Розділ 7. Кров, шовк та відлуння душі

Світло від єдиної свічки на столі Еліаса здавалося занадто яскравим у цій напруженій тиші. Селеста відчувала, як її серце б'ється об грудну клітку, наче спійманий у сильце птах. Еліас дістав невеликий стилет із руків’ям у формі воронячого крила. Лезо було настільки тонким, що здавалося майже прозорим.
— Це не просто біль, Селесто, — тихо попередив він, підносячи її руку до щоденника. — Це обітниця.
Він зробив швидкий, майже невідчутний надріз на її вказівному пальці. Темна, густа крапля крові впала прямо на замок-змію. Металева змія на обкладинці ожила: її очі спалахнули багрянцем, вона жадібно ввібрала кров і з тихим металевим клацанням розімкнула свої кільця.
Книга розчахнулася.
Раптом реальність кабінету здригнулася. Селесту накрило хвилею холоду, а потім — сліпучим світлом. Вона не просто бачила видіння, вона була в ньому. Поруч вона відчувала присутність Еліаса — його рука міцно стискала її долоню, і це була єдина опора у вихорі образів.
Видіння: Скляне море
Перед ними розкинулося море, але замість води була рідка дзеркальна гладь. Посеред цього безмежного срібла дрейфував «Зоряний мандрівник» — корабель її батьків. Його вітрила були розірвані, а вздовж бортів піднімалися високі, людиноподібні тіні без облич. Вони не нападали, вони просто... чекали.
— Це не прокляття Каспіанів, — прошепотіла Селеста у видінні, відчуваючи страх Еліаса як свій власний. Його емоції були гіркими, як полин, і важкими, як свинець. — Це пастка, створена з нашої спільної магії.
Вона побачила свою матір. Жінка стояла на носі корабля, тримаючи в руках золоту нитку, яка була пришита до тіні її батька. Вони використовували світло Старфоллів, щоб утримати темряву, яка намагалася поглинути корабель.
— Тіні без власників... — почувся голос Еліаса в її голові. — Це душі тих, хто намагався розірвати зв'язок між нашими родами. Вони шукають нове тіло.
Видіння обірвалося так само різко, як і почалося. Селеста опинилася на підлозі кабінету, важко дихаючи. Еліас стояв над нею, його обличчя було блідим, а татуювання на шиї тепер не просто світилося — воно пульсувало в унісон із пульсом Селести.
— Ти це відчуваєш? — запитала вона, підводячись.
— Відчуваю що? Твій страх? Чи те, як у тебе зараз крутиться голова від нестачі магії? — Еліас простягнув руку, щоб допомогти їй, але як тільки їхні пальці зіткнулися, обидва відсахнулися.
Це був не просто дотик. Це був електричний розряд, змішаний із раптовим спалахом чужого задоволення та... легкого збентеження.
— О ні... — прогнівилася Селеста, притискаючи руку до грудей. — Магічний резонанс. Кров замкнула ланцюг. Тепер я відчуваю все, про що ти думаєш.
— Не все, — Еліас спробував повернути собі іронічний вигляд, хоча його власні вуха злегка почервоніли. — Але так, леді Селесто. Якщо ви захочете мене вдарити, я дізнаюся про це за секунду до удару. А якщо я захочу вас поцілувати...
— Навіть не думай про це, Каспіане! — спалахнула вона, відчуваючи, як по її тілу розливається хвиля тепла, яка явно належала не їй, а йому. — Це огидно. Це... це вторгнення в приватне життя!
Наступний ранок: Сніданок із сюрпризом
Ранок у домі Старфоллів обіцяв бути спокійним, якби не той факт, що Селеста ледь не випустила чашку з чаєм, коли відчула раптову хвилю роздратування, що прийшла з іншого кінця міста. Еліас явно з кимось сперечався.
У вітальні зібралася вся родина. Артур порпався в черговому механізмі, Лукас намагався змусити гренки танцювати в повітрі, а Олівія вивчала новий каталог капелюшків.
Раптом двері розчахнулися, і лакей ледь встиг відскочити. У кімнату зайшов Еліас. Він виглядав бездоганно, але його щелепа була стиснута.
— Мені потрібно поговорити з вашою внучкою, леді Августо, — кинув він, навіть не привітавшись.
— Герцогу, — Артур підвівся, витираючи руки об засмальцьовану ганчірку. — Ви вриваєтеся в наш дім так, наче ви тут привид. Дозвольте запитати, чому моя сестра вчора повернулася додому з порізаним пальцем і поглядом людини, яка побачила кінець світу?
Артур підійшов до Еліаса впритул. Він був нижчим за герцога, але в його руках була викрутка, яка в руках магічного механіка була небезпечнішою за пістолет.
— Артуре, заспокойся, — спробувала втрутитися Селеста, але раптом відчула такий сильний приплив сарказму від Еліаса, що мимоволі пирхнула.
— Ваш брат, леді Селесто, нагадує мені розгніваного горобця, — промовив Еліас вголос, дивлячись на Артура.
— Горобця?! — вибухнув Артур. — Та я твої тіні розберу на гвинтики!
У цей момент Лукас випадково втратив контроль над гравітацією, і тарілка з вівсянкою повільно попливла прямо до голови герцога. Еліас навіть не обернувся — його тінь просто піднялася і акуратно перехопила тарілку в повітрі, повернувши її на стіл.
— Досить, — Селеста виступила вперед. — Ми пов'язані. Батьки в небезпеці, і Еліас — єдиний, хто знає, як дістатися до Скляного моря.
Вона поглянула на Еліаса і відчула... сум. Глибокий, старий сум, схований за маскою зарозумілості. Це було так несподівано, що її гнів миттєво згас.
— Нам потрібно діяти, — тихо сказала вона. — Нагляд уже знає про наш візит у Підземелля. Вікторія Вейн не залишить нас у спокої.
Еліас кивнув.
— Саме тому ми їдемо сьогодні. Всі разом. На мій заміський маєток у Блеквуді. Там є стародавній портал.
— Всі разом? — Олівія злякано підняла очі від каталогу. — Навіть я? І мої сукні?
— Ваші сукні, леді Олівіє, будуть чудовим кормом для молі в Блеквуді, — іронічно зауважив Еліас. — Але ваша магія ілюзій нам знадобиться.
Селеста відчула, як у животі все стиснулося від передчуття. Подорож тільки починалася, але вона вже знала: повернутися до колишнього життя «простої швачки долі» їй уже не вдасться.