Розділ 11. Брама під корінням дуба

​Спуск у підземелля Блеквуда здавався нескінченним. Сходи, вирубані прямо в скелі, були вологими й слизькими. Селеста відчувала, як магічний резонанс із Еліасом стає дедалі важчим — його тіні нервово смикалися, реагуючи на близькість Скляного моря.

​— Ось воно, — Еліас зупинився перед масивною аркою, заплетеною корінням стародавнього дуба. Коріння було не живим — воно скам’яніло від старості й було вкрите рунами, що пульсували тьмяним фіолетовим світлом.

​— Виглядає... гостинно, — іронічно зауважив Артур, поправляючи на плечі сумку з інструментами. — Майже як вхід у склеп, тільки з підсвіткою.

​— Це і є вхід у в’язницю, Артуре, — серйозно відповів Еліас. Він обернувся до Селести. — Мені потрібна твоя магія. Тільки Старфолли можуть «розшити» цей бар’єр, не зруйнувавши його остаточно.

​Селеста підійшла до арки. Вона відчула, як її золоті нитки самі тягнуться до каменю. Вона почала плести складний візерунок у повітрі, коли раптом зверху пролунав гуркіт. Залізні двері підземелля вилетіли з петель, і на сходи хлинуло сліпуче біле світло.

​— Нагляд! — вигукнула Олівія, миттєво створюючи ілюзію туману.

​У підземелля увірвався лорд Вейн зі своїми гвардійцями. Вікторія йшла поруч із батьком, її очі горіли тріумфом.

— Ви справді думали, що зможете відкрити Браму без нас? — процідила вона. — Цей портал належить Комітету. Віддайте щоденник, і, можливо, я дозволю вашим братам піти живими.

​— Олівіє, зараз! — скомандувала Селеста, не відриваючись від роботи.

​Олівія зробила витончений пасаж руками, і в тісному просторі підземелля раптом з’явилося десять Еліасів. Всі вони були однаково похмурими, з підбритими скронями та тіньовими мечами в руках. Гвардійці завмерли в замішанні.

​— Якого біса?! Стріляйте в справжнього! — заверещала Вікторія, хаотично направляючи своє дзеркало на кожну з ілюзій.

​Артур не гаяв часу. Він вихопив свій новий винахід — «Магнітну зірку» — і кинув її під ноги гвардійцям. За мить їхні металеві обладунки з гучним брязканням почали притягуватися один до одного, перетворюючи елітний загін на одну безпорадну залізну купу.

​— Відчиняй, Селесто! — крикнув справжній Еліас, прикриваючи її щитом із тіней.

​Селеста зробила останній, найсильніший стібок. Арка здригнулася. Скам’яніле коріння почало розсуватися, відкриваючи сріблясту, дзеркальну порожнечу, що вихором закрутилася всередині.

​— Швидше! Всі всередину! — Артур схопив Лукаса за комір і заштовхнув у портал. Олівія, піклуючись про свої сукні, пірнула слідом.

​Селеста вже була готова стрибнути, коли Вікторія, звільнившись від ілюзії, випустила потужний розряд енергії зі свого дзеркала. Еліас зреагував миттєво — він закрив Селесту своїм тілом. Удар прийшовся йому в спину, розірвавши сорочку й пошкодивши тіньове татуювання.

​— Еліасе! — Селеста впіймала його, не даючи впасти.

​— Стрибай... — видихнув він, хапаючи її за руку.

​Вони впали в сріблясту безодню разом. У той самий момент Брама з гучним дзвоном, що нагадував удар об кришталь, зачинилася, залишаючи розлюченого лорда Вейна та Вікторію в порожньому підземеллі.

​Вони приземлилися на щось тверде, але на дотик воно нагадувало... тепле скло. Навколо панувала тиша, яка тиснула на вуха. Не було ні вітру, ні запахів.

​Селеста розплющила очі й ахнула. Вони стояли на палубі величезного корабля, що застиг посеред нескінченної рівнини з рідкого срібла. Небо було темно-фіолетовим, засіяним зірками, які не мерехтіли.

​Це був «Зоряний мандрівник». Корабель її батьків.

​Еліас лежав поруч, його дихання було важким. Селеста побачила, що його рана на спині димиться темним маревом.

— Еліасе, подивися на мене, — вона перевернула його на бік. — Тут твоя магія працює інакше, я відчуваю це через резонанс.

​Він розплющив очі й ледь помітно всміхнувся, хоча в його погляді був біль.

— Ласкаво просимо додому, Селесто. Тут тіні мають вагу, а світло... світло може вбивати.

​З глибини корабля почулися кроки. Повільні, ритмічні. Це не могли бути її батьки — кроки були занадто важкими для людей.

​— Хто тут? — крикнув Артур, виставляючи перед собою ліхтар, який тепер світився яскраво-зеленим світлом.

​З напівтемряви кают-компанії вийшла фігура. Це була жінка в сукні старовинного крою, її обличчя було закрите вуаллю з чорного мережива, але крізь нього світилися очі — такі ж індигові, як у Селести.

​— Ви запізнилися, — промовила вона голосом, що здався відлунням з минулого століття. — Шов уже майже розірвано.