Глава 43

Ранок дня перед конференцією зустрів мене напруженою, дзвінкою тишею. Прокинулася з дивним, важким почуттям у грудях, ніби щось мало статися. Повітря в кімнаті здавалося густим і нерухомим. З одного боку, мене сковував крижаний, липкий страх перед завтрашнім виступом, думки про який викликали напади нудоти. З іншого – в грудях, попри все, жила маленька, тепла іскорка відчайдушної надії: сьогодні вранці мав приїхати Максим. Його поїзд прибував о десятій.

Думка про те, що побачу його, що зможу обійняти перед цим найважливішим іспитом, була моїм єдиним якорем у морі паніки. Уявляла, як стою на пероні, як його постать з'являється у дверях вагона, як він посміхається мені тією самою теплою і такою рідною посмішкою.

Саме натягувала джинси, збираючись виходити, щоб зустріти його на вокзалі, коли телефон тихо завібрував на тумбочці. Повідомлення від нього. Моє серце зробило радісний кульбіт.

«Пробач, сонце. Невелика затримка. Справи з документами для батька. Буду тільки ввечері, після 19:00. Але знаю, що ти і без мене впораєшся з підготовкою. Вболіваю за тебе кожну секунду».

Перечитала повідомлення кілька разів, ніби намагаючись знайти в ньому інший, прихований сенс. Але його не було. Іскорка надії, що так гріла мене зранку, згасла, залишивши по собі лише холодний, гіркий попіл розчарування. Весь день. Цілий довгий день наодинці зі своїми думками і страхами, що тепер здавалися ще більшими і страшнішими.

– Сьогодні цілий день сидіти в кімнаті – це самогубство, – заявила Віка того ранку. – Ти себе накрутиш до божевілля. Ходімо в кав'ярню біля парку. Змінимо обстановку.

Я злякано подивилася на неї.

– Але... Віко, це безпечно? А раптом він...

– Рито, послухай, – її погляд став серйозним. – Саме тому і треба йти туди, де повно людей. Мій колишній не наважиться нічого зробити на очах у всіх. Сидіти тут, у чотирьох стінах, і чекати – ось що по-справжньому небезпечно. Ми не можемо дозволити йому загнати нас у клітку і перестати жити. Ми просто вип'ємо кави, як нормальні люди. Це нам зараз потрібно.

Її слова мали сенс, тому неохоче погодилася.

Ми сиділи за столиком біля великого вікна. Намагалася продовжувати готуватися до виступу, але літери стрибали перед очима, перетворюючись на безглузді, чорні закарлючки. Коли Віка відійшла замовити нам ще чаю, втомлено відклала конспект і озирнулася по залу. І завмерла.

За кілька столиків від мене, спиною до мене, сидів він. Високий, темноволосий, у знайомому темному светрі... і такий рідний. Максим. Що він тут робить? Мав ж бути в іншому місті, вирішувати справи з документами. Може, мені здалося? Може, це просто схожий хлопець?

Але потім трохи повернув голову, і я побачила його профіль. Це був Максим Орлов... сумнівів не було.

Але був не сам. Навпроти нього сиділа дівчина з чорним оксамитовим волоссям, що м'якими хвилями спадало на плечі. Її зовнішність здалася ідеальною порівняно з моєю. Вони про щось жваво розмовляли. Бачила, як мій хлопець нахилився до неї, а потім посміхнувся – тією самою теплою, щирою, посмішкою, яка, як думала, належала лише мені. Простягнув руку через стіл і легко торкнувся її долоні, що лежала на столі.

Крижаний холод розлився по моїх венах. Усередині щось обірвалося з сухим, болісним тріском. Схоже, все було брехнею. Його ніжність, турбота, обіцянки. Повідомлення про батька було лише прикриттям, щоб провести час з нею. Мені не хотілося в це вірити. Може він зможе це якось пояснити, але той погляд, яким дивився на неї, сказав більше ніж будь-що. Чому ж так вчинив зі мною?

Ніби в трансі, схопила свої речі і кинулася до виходу, пролетівши повз здивовану Віку, яка саме поверталася з чаєм. Вона щось сказала мені вслід, але не звернула на неї уваги. Йшла, не розбираючи дороги, ковтаючи гарячі, пекучі сльози образи і приниження. Хотілося піти подалі звідси. Але раптом ніби з-під землі, коли звернула на алею, переді мною виросли Стас і Дарина. Ще їх тут не вистачало! Чому саме зараз?

– Соколова? Все гаразд? – запитав цей покидьок, і в його голосі було стільки вдаваного, солодкого співчуття, що мене ледь не знудило. Він бачив мої сльози і мою розгубленість.

Мовчки намагалася його обійти, але хлопець не дав, зробивши крок убік.

– А, я, здається, знаю, в чому справа, – сказав, ніби розмірковуючи вголос. – Схоже, Орлов все ж розбив ще одне тендітне сердечко. Цього й треба було очікувати. Цей хлопець не може довго затриматися з кимось одним. Повір, бо знаю його краще, ніж ти. Ми навіть дружили. І тоді, до речі, якби не він, то я би не пішов на наше "побачення". 

Стас подивився на мене, і його погляд був сповнений отруйної, переможної жалості.

– Ти думаєш, що монстр я, але не навіть не розумієш, з ким насправді вирішила зустрічатися. Мені нема сенсу тобі брехати. Рано чи пізно це мало статися. Але що ж на цей раз зробив? Невже був з іншою? 

Бєльський стояв і чекав, дивлячись на моє обличчя, сподіваючись побачити ще більше болю, ще більше приниження. Але тут роздався різкий голос Дарини за його спиною.

– Стасе, досить.

На що він роздратовано, не обертаючись, махнув рукою в її бік, ніби відганяючи набридливу муху.

– Не лізь, – процідив, а потім знову подивився на мене, очікуючи моєї реакції.