9. Я вдома

ТУТАЙ

Дивне почуття - відчувати себе вдома в незнайомому тобі місці, напевно, найбільше цьому сприяють люди, які знаходяться поруч. Почуття духовної спорідненості. До таких приходиш ніби до себе додому, і якщо на порозі виникали будь-які сумніви, вони розвіюються з теплого "Привіт".

"Сьогодні Сплеск запросила мене до себе. Візит у відповідь, так би мовити.

Несподівано звісно, я готувався побачити все що завгодно, крім дійсності. Тут не було райдужних єдинорогів, пишних квітів, білосніжних замків, нічого... Порожній колодязь. Холодно, сиро, темно. Дальній кут прихований павутинням і, судячи з пилу, до нього ніхто не наближався ближче ніж на метр.

Голі стіни викладені грубим камінням, порослі мохом, у центрі чи то озеро, чи то калюжка - "колиска". Тепер я дивився зовсім іншими очима на істоту, що знаходиться поруч."

Вона не могла перетворити простір, що оточував її, вона змінювалася сама.

Світло-сіра шкіра ущільнилася, очі збільшилися, займаючи половину обличчя, маленький акуратний носик обзавівся біля перенісся розрізами, що чимось віддалено нагадують зябра акули.

- Затишно, - вимовив хлопець, роздивляючись голі стіни.

- Думаєш? - недовірливо перепитала дівчина, - А мені не здається це місце затишним. Я тут з'явилася на світ, живу тільки за потребою і найбільше мріяла звідси вибратися.

- То чому повертаєшся? Може розведемо багаття? А то холодно!

- Давай, тільки я не вмію, - сумно усміхнувшись, промовила Сплеск.

- Це вже я сам, сідай, - і Тутай заметушився в пошуках де б краще влаштувати вогнище. До слова хмиз знайшовся тут же, адже ліворуч від озера меж у кімнати не було, там починався пухкий ґрунт, обвуглені палиці, але бажання підходити до них ближче не виникало, і кілька куп заввишки з людину гілок, які можна перетворити і на дрова.

- А ти досліджувала ту частину цього місця? - хлопець махнув рукою кудись у далечінь.

- Місця? Мені здавалося, я знаю свій дім як свої п'ять пальців, - обурилася дівчина, роздивляючись руки із сімома пальцями: їхня довжина лишилася незмінною, вищою ніж у середньостатистичної людини, але коли з'явилося ще два? Та й шкіра на руках була явно незвичайна. Дівчина роздивлялася себе, прислухаючись до нових відчуттів свого першого перетворення поза сном. Спрямувала свій погляд куди вказував хлопець, де відкривався широкий прохід чи то у поле, чи то у загиблий сад. "Мій дім теж змінюється, як частинка, відображення..." - промайнуло в її голові.

***

СПЛЕСК

Щось змінилося. Тутай більше не з'являвся, а я... Я не хочу його шукати. Навмисне обираю нові напрямки, протилежні від його будинку. Можливо хлопець злякався мого вигляду або йому не сподобався мій будинок. Мені й самій він не надто подобається... а можливо Тутай медитує серед зірок? Знаю, що все набагато простіше і банальніше. Варто було тільки замислитися про все це і ноги привели до тієї річки. Може в мене в голові компас для виявлення цього світловолосого хлопчиська? Сьогодні він був із другом, чоловіком набагато старшим за нього. Вони сиділи спинами і захоплено розмовляли, а я, як завжди, вирішувала, в який бік зробити наступний крок.

- Ти чого підслуховуєш? - пролунав незадоволений крик у мене за спиною, навіть не одразу дійшло, що це мені, тільки після того, як у ногу прилетіло щось важке.

Я опустила погляд на камінчик, а в спину прилетів ще один і розсипався. Обернулася, дивлячись як дві фігури готувалися до наступних кидків. Вони чекали моменту, і щойно я відвернулася, знову почувся тихий свист, я побігла, чим дуже їх розвеселила.

Навіщо? Навіщо кидати в спину? Навіщо я вибралася з колодязя?