мандрівника», на такий само якір, як Беатріче.

​— Ні! — Еліас зробив крок до неї, і в цей момент їхні магічні поля знову зіткнулися.

​Золото і Тінь. Це був єдиний спосіб вистояти. Селеста схопила його за руки, ігноруючи крижаний холод, що виходив від його шкіри. Вона почала співати — стару пісню-замовляння, яку мама співала їй, коли вона була маленькою. Це була пісня про нитку, що ніколи не рветься.

​— Еліасе, дивися на мене! Не на туман, а на мене! — наказала вона.

​Через їхній інтимний вузол на його спині вона почала передавати йому свої спогади: тепло каміна в їхньому домі, запах свіжого шовку, смак його губ у каюті. Вона буквально витягувала його з безодні власного страху.

​Поступово багряний туман почав розсіюватися. Артур і Олівія, відчувши стабілізацію магічного фону, теж почали приходити до тями.

​Але шторм був лише відволікаючим маневром. Щойно туман став прозорішим, Селеста помітила, що по срібній поверхні моря до корабля біжать постаті. Вони не мали облич — лише гладкі скляні поверхні замість голів, у яких відбивалося фіолетове небо. Це були Безликі — тіні людей, що колись загубилися в цьому світі.

​І на чолі цієї армії йшла Вікторія. Вона стояла на невеликому човні, зробленому з уламків дзеркал, який ковзав по воді без весел. Вона виглядала інакше: її волосся стало білим, як сніг, а очі світилися тим самим отруйним зеленим світлом, що й хронометр Артура.

​— Селесто Старфолл! — пролунав її голос, підсилений магією моря. — Ти думала, що ти одна можеш використовувати свою кров? Я знайшла стародавні сувої в архівах Нагляду. Наш рід теж має право на цей світ!

​Вікторія змахнула своїм дзеркалом, і Безликі почали дертися на борт «Зоряного мандрівника».

​— Артуре, до гармат! — скомандував Еліас, і його голос повернув усім рішучість. — Лукасе, використовуй свою гравітацію, не давай їм зачепитися за борти!