Розділ 8. Колія зради та шовкові кайдани

Дорога до Блеквуда обіцяла бути довгою, але ніхто не очікував, що вона перетвориться на випробування для нервової системи кожного пасажира. Величезна карета роду Каспіан, оббита всередині темним оксамитом, що поглинав будь-яке світло, була розрахована на шістьох, але зараз у ній було занадто тісно від магії та характерів.
Селеста сиділа навпроти Еліаса, намагаючись не торкатися його колінами. Але карету підкидало на кожній вибоїні, і щоразу, коли їхні тіла випадково стикалися, через магічний резонанс по хребту Селести проходив розряд, який вона могла б описати лише як «несанкціоноване втручання в особистий простір».
— Артуре, припини колупатися в замку дверей, — процідила Селеста, спостерігаючи за братом.
— Я просто перевіряю механізм на випадок нападу, — буркнув Артур, не відриваючись від своєї викрутки. — Бо деякі герцоги занадто впевнені у своїх тінях.
— Деякі герцоги, — подав голос Еліас, не розплющуючи очей, — зараз відчувають роздратування вашого брата як зуд під шкірою. Будь ласка, Артуре, подумай про щось нудне. Наприклад, про старі магічні формули.
Поруч з Артуром тулилася Олівія, яка тримала в руках скриньку з найнеобхіднішими ілюзіями, а Лукас, на превелике щастя, заснув, зависнувши під самою стелею карети — його магія гравітації уві сні завжди перетворювала його на живий балон.
Раптом карета різко зупинилася. Коні видали перелякане іржання, а кучер вигукнув щось, що миттєво обірвалося на півслові.
— Лайно собаче, — вилаялася Селеста, вихоплюючи моток золотої нитки. — Вони тут.
— Нагляд, — коротко кинув Еліас. Його обличчя вмить стало схожим на кам’яну маску. — Сидіть у кареті. Грімсбі розбереться з кучером, а я...
Він не встиг договорити. Двері карети просто розчинилися в сріблястому магічному полум’ї. На дорозі стояли шестеро гвардійців у білих плащах, а посередині — леді Вікторія Вейн. Цього разу вона не посміхалася. В її руках було велике дзеркало у формі зірки, яке випромінювало сліпуче світло.
— Еліасе, ти справді думав, що я дозволю тобі вивезти цей «цінний вантаж» із міста? — Вікторія навела дзеркало на карету. — Мій батько вимагає щоденник. І голову дівчини, яка сміє плутати нитки долі.
— Селесто, пригніться! — крикнув Еліас.
Він вискочив із карети, і тіні навколо нього вибухнули справжнім штормом. Але Вікторія знала його слабкість. Промінь світла з її дзеркала врізався прямо в груди Еліаса. Це було не просто світло — це була «Сльоза Сонця», артефакт, призначений саме для випалювання тіньової магії.
Еліас скрикнув від болю. Селеста відчула це фізично — наче її власне серце стиснули розпеченими обценьками. Вона бачила, як тіні Еліаса почали тремтіти й танути, а сам він опустився на одне коліно, хапаючись за горло. Його татуювання почало чорніти й диміти.
— О ні, ти цього не зробиш, білява гадюко! — Селеста вискочила слідом за ним.
Її пальці рухалися зі швидкістю блискавки. Золоті нитки вилетіли з її рук, але вона не стала атакувати гвардійців. Вона почала плести навколо Еліаса.
— Що ти робиш?! — крикнув Артур, виглядаючи з карети.
— Я створюю йому захисний кокон! — крикнула вона у відповідь. — Його магія горить, я маю «пришити» її назад!
Це було боляче. Щоразу, коли її золота нитка торкалася пошкодженої тіні Еліаса, Селесту пронизував холод, від якого німіли зуби. Але вона не зупинялася. Вона буквально латала розірвану ауру герцога, вплітаючи своє світло в його темряву.
— Еліасе, дивись на мене! — наказала вона, притягуючи його до себе за комір сорочки. — Не смій здаватися! Відчуй мою магію, використай її як каркас!
Їхні очі зустрілися. В цей момент резонанс став абсолютним. Еліас вхопився за руки Селести, і його тіні, отримавши підтримку золотої нитки, раптом змінили колір — вони стали темним золотом.
Він підвівся, і нова, гібридна магія вдарила по гвардійцях Нагляду. Дзеркало Вікторії тріснуло, не витримавши тиску.
— Це неможливо... — прошепотіла Вікторія, відступаючи до свого екіпажу. — Ви збожеволіли! Ви змішали кров і світло!
— Йди геть, Вікторіє, — голос Еліаса тепер звучав здвоєно, наче разом із ним говорила сама Селеста. — Поки я не вирішив перевірити, як твої дзеркала працюють у повній темряві.
Коли Нагляд відступив, Еліас важко сперся на плече Селести. Його дихання було уривчастим, а рука, що тримала її талію, тремтіла.
— Ти... — він спробував посміхнутися, хоча по кутику його рота текла цівка крові. — Ти щойно врятувала мене, Селесто. Хоча в твоєму щоденнику, мабуть, буде написано, що ти просто «не хотіла втрачати свій єдиний квиток до Скляного моря».
— Саме так я і напишу, — буркнула вона, відчуваючи, як її власні сили покидають її. — А ще допишу, що ти важиш як цілий слон.
— Досить теревенів, — Артур підбіг до них, підтримуючи Селесту з іншого боку. — Нам треба їхати. Якщо Вікторія повернеться з підкріпленням, нам не допоможуть навіть золоті труси герцога.
Вони завантажилися в карету. Цього разу Еліас не сів навпроти. Він сів поруч із Селестою і, не питаючи дозволу, поклав її голову собі на плече.
— Спи, — прошепотів він, і через магічний зв’язок вона відчула його безмежну вдячність і... щось набагато глибше, ніж просто вдячність. — Блеквуд уже близько.