Розділ 5. Лист з океану та шепіт тіней

Повернення до особняка Старфоллів нагадувало відступ розбитої армії, яка, втім, примудрилася поцупити прапор супротивника. Селеста ввалилася через чорний хід, супроводжувана Еліасом, який у своєму довгому плащі виглядав як сама ніч, що вирішила зайти на чашку кави.
— Клятий Нагляд! — прошипіла Селеста, скидаючи з плечей плащ, який досі тхнув горілою сіркою та дешевими зіллями Підземелля. — Олівіє, знімай це негайно! Я почуваюся так, наче моє обличчя зліпили з старого тіста.
Олівія, яка чекала у кухні разом із Фей, миттєво змахнула руками. Ілюзія «портової дівки» розтанула, оголюючи бліде, розпашіле обличчя Селести та її очі індиго, що зараз іскрилися справжньою люттю.
— Ви живі! — Олівія сплеснула руками, і навколо неї посипалися ілюзорні пелюстки білого жасмину. — Але чому від вас пахне так, наче ви підпалили склад із феєрверками?
— Тому що ми саме це і зробили, — зауважив Еліас. Він прислонився до одвірка, склавши руки на грудях. Чорна сорочка на ньому була розірвана біля плеча, відкриваючи край татуювання, яке все ще ледь помітно пульсувало фіолетовим. — Ваша сестра, леді Олівіє, має дивовижний талант знаходити неприємності навіть там, де вони професійно заховані.
— Мої неприємності — це ти, Каспіане, — огризнулася Селеста, витираючи сажу з лоба. — Я бачила нитку. Вона була кольору гнилої крові й вела до того типа в червоному. Це не просто контрабандист. Це хтось із твоїх «друзів» у Нагляді.
Еліас раптом став серйозним. Його погляд зустрівся з поглядом Селести, і на мить у кухні стало так тихо, що було чути лише муркотіння кота Фей.
— Якщо це так, то гра стає набагато бруднішою, ніж я думав, — тихо промовив він.
— Кр-р-р! Пошта! Пошта з води! — раптом закричала ворона Фей, влітаючи у кватирку.
У дзьобі птах тримав конверт, що світився м’яким синім світлом і був вологим на дотик. Фей схопила його, і її очі розширилися.
— Це від батьків! З «Зоряного мандрівника»! — вигукнула вона.
Дівчата з’юрмилися навколо листа. Селеста зламала воскову печатку у формі зірки. Голос матері пролунав прямо з паперу — тихий, сповнений тривоги магічний запис:
«Селесто, Олівіє, Фей... Ми застрягли в Скляному морі. Нас переслідують тіні, які не мають власників. Не довіряйте нікому, хто шукає світло Старфоллів. Бережіть щоденник — він не просто книга, він...»
Запис обірвався напівслові. Лист у руках Селести миттєво висох і розсипався на дрібний зоряний пил.
— Тіні без власників... — прошепотіла Олівія, бліднучи. — Це ж опис прокляття родини Каспіан.
Селеста повільно повернулася до Еліаса. Він стояв нерухомо, і його власна тінь на підлозі раптом почала дивно подовжуватися, тягнучись до ніг Селести.
— Твої предки полювали на моїх? — її голос здригнувся від гніву та страху.
— Мої предки були занадто зайняті тим, щоб не збожеволіти, — жорстко відказав Еліас. — Але цей лист... він змінює все.
Селеста схопила зі столу свій щоденник, який Еліас залишив там раніше. Раптом вона завмерла. Магічний замок-змія на обкладинці більше не був холодним. Він був теплим, як жива істота, і коли вона торкнулася його пальцями, їй здалося, що вона почула тихий, ледь вловимий шепіт:
«Відкрий... віддай кров... переший...»
— Він розмовляє, — прошепотіла вона, відсмикуючи руку. — Еліасе, що ти з ним зробив?
Герцог підійшов ближче, і в його очах Селеста побачила відображення власного страху.
— Я нічого не робив. Це твоя магія, Селесто. Вона починає реагувати на те, що всередині.
Він нахилився до неї, і в цей момент, незважаючи на лист, небезпеку та втому, Селеста відчула непереборне бажання просто вхопитися за його сорочку й не відпускати.
— Нам потрібно дізнатися, що знала твоя бабуся, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — І зробити це до того, як тіні без власників прийдуть за нами в цей дім.