Розділ 3. Мистецтво бути ніким

— Прокляття болотяних чортів, Олівіє! Я сказала «бідна дівчина», а не «гетера з передмістя, яка перебрала з дешевим джином»!
Селеста стояла перед величезним дзеркалом у гардеробній, і її обличчя відбивало цілу гаму почуттів — від щирого жаху до бажання скоїти сестровбивство. Завдяки ілюзії Олівії, її шкіра тепер мала нездоровий сіруватий відтінок, але щоки палали магічними рум'янами такого яскравого кольору, що їх можна було використовувати замість маяка в тумані.
​— Я просто намагаюся додати тобі «вуличного шарму», — виправдовувалася Олівія, витираючи чоло. Навколо неї роїлися ілюзорні пелюстки зів'ялих кульбаб — ознака того, що її магія сьогодні теж була не в дусі. — Люди в Підземеллі Тіней не вмиваються рожевою водою, Селесто.
​— Вони не вмиваються, це правда, але вони й не виглядають так, наче їх щойно виплюнув цирковий ведмідь! — Селеста гнівно змахнула руками, і золотисті нитки навколо її пальців загрозливо задзижчали. — Прибери цей блиск з очей. Я маю впізнати власника артефакту, а не засліпити його своїми повіками.
​Фей, яка сиділа на підвіконні з рудим котом на колінах, весело хмикнула.
— Взагалі-то, ворони кажуть, що в Підземеллі зараз модно носити лахміття з шовковими стрічками. Хоча... ти зараз більше схожа на переляканого єнота, Сел.
​— Ти взагалі мовчи, — буркнула Селеста, намагаючись зняти з себе ілюзорний бруд, який Олівія дбайливо «нанесла» на її шию. — Лайно собаче, воно не стирається! Олівіє, зроби щось, або я піду до Каспіана в такому вигляді, і він помре не від прокляття, а від реготу.
​Олівія зосередилася, і маска на обличчі Селести нарешті почала змінюватися. Риси обличчя стали грубшими, ніс — трохи ширшим, а розкішні очі індиго перетворилися на звичайні карі, втомлені та тьмяні. Але навіть крізь товстий шар ілюзорного маскування пробивалася її аристократична виправка.
​— Ти все одно тримаєш спину так, наче в тебе вшитий сталевий прут, — зітхнула Олівія. — Згорбся. Плюнь на підлогу. Зроби щось непристойне.
​Селеста спробувала згорбитися, але це виглядало так, ніби герцогиня просто впустила сережку. Вона втомлено впала в крісло і дістала щоденник, на якому досі красувався чорний магічний замок-змія.
​— Хай йому грець, Еліасе, — прошепотіла вона, проводячи пальцем по холодній лусці змії. — Ти думаєш, що ти найрозумніший?
​Вона активувала свій зір. Світ навколо зблід, залишивши лише мереживо ниток. Вона побачила, що замок Каспіана — це не просто блок, це лабіринт із тіней. Але на самих полях блокнота, там, де раніше були її записи про податки, тепер виднілися дрібні, майже непомітні подряпини.
​Це був шифр. Еліас не просто вкрав щоденник, він залишив їй послання прямо під носом у Нагляду.
«Нитки не лише плетуть, вони й душать. Дивись за межі світла».
​— Дивись за межі світла... — пробурмотіла Селеста. — Який же він пафосний бовдур. Можна було просто написати «будь обережна».
​— Ти знову про нього розмовляєш? — Олівія підійшла ближче, її ілюзорні кульбаби раптом стали ніжно-рожевими. — Сел, ти ж знаєш, що він — Тіньовий Герцог. Його рід сторіччями балансує на межі божевілля. Не дозволяй йому заплутати твої власні нитки.
​— О, мої нитки в повному порядку, Лівві, — Селеста закрила блокнот і різко звелася на ноги, нарешті впіймавши той самий недбалий рух плечем. — Я збираюся використати його так само, як він використовує мене. І якщо для цього мені доведеться одну ніч побути «портовою дівкою» з помірним словниковим запасом портового вантажника — нехай буде так.
​Вона поглянула у вікно. Сонце сідало, фарбуючи Лондон у колір запеченої крові. Наближалася дев'ята вечір. Час виходити в Підземелля, де тіні Каспіана почувалися як вдома.
​— Фей, приготуй своїх птахів, — скомандувала Селеста, натягуючи старий, заляпаний ілюзорною сажею плащ. — Якщо я не повернуся до півночі, нацькуй своїх ворон на маєток Каспіан. Нехай общипають його сад до останнього листочка. А я пішла грати свою роль.