6. Сплеск

Минуло кілька днів, може тиждень, не знаю, можливо, знову впадала в сплячку. Лякає, що перестала тебе чути. Зате часто бачу ту саму дівчину, яка приходить уві сні, але я знаю, що вона реально існує. Вона знову плакала, я теж. Сумно. Хотіла їй показатися, вийти на світло, але вона мене не побачила. Може це я не справжня? Боляче. Боляче про це думати. Тому спрямовуюся думками до тебе. Все ще чекаю нашої зустрічі. Щоночі досліджую місцевість. Неподалік від моєї криниці є невеличкий гай, вподобала дерево з гладкими й пологими гілками. Піднімаюся вище і спостерігаю за зірками. Звідси відкривається чудовий краєвид на пагорби: далеко на обрії блищить тонка стрічка води, скоріш за все річка, за нею починається високий сосновий ліс. Внизу виглядаю щось рукотворне, схоже на мій колодязь, я шукаю тебе. Сумно. Що якщо тобі потрібна допомога, а я не в змозі її надати тому, що мене немає поруч.

***

Не хочу знову про тебе згадувати. Ти зник з мого життя: більше не відчуваю твого подиху, не чую твого плачу, ниточка, яка вела до нашої зустрічі, обірвалася того дня. Коли думаю про тебе, мене кидає в озноб, хочеться закутатися в ковдру, згорнутися калачиком і ніколи не розплющити очі. Мені погано. Я забуду тебе. Світ безмежно прекрасний, коли його є з ким розділити. Ой не туди. Світ - приголомшливий, занадто чудовий, щоб зосереджувати свою увагу на чомусь або комусь одному. Так таке твердження зараз буде в самий раз. Я більше не чекаю на тебе. Прощавай.

***

Одного разу станеться диво, щось незвичайне і ти подумаєш, що тепер все буде інакше. Але диво, як швидкоплинний спалах, воно короткочасне. Освітило все навколо, подарувало надію і зникло. Далі справа за нами, зберегти той вогник, розпалити іскру, інакше вона згасне. Моя розгорілася, тільки пече зсередини ніби кислота. Ридаю густими сльозами.

***

Нам буває важко, коли в житті трапляються зміни. Мені було складно в емоційному плані. Але час приводить почуття до ладу. Напевно саме для почуттів час і створено, в одному ланцюжку. Вони вирували, змінюючи одне одного, як тіні від дерев у прискореній зйомці. Іноді мені здавалося, що ще трохи і я занурюся в довгий сон, моє озеро вкриється тонкою скоринкою льоду, промерзаючи з кожним днем дедалі глибше, поки холод знову не торкнеться мого серця. Але як би не хотілося сховатися від переживань, не вийшло. Довелося перетравити все кожною молекулою свого тіла, та й зараз трохи дряпає в грудях, ніби по венах замість крові рухаються маленькі, гострі кристали.