10. Світанок

Самотність... Люди жаліють самотніх, часом ми самі себе жаліємо, але сьогодні я черпала в ній силу. Тільки наодинці з собою, можна почути. Якщо навчитися чути, тобі не потрібно буде ставити зайвих запитань, відповіді прийдуть самі.

Моя нога ще боліла від удару першого каменю, а м'язи спини пам'ятали відчуття від поштовху грудки землі, що розсипається на дрібні частинки, в голові все ще прокручувався той звук кришіння.

Я пірнула в центр свого озера, прийнявши позу ембріона, і занурилася в ті відчуття, переживаючи їх раз по раз, щоб залишити яскравий ментальний шрам, викарбувати, але для фізичного тіла вони ставали дедалі безбарвнішими. Я не могла відчути це знову, просто заплющуючи очі, зате яскраво відчувала маленьку солону перлину, яка утворилася в моєму серці.

Не було бажання вибиратися назовні. Я все далі досліджувала своє житло, той самий простір із випаленим лісом, це стало зрозумілим лише коли пробралася відносно далеко. Шукати серед попелу вцілілий острівець можна дуже довго, якщо він є звичайно. Я обрала друге - відроджувати те, що загинуло, хоча звідки мені знати, що тут було?

Щоночі я приносила трави й квіти зовні, ті що мені подобалися.

Кожен паросток дбайливо садила в неглибоку ямку, щедро поливала водою, але минав час, і вони гинули, їм не вистачало сонячного світла, якого так боюся я.

Немає надії відродити сад, у мене немає ідей як це зробити. "Можливо, є рослини, яким не потрібне світло?" - замислившись дивилася на серп місяця. Коли довго спостерігаю за ним на серці стає тепліше, його світло розчиняє все зайве в грудях. Сонце гріє фізично, місяць - духовно.

- Що робиш? - почувся знайомий голос з-за спини.

- Ти?

- Що ображаєшся, за те як ми тебе провчили?

- Ні, - відповіла коротко, прислухаючись до своїх почуттів. Усередині нічого не тріпотіло, не їжилося і тим паче не корчилося від образи. З полегшенням зітхнула і подивилася на блакитноокого. - З ким ти був тієї ночі, він не належить нашому світу.

- Чому ж? Належить рівно на стільки, на скільки належу я. - холодно відповів хлопець

- Це як?

- Це людина, з якою я пов'язаний, намертво. Так, ми занадто різні, але ми одне ціле, просто живемо в різних реальностях. Він це теж я, а я це він. Що незрозумілого? Хіба в тебе немає такої людини? Або у вас зв'язок не налагоджений? Не відповідай, мені це все одно не цікаво.

- Він не боїться сонця?

- Звідки мені знати? Чого причепилася? Він ніколи не бачив нашого сонця, напевно. Я ж кажу, він частина мене, як рука.

- Тутай, а ти коли-небудь бачив, що відбувається, якщо вдень залишитися на поверхні?

- Зовсім дурна? Ні звісно, якщо залишитися ти згориш!

- Як вампіри в казках?

- До чого тут вампіри? Твоє тіло розсиплеться як зоряний пил, і ти перестанеш існувати. Я знав одну пару, вони не встигли сховатися і від них нічого не залишилося, лише прим'ята земля, якої востаннє торкалися їхні ступні.

Наші голоси знову замовкли, але тепер це не була та легка й затишна тиша, як колись.

- Я не дружитиму з тобою, після того що ти зробила, - випалив хлопець.

- Я? - іронічно запитала, прокручуючи в пам'яті останню нашу зустріч. - Краще бути самому, ніж дружити з тим, хто тебе не цінує. Я не віддана тварина, Тутай. Якщо я не ображаюся, це не означає, що готова підставляти спину під новий кинутий камінь.

- Сама заслужила, і намагаєшся мене звинуватити.

- А ти хочеш виправдань? Навіщо, коли вирок винесено і приведено в дію? - обурилася, жаліючи його.

Гадаю, в той момент ми обидва здавалися одне одному жалюгідними й безпорадними. Нам не досягти розуміння, коли ми чуємо тільки себе. Скільки не аналізувати те, що сталося, не знаючи всього рівняння, його не вирішити. Та й навіщо?

"Ми просто чужі. Так буває" - каже кожен сам собі, викреслюючи людину з думок.

- Прощавай, Тутай, - тихо кажу я.

- Прощавай, - на мить усміхаючись відповідає він, ідучи.

Я знаю, що він не обернеться, впевнена, що скоро забуде.

І це мене вже не хвилює. Десь далеко в іншому світі є людина, з якою я пов'язана, якій я потрібна і я знаю цю людину. Та дівчина, яка часто приходила у снах. Я необхідна їй так само як і вона мені.

Світанок.

Юна дівчина сиділа на краю старого колодязя, чекаючи світанку. З кожною миттю її тіло ставало дедалі прозорішим, ніби день, що настає, стирав тіні ночі. Коли її шкіри торкнулися перші промінчики сонця, фігурка замерехтіла, ніби міраж, і розлетілася мільярдами золотистих цяток.

Частина з них злилася зі світом, а невеличка хмарка сягнула дівчини зі снів, яка ще так солодко спала.

Шановні читачі! Дякую за те що були разом зі мною! З нетерпінням чекатиму ваших відгуів і вражень від цієї історії. І з задоволенням відповім на ваші питання, якщо такі будуть. Це книга про внутрішнє я і пошуки себе. Як по різному ми сприймаємо і пристосовуємося до світу.