Розділ 9. Відлуння Блеквуда

Маєток Блеквуд не був схожий на лондонський дім Еліаса. Це була стародавня кам’яна споруда, що вросла в скелі, оточена лісом, який здавався застиглим у вічному листопаді. Коли карета зупинилася, Селеста відчула, як її магія ниток натягнулася, наче струна. Тут повітря було густим від старої сили.
Еліас допоміг їй вийти, і його рука затрималася на її талії трохи довше, ніж того вимагав етикет. Через магічний резонанс Селеста відчула його втому, змішану з дивним почуттям провини.
— Артуре, залиш ці двері в спокої, — кинула Селеста братові, який уже почав вивчати складний механічний замок на головному вході, намагаючись зрозуміти, як магія інтегрована в метал. — Тут не місце для твоїх експериментів.
— Я просто хочу переконатися, що ми зможемо вийти звідси так само легко, як і зайшли, — буркнув Артур, ховаючи інструменти. Він відчував небезпеку не гірше за сестру.
Вечеря в тіні
Вечеря в Блеквуді пройшла в гнітючій тиші. Величезна їдальня була освітлена лише каміном та кількома свічками, які постійно миготіли, хоча протягів не було. Олівія та Лукас сиділи тихо, налякані суворим виглядом містера Грімсбі, який мовчки наповнював келихи вином кольору густої крові.
Коли брати та сестри нарешті розійшлися по своїх кімнатах, Еліас жестом запросив Селесту до бібліотеки.
— Нам потрібно поговорити без зайвих вух, — сказав він. Його голос у порожній залі звучав оксамитово.
Бібліотека Блеквуда була серцем маєтку. Стелажі з книгами сягали самої стелі, а в центрі стояв стіл, витесаний з чорного дерева. Еліас підійшов до однієї з полиць і натиснув на непомітний виступ. Частина стіни відсунулася, відкриваючи приховану нішу.
Там лежав старий щоденник, але не такий, як у Селести. Його обкладинка була зроблена з темної шкіри, поцяткованої срібними рунами.
— Це хроніки мого діда, — промовив Еліас, не торкаючись книги. — Я довго не наважувався відкрити їх після його смерті. Але сьогодні, після того, що ти зробила в кареті... я зрозумів, що ми не маємо часу на страх.
Селеста підійшла ближче. Вона відчула, як її золоті нитки почали вібрувати, реагуючи на книгу. Вона торкнулася сторінок, і перед її очима постали рядки, написані гострим, фанатичним почерком.
«Світло Старфоллів неможливо підкорити, але його можна зв'язати. Якщо пришити тінь до золота, вони стануть єдиним цілим. Вона кричала, коли голка проколола її суть, але тепер вона навіки моя. Вона — фундамент мого Скляного моря».
Селеста зблідла.
— Він не просто кохав мою прабабусю Беатріче. Він зробив її частиною магічної конструкції. Еліасе, він використав її як якір для своєї темряви!
Еліас зробив крок до неї, і вона відчула, як його власна тінь мимоволі тягнеться до неї, намагаючись огорнути її плечі холодним захистом.
— Мій рід завжди брав те, що хотів, Селесто. І ціна за це була жахливою. Твої батьки... вони зрозуміли, що якір почав слабшати. Скляне море руйнується, і тіні, що там замкнені, шукають вихід. Твій батько намагався "перешити" кордон, але він застряг по той бік.
Селеста подивилася на Еліаса. В його очах була така чесність, від якої ставало боляче. Через зв'язок вона відчула його найбільший страх: що він зробить з нею те саме, що його дід зробив з Беатріче. Що його магія примусить її стати частиною його темряви проти її волі.
— Ти не він, — прошепотіла вона, кладучи руку йому на груди, прямо над серцем, що шалено калатало. — Я відчуваю тебе, Еліасе. Ти боїшся мене сильніше, ніж я тебе.
Він перехопив її руку, притискаючи її долоню сильніше. Напруга між ними стала майже відчутною фізично — як натягнутий шовковий канат.
— Я боюсь того, на що готовий піти, щоб ти не йшла, — визнав він. Його обличчя було лише в кількох сантиметрах від її обличчя. — Скляне море вимагає жертви, Селесто. І якщо ми підемо туди завтра, я не знаю, чи зможу я випустити тебе назад у твій світ.
Селеста відчула, як іронія, що завжди була її захистом, зникає. Залишилася лише гола правда і нестримне тяжіння. Вона бачила, як тіні на стінах бібліотеки почали сплітатися з її золотими нитками в химерному танці.
— Тоді нам варто навчитися довіряти одне одному сьогодні, — сказала вона, дивлячись на його губи. — Бо завтра у нас може не залишитися нічого, крім цього зв'язку.
Він не витримав і схилився до неї. Це не був ніжний поцілунок — це було зіткнення двох стихій, спроба знайти опору в хаосі, що насувався. Селеста відчула смак вина, дощу та магії. В цей момент світ поза бібліотекою перестав існувати. Були лише його гарячі руки на її талії та її пальці, що заплуталися в його темних кучерях.
Але раптом десь у глибині маєтку пролунав глухий удар, а потім — пронизливий крик Лукаса.