ЧАСТИНА ДРУГА

Я пам'ятаю погляди твоїх очей, кожну фразу, слово, міміку, емоції твої. 

Здається, я ніколи не забуду тих днів, які ми провели лише удвох.

Я би посвятила тобі мільйони пісень, але, на жаль, я не співачка. 

Якби я вміла володіти навичками малювати, то ти б мала мільйони картин зі своїми портретами.

Можливо, колись я буду відомою письменницею, але найголовнішою шанувальницею залишишся тільки ти.

Вибач мене за ті рани, які я тобі нанесла.

Краще бути привидом невидимим, ніж бути у вічній темряві. З'їдаюча. Вбиваюча темрява. Душить мене. Душить.

Я налякана минулим й майбутнім.

Чи дозволиш ти мені бути твоїми крилами? Я буду тримати тебе над своїм небом. Обіймаючи. Тебе.

Чи впадеш ти в моїх очах? Потрібно трохи почекати і тоді я все зрозумію. Не зараз. Потім. 

Якщо я зроблю помилку, я дозволю вдарити мене. Сильніше. 

Моя душа буде триматись, в ти розвієшся і зникнеш в кульці палаючій. І згориш дотла. Будеш благали мене, щоб я пробачила.

У думках, я тебе пробачу, але у серці ти залишишся великою чорною дірою.

Коли час буде йти навпаки?

Коли ми будемо щасливі?

Ти чуєш дзвін у вухах? Невже, таким чином з нами хочуть з'єднатись мертві? 

А якщо за нашими спинами стоять тисячі загублених, змертвілих душ? Вони тримають нас. А ми — їх. А через десятка років, тримати нас будуть — наші діти. А чи будуть вони? 

Ці чудові сонячні цятки, які дарують людям посмішки. Стають сенсом усього життя. Ростуть. Навчаються. Але, до чого це все?