Розділ 12. Вузли пам’яті та плоті

​Срібна поверхня Скляного моря не знала хвиль. Вона простягалася до самого горизонту, наче гігантське ртутне дзеркало, в якому застигло фіолетове небо. «Зоряний мандрівник» стояв посеред цієї пустки, нерухомий і величний. Корабель її батьків пахнув не морем, а озоном, пилом старих книг і ледь відчутним ароматом лаванди — парфумів її матері.

​Беатріче Старфолл, жінка-якір, чиє обличчя було лише натяком під чорною мереживною вуаллю, стояла на капітанському містку. Її присутність була вагомою, як свинець.

— Скляне море не терпить порожнечі, — промовила вона, і її голос відлунював у головах героїв. — Якщо ви не заповните цей простір своєю волею, воно заповнить вас своїм холодом.

​Селеста відчувала, як цей холод підбирається до Еліаса. Його тіні, зазвичай зухвалі й агресивні, зараз жалібно щулилися, стікаючи з його плечей на палубу чорними калюжами.

— Артуре, Лівві, допоможіть Беатріче з вітрилами, — наказала Селеста, хоча знала, що вітрила тут ловлять не вітер, а потоки спогадів. — Я маю забрати Еліаса.

​Вона допомогла йому дійти до каюти капітана. Еліас важко спирався на неї, і вона відчувала через тканину сукні, наскільки гарячим було його тіло. В каюті панували густі сутінки, розбиті лише вузьким променем срібного світла з ілюмінатора.

​— На стіл, — прошепотіла вона.

​Еліас не сперечався. Він сів на край масивного дубового столу, важко дихаючи. Селеста підійшла ззаду й почала розстібати залишки його сорочки. Тканина прилипла до рани, і коли дівчина обережно потягнула її, Еліас різко втягнув повітря крізь зуби. Оголена спина герцога була вкрита мережею старих шрамів, але нова рана виглядала найгірше: розірвана плоть диміла темною енергією Нагляду, яка буквально роз’їдала його магічну сутність.

​Селеста опустилася на коліна на підлогу, опинившись прямо між його розставленими ногами. Вона відчула, як він напружився, коли її коліна торкнулися його стегон. Ця позиція була настільки інтимною, що повітря в каюті миттєво згустилося.

​Вона витягла золоту голку. Тонка нитка, що світилася м'яким сонячним світлом, тягнулася прямо з її серця.

— Це буде довго, — сказала вона, піднімаючи очі на нього. Його погляд був прикутий до її губ.

— Роби те, що мусиш, Селесто. Я весь у твоїй владі.

​Вона почала. Перший прокол голки змусив Еліаса здригнутися. Вона шила не просто шкіру — вона зшивала розірвані волокна його магії. Кожен рух її руки викликав у нього глухий стогін, який вібрував у самій основі її живота. Селеста відчувала його через резонанс: кожне нервове закінчення в його тілі зараз палало. Вона відчувала, як його бажання бореться з болем, і як біль лише підсилює це бажання.

​Вона схилилася ближче, її дихання обпікало його поранену шкіру. Вона працювала повільно, насолоджуючись тим, як золото лягає на його темну плоть. Її пальці час від часу торкалися здорових ділянок його спини, і від цього дотику він здригався сильніше, ніж від голки.

​— Ти знаєш, що робиш зі мною? — прохрипів він, хапаючи її за плечі й притягуючи ближче, так що її груди притиснулися до його живота. — Кожен твій стібок... це наче ти цілуєш мою душу.

​Селеста зупинилася на мить, відчуваючи, як її власна кров закипає. Вона відклала голку й притиснула долоні до його спини, пропускаючи через нього чисту магічну енергію. Золоті нитки закрутилися навколо них обох, створюючи кокон світла. Еліас вигнувся, відкидаючи голову назад, і випустив низький, хрипкий стогін задоволення, який перейшов у рик.

​Він раптово перехопив її обличчя своїми гарячими руками.

— Досить зцілення, Селесто. Подивися, що ти зробила.

​Його очі палали сріблом. Він підняв її з підлоги одним легким рухом і посадив на стіл перед собою. Її сукня задралася, оголюючи стегна, і він негайно накрив їх своїми долонями. Його пальці були холодними, але залишали на її шкірі вогняні сліди.

​— Ти вплела себе в мене, — прошепотів він, схиляючись до її шиї. Він почав цілувати її прямо над пульсуючою жилою, то легенько торкаючись губами, то прикушуючи шкіру. — Тепер я відчуваю твій страх... і твоє бажання. Воно таке ж солодке, як твоє золото.

​Селеста вхопилася за його потилицю, зариваючись пальцями в його коротке волосся. Вона відчувала, як вузол, який вона щойно зав'язала на його спині, пульсує в такт її власному серцю.

— Я не боюся тебе, Еліасе, — видихнула вона йому в губи.

​Він не дав їй договорити, впиваючись у її рот глибоким, владним поцілунком. Це було зіткнення двох стихій. Його тіні почали обплітати її зап’ястя, наче шовкові кайдани, а її золоті нитки мимоволі тягнулися до нього, намагаючись захопити його в полон. У цій каюті, посеред світу відлунь, вони нарешті стали справжніми.

​Його руки ковзнули по її талії, розшнуровуючи корсет з вправністю людини, яка звикла розгадувати найскладніші загадки. Селеста відчула прохолодне повітря каюти на своїй шкірі лише на секунду, перш ніж його гарячі долоні знову знайшли її.

​Коли він нарешті відірвався від її губ, його дихання було рваним.

— Ми ще не на Острові Дзеркал, — прошепотів він, дивлячись їй прямо в очі. — Але я вже знайшов свій скарб.