8. Домівка

ТУТАЙ

Я сумував. Сумував за тобою. Але я ніколи в цьому не зізнаюся, навіть перед собою. Хіба можливо сумувати за незнайомою тобі людиною? Якщо бачив або розмовляв із нею лише один раз? Може, ми сумуємо не за людьми, а за тими емоціями, які відчуваємо поруч із ними. Тому я не збираюся розводити тут соплі, розповідаючи про те, що прочекав усю ніч твоєї появи під дощем. Ти не дізнаєшся про те, як мене лихоманило весь тиждень. Про те, що мені снилося. І як сильно хочу взяти твої тепленькі долоньки у свої. Уві сні вони були теплими.

Ти шукала мене. Я боровся з хворобою. Тепер ми поруч, кидаємося короткими фразами, на більше не вистачає дихання. Вибиваєш усе повітря з грудей. Потрібно просто розслабитися і... як ти можеш відреагувати на це?

Я підійшов і мовчки взяв тебе за ручку. Долонька тепла, а пальці холодні. Схоже, у тебе моя витівка вибила ґрунт з-під ніг. Радію своїй маленькій перемозі.

Ми сідаємо на березі, у воді відбивається мільйон маленьких вогників, місячна доріжка торкається твоїх босих ніг.

Мені приємно ділити цю ніч із тобою. Чари зароджуються саме в такі моменти, коли поруч хтось свій, коли не потрібно зайвих слів. Але що ближче до ранку, то світліше небо. Нам пора йти. Сьогодні я не відпущу тебе. Мій дім ближче, у тебе просто немає вибору. Моя гостя.

***

СПЛЕСК

Ми підійшли до колодязя, схожого на мій, але набагато більшого, близько половини ховалося під широкою кроною дерева. Величезні, масивні гілки ніби спиралися на старе каміння.

Тутай спритно застрибнув на край метрової споруди й подав мені руку.

- Дякую, - я скоро піднялася до нього.

Прокидалося сонце, ми стояли, взявшись за руки, спостерігаючи за небом, яке заливалося рожевим рум'янцем, ніби хтось додавав фарб на сіре полотно. У центрі утворилася помаранчева пляма, повільно розливаючись, проганяючи лілові гарячі відтінки усе далі, за деревами в епіцентрі кольоропрезентації швидко світлішало, от-от мало з'явитися сонце.

- Стрибаємо, - голосно сказав хлопець, потягнувши мене.

Мої коліна затряслися: стрибати? Стрибати в невідомість? У свій колодязь я повільно спускалася канатом як скелелаз. Часу думати вже не було, ще трохи і нас прониже світлом.

Мої зіниці розширилися від жаху, а серце стиснулося в крихітний шматок каменю. Ми стрибнули, тримаючись за руки, я приготувалася до падіння, але...

- Це що? - дивуючись запитала.

Чому ми не падаємо? Відчуття польоту, зістрибували донизу, але навпаки злетіли вгору, ніби Пітер Пен і Венді. Ще міцніше вчепилася в його долоню. На що він весело засміявся.

- Можеш відпускати, ти не впадеш, боягузко.

Я недовірливо потихеньку розтиснула пальці, так, ми не падали, просто зависли в темряві. Відпустивши його руку, втратила рівновагу і знову схопилася, але вже за плече, що викликало ще одну хвилю сміху, тільки зараз ми реготали вдвох.

- Як тобі моя оселя? - гордо запитав хлопчисько, його обличчя помолодшало років на 5, і тільки очі залишалися колишніми.

Я нарешті прийшла до тями і озирнулася. Так дивно, ми ніби впали в небо, нас оточували зірки, які були тепер так близько. Одні, крихітні, мерехтіли червоними вогниками, деякі білі створювали навколо себе зелене, рожеве або ж фіолетове світіння. Я заворожено розглядала безкрайню порожнечу, наповнену мільярдами сяючих піщинок.

- Так ось куди вночі діваються зірки! - заворожено промовила я. На що знову пролунала хвиля сміху, нині дзвінкого, здатного сколихнути простір.

- Гаразд, пішли далі, - схопивши мене за лікоть, Тутай потягнув мене крізь сяючий серпанок і ми торкнулися землі.

Відчувши під собою твердий ґрунт, я відійшла від хлопця на кілька кроків, озираючись навколо.

Ми опинилися в затишній кімнаті з рівними глиняними стінами, дерев'яними полицями набитими книгами.

Тутай взявся розпалювати камін, а я примостилася поруч у великому м'якому кріслі, вкрившись пледом, доводилося боротися зі сном.

- Любиш чай із ромашкою? - запитав юнак.

- Не знаю, я ще не пробувала чай.

- Хм, усе буває вперше, можеш загадати бажання з такої нагоди, - сказав він, підморгнувши, насипаючи сухі квіточки з жовтими серединками в скляний чайник і заливаючи вируючою гарячою водою, від чого вони розправили свої білі прозорі пелюстки та закрутилися по спіралі.

- Ніби маленькі зірочки! - дивлячись на приготування напою, сказала я, згадуючи про нещодавній стрибок і мимохідь глянула на стелю. - Стоп! Ту, а як?

- Що як?

- Як ми сюди потрапили? Де зірки? Тунель? Там же вгорі стеля! - округливши очі, я намагалася збагнути, як можливо сюди увійти.

На що хлопець задоволено посміхнувся і клацнув пальцями, а в кімнаті потемніли стіни і почали повільно спалахувати зірочки, через що складалося враження ніби ми знову почнемо падати.

- Ти вмієш керувати простором? - здивувалася я.

- Тільки у своїй оселі, а ти хіба ні?

- Не знаю, я жодного разу не пробувала щось змінювати, - відповіла, зробивши ковток теплого, золотистого чаю.