Розділ 10. Тіні, що ожили

Крик Лукаса розірвав нічну тишу Блеквуда, наче гостре лезо — тонку тканину. Селеста й Еліас відсахнулися одне від одного, важко дихаючи. Магічний резонанс між ними все ще вібрував, але тепер він був забарвлений гострим, холодним страхом молодшого брата.
— Лукас! — вигукнула Селеста, вибігаючи з бібліотеки.
Вони промчали темними коридорами до спальні хлопчика. Двері були розчинені навстіж. Усередині панував хаос: книжки, іграшки та дрібні механізми Артура плавали в повітрі — магія гравітації Лукаса повністю вийшла з-під контролю через переляк. Сам хлопчик забився в куток на стелі, вчепившись у люстру.
— Вони там! Вона там! — кричав він, вказуючи на дзеркало у важкій рамі, що висіло навпроти ліжка.
Поверхня дзеркала більше не відбивала кімнату. Вона стала рідкою, наче розплавлене срібло, і з цієї глибини повільно виринали довгі, чорні пальці без нігтів. Тінь без власника намагалася пробитися в реальність, витягуючи свою безформну голову крізь скляну межу.
— Грімсбі! Бар’єр! — рявкнув Еліас.
Дворецький з’явився нізвідки, тримаючи в руках залізний ланцюг, обмотаний рунами. Він миттєво кинув його на дзеркало, але тінь лише розсміялася — звук був схожий на шелест сухого листя.
— Селесто, нитками! — крикнув Еліас, кидаючись вперед. Його власні тіні сплелися в щит, стримуючи натиск істоти. — Я не можу її вдарити, вона складається з того ж матеріалу, що і моя магія!
Селеста вихопила моток золотої нитки. Її пальці тремтіли, але вона змусила себе заспокоїтися. Вона бачила структуру розриву: дзеркало було не просто входом, воно було "незавершеним швом".
— Артуре, тримай Лукаса! Олівіє, створи ілюзію світла, мені потрібно бачити краї! — командувала вона.
Олівія, яка щойно вбігла в кімнату, змахнула руками, і спальня залилася яскравим білим сяйвом. Тінь засичала, відсахнувшись. Це дало Селесті секунду, якої вона потребувала. Вона почала шити. Золота голка в її руках літала, зшиваючи простір. Кожен стібок вимагав неймовірних зусиль — вона відчувала, як щось по той бік дзеркала тягне нитку на себе, намагаючись затягнути дівчину всередину.
— Ти не отримаєш його! — процідила вона крізь зуби.
Раптом рука Еліаса лягла на її плече. Він не намагався забрати голку, він просто віддавав їй свою силу. Через їхній зв'язок вона відчула приплив темної, потужної енергії, яка стабілізувала її золоте світло. Це було схоже на те, як сталь зміцнює шовк.
Останній стібок — і дзеркало з гучним тріском вкрилося мережею тріщин. Тінь із криком зникла в глибині, а поверхня скла знову стала звичайною, хоча й побитою.
Лукас м’яко опустився на ліжко, важко дихаючи. Артур одразу кинувся до нього, перевіряючи, чи все гаразд.
Еліас підійшов до розбитого дзеркала і провів пальцем по золотих нитках, які все ще світилися на тріщинах.
— Це була не просто тінь, — тихо сказав він. — Це був розвідник. Скляне море більше не тримає кордонів. Воно голодне.
— Воно шукало Лукаса, бо він найслабший? — запитала Селеста, витираючи піт з чола.
— Ні, — Еліас обернувся до неї. Його погляд був важким. — Воно шукало Старфолла. Будь-кого з вашої крові. Ваша магія — це паливо для цього світу. Мої предки створили в’язницю, але ваші предки стали її стінами. І тепер ці стіни хочуть повернутися додому.
Селеста подивилася на своїх братів і сестру. Вони були в небезпеці просто тому, що народилися в цій родині.
— Нам не можна чекати до ранку, — сказала вона твердо. — Якщо вони можуть приходити крізь дзеркала, ми ніде не в безпеці. Де портал, Еліасе?
— У підземеллі, під корінням старого дуба, — відповів він. — Але ти маєш знати: якщо ми увійдемо туди, Нагляд миттєво відчує сплеск енергії. Вікторія та її батько будуть там швидше, ніж ми встигнемо знайти твоїх батьків.
— Тоді нехай приходять, — втрутився Артур, виставляючи вперед свою найбільшу викрутку, яка тепер світилася блакитним магічним вогнем. — Я приготував для них кілька механічних сюрпризів.
Селеста поглянула на Еліаса. Резонанс між ними тепер був постійним фоновим шумом, наче далека музика. Вона відчувала його рішучість і його готовність померти за неї.
— Ми підемо разом, — сказала вона. — П'ять Старфоллів і один Тіньовий Герцог. Звучить як початок дуже поганого анекдоту або легенди.
— Сподіваюся на друге, — відказав Еліас, пропонуючи їй руку. — Грімсбі, готуй зброю. Ми спускаємося в пекло.